Макс - Дашвар Люко (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
– Потерпи, дитино. Скоро… Скоро купкою будемо. Галя не проти.
Дора не любила імені Галя. Марічка… Найкраще на усій землі ім’я – Марічка. І Софія – про це вам кожен із теребовлянців скаже. У Дориному щоденнику, що вона вела його потайки від усіх, на першій сторінці світлина – мама у файній білій сукні та фаті, тато у костюмі з білою квіткою на лацкані. І підпис – «Марічка + Стефан». А поряд зі світлиною листівка, що на ній давній монумент на честь пані комендантової Софії Хжановської, що вона колись Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора – то музика. Хіба? Дора гладила тата долонькою по грубій руці – мовляв, не тужи. Усміхалася.
– Горе ти моє… – зітхав теребовлянський поет Стефан Саламан.
А мама завжди казала – щастя ти моє…
Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу – слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама – бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку, відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова – «Чекаю тебе, матусю». На тому кінці – «прийнято». Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама – сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне – він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…
У дев’ятнадцять Дора закінчила школу-інтернат, тато забрав доньку додому – новий клопіт у Стефана Саламана з’явився.
– Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди… Саме у цей час і з’явився у Теребовлі помічник пана Перепечая – дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, – й мою візьміть!
– Калічку?
– Вправна! – благав. – І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.
Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені – старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.
А від’їжджала ж Дора з Теребовлі – серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.
– Куди?!
– Треба, – відповідали Дорині руки.
– Нащо?!
– Грошей зароблю. Маму знайду…
– Не їдь!
– Та як можу?!
– Писатимеш?
– СМС-ку скину…
– Як біда – то я миттю…
– Не буде біди.
– Знаєш… – долоню до вуст, від них до серця. То – любов.
Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів – найсильніший з-поміж хлопців. З п’ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам’ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.
Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня – не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха – чує. Й сама не розуміла – як то? Очі розплющила – Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла – от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець – крейда, Дорина спина – класна дошка. «Я тебе люблю» – по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі – варто лише пригадати – на спині три гарячих слова.
Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.
– Давай разом… усе життя – Ромко жестами.
– Ні… Сам знаєш… – хитала голівкою.
Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах – не розлучимося! І Ромко завівся…
– Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.
– Страшно…
– Не бійся, Доро!
Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…
– Покинь ці думки, Ромко…
– Я. Тебе. Люблю… – літали долоні.
Дора – хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті три слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:
– Ромко… Ні…
Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. «Розучуся розмовляти…» – злякалася і якось уночі стала до чорного вікна – за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:
– Я говори-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.
За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть – твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.
– Що?! Чого мичиш?! – і сама на максимальній загорланила. – Захворіла? Болить?
Дора замовкла. Голівкою заперечливо – ні, нічого не болить.
– Так якого ж біса ти мичиш?! – ледь не луснула від прикрощів пані Женя.
Дора видихнула спустошено, знизала плечима.
– Я. Більше. Не буду, – жестами.
– Мовчи вже, щоб тебе… – гаркнула хазяйка, забралася.
Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:
– Мовчи, Доро…
Тисяча гривень… Ги-ги…
Ромко навчив – тихо, на видиху – ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.
Дорі подобалося. Ги-ги…
Щоденник забув Дорині слова – схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дорине багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах – жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама – не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала – та бери, що завгодно, Доро! – ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?
А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.
– Файно, файно… – раділа Дора.
Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син – усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.
Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жахається:
– Мене звільнено?
– Це Дора! – Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. – Треба знайти Дорі місце.
Місце? Килимок у куті? З нього – тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.
Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…
– Ні, ні, – дратується Макс.
– Гостьова… Біля сауни, – жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.
– А, так! – Макс іронічно усміхається. – Й досі не звик до цієї квартири.
– А коли б… – ляп!
– Дійсно… – не гнівається. – Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!
Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:
– А ви…
– Ганна Іванівна, – нагадує та.
– Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?
– Звичайно.
– Добре, – далі, далі. – Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?
– Тренажерна зала.
– Точно!
Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.
– Нормально. Тільки спати нема на чому…
