Макс - Дашвар Люко (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Пані Женя демонстративно всідається поряд із чоловіком.
– Гроші скінчилися? – питає.
– Ні. Навпаки… Подумав, може, вам щось потрібно.
Батьки перезираються. Пані Женя з тривогою дивиться на сина, стягує перуку – задовбала, їй-богу!
– Максимчику… – не витримує. – Що сталося, синку? Кажи!
Макс полохливо зиркає на матір.
– Навіщо… перука? Хіміотерапія?
– Здурів? – дивується пані Женя. Вдивляється в бліде обличчя сина. – У тебе біда якась?
– Ні… Тобто… Простіть мене… Можна, тут сьогодні лишуся?
Батьки знову косують одне на одного.
– Це твій дім, синку, – врешті вимовляє Володимир Гнатович.
Час стоїть. Зупинився і чухається: куди поспішати? Розмова не клеїться, рветься. Як справи? Нормально… Що там з погодою? Пече, наче кінець світу. А у дідовому палаці дуже файна система вентиляції. Може б, на літо батьки до Макса переїхали. Місця – на роту. Та ні. Тут звикли. Чи за містом на дачі. Там і були, але татові раптом серце прихопило. Зрозуміло. Ви ж… лікуєтеся?
– Ні, Божої ласки чекаємо, – відповідає пані Женя категорично, як завжди.
Зрозуміло…
Макс тоскно дивиться повз матір. Що далі?
Володимир Гнатович заплющує очі. Пані Женя підхоплюється.
– Ходімо на кухню, Максимчику. Хай тато перепочине.
Трюфель, чай. Вершки, полуниці. Пані Женя всідається за стіл навпроти сина. Й жестом не виказує справжніх почуттів: оце б обійняла ріднесенького, обцілувала. Жодної з образ не згадала б. Повернувся!
– Смачно?
Макс дивиться у чашку.
– Мамо… Я тут подумав. Тато став хворіти… Треба їхати в Європу. В нормальну клініку. На діагностику.
– Ой, я тебе прошу! – відмахується пані Женя. – Нічого з твоїм татом не станеться. Прислів’я чув? «Хто хворів? Дідо. А хто помер? Баба!»
Макс полотніє.
– Так я і кажу… Давайте всі разом поїдемо… Чому б вам із татом не перевірити здоров’я…
– Ти – наші ліки, – не втримується, штрикає пані Женя. – Аби без фокусів… Гарцювали б, як молоді.
Замовкає, раптом змахує сльозу.
– Максимчику… Кінчай чудити! Бо ми тут без тебе…
– Мамо, мамо… – підхоплюється, обіймає матір, серце стискає безпорадним жалем. – Закінчив! Їй-богу! Ти ж знаєш – я ніколи не брешу.
– Кому? Людям не брешеш? Ото диво! Ти сам собі не брехати навчися! – вражає у серце.
– Прошу…
– …Тата з тією фабрикою так підставив! Ворог там у нього… А в пику йому зацідити не міг?! Треба було гроші фінькати?!
– Матусю…
– …А я так мріяла! Аби онуки. Щоб женився…
– Геть не проти!
– На хвойді отій? – пані Женя обурено дивиться на сина, бідкається щиро: – Де ти їх знаходиш? На смітниках? Любу ту! Юлю цю! Хіба нормальних дівчат мало? От Нані Новаковська… Феноменальна дівка! Розумна, красива. І батько її нам… цілком підходить.
– Нані?
– Ще скажи, що не подобається! Бачила, як дивився на неї у тому селі, де ти зопалу бусик татарам подарував.
– Нані? – повторює тоскно. – Обіцяю… Завтра ж зателефоную Нані. Дякую, що нагадала… Нані?… Так. Варто познайомитися ближче.
Пані Женя звеселяється на очах.
– Спершу Юлю свою жени втришия! Бо Нані не дєшовка силіконова! Дізнається, що у тебе коханка тирлується, – які знайомства?!
– Слушно, – Макс підводиться. Відчайдушний страх за матір перемішується зі здивуванням і міцною гидливістю – роками настоювалася.
– Куди ти, синочку? Казав, залишишся…
– Не відкладатиму… Зараз Юлю додому відправлю. Завтра зранку зателефоную, – говорить від дверей, бо ще мить тут – і зірветься.
Мати подається за сином, хапає за руку, заглядає в очі і раптом шепоче:
– Скажи… Дідо тобі багато залишив?… Мільярд маєш?
– Маю…
Вискакує на повітря – нема! Літній вечір закрив сонцю очі, та спека не вщухла. Крутить листя у довгі трубочки, наче вправний майстер сигар. Піт заливає очі. І Макс думає: нащо той кадуцей, коли є речі, від яких не відкупитися? Перед очима руда дівчина з картонною табличкою. Ти ще…
Біля автівки тупцює вірний Продан.
– Додому!
А вдома – пекло. У Перепечаєвих хоромах зламалася файна система вентиляції. Юля стоїть посеред спальні – гола. Обмоталася вологим простирадлом.
– Помираю від спеки, Максе…
Макс сідає край ліжка.
– Юлю… Ти… не подобаєшся моїй матері… – говорить глухо.
Дівчина завмирає. Довге русяве волосся – чорною тінню на обличчя.
– Вона хоче, щоб ти… повернулася додому.
Скачко всміхається тоскно.
– Мамин синочок?
– Ні… Але вона… помирає. Я не можу зараз… – бурмотить дурне. – Потім… Потім ми одружимося… Просто вір мені. Покоївка допоможе тобі зібрати…
Простирадло падає. Божевільна Скачко переступає через нього, йде зі спальні – нага, прекрасна. Крізь розчинені двері Макс бачить – перетинає вітальню, суне далі.
– Паскудство, – підхоплюється. Біжить слідом.
– Продане! Загорни її в щось! Додому відвези.
– Куди? – ніяк не втямить Продан.
– На Пушкінську…
– Голу?
– Ти глухий?
Продан біжить за Юлею, на ходу зриває мереживну скатертину з журнального столика, накидає на дівчину, як сачок на метелика. Підхоплює, зникає…
Макс супиться роздратовано, йде за ними, наче зупиниться на мить – впаде. Виходить з під’їзду – від будинку вже від’їжджає «кубик» Продана. Крізь затемнене скло – нічого не видно. Макс суне до білої «ауді». Що залишилося? Тільки стіл і автівка? Заводить двигун. Кадуцей… Мільйони білих столів, тисячі білих «ауді».
Автівка мчить метушливими вулицями. На Пушкінській уже не видно «кубика» Продана. Швидкий.
Макс залишає «ауді» під пахучою липою, пішки суне в бік Майдану, хоча навряд розуміє, що йде саме туди. Перед очима не тротуари, дерева, люди, автівки… Порожній білий простір – до біса гармонійний і байдужий. Веде, важко схибити.
«Маячня, маячня… – б’ється. – Помиляєшся, мамо. Я не брешу не тільки людям. І собі! Які сумніви? Не у грошах справа… Завжди знав: я – прекрасна людина. Я зроблю твої останні дні, мамо, затишними і щасливими. Завтра ж відшукаю Нані… Одружуся з нею ще до кінця цього року. І залишу наступного дня після твоєї смерті. Щоб покидьку Макарову стало дуже… дуже боляче. А Скачко… Ну, що Скачко… Дюка не залишають. Тільки зраджують».
Схаменувся – де це він? Андріївська церква хрестом у небо. Зіщулився, наче Бог його думки стенографував, а тепер перечитує, головою хитає – отак, значить?…
– Отак… – пробурмотів.
Знітився, наче тієї ж миті мав би продемонструвати Богові добре діло. Нахилився, підняв камінь з розхитаної бруківки… Уклав рівно.
– Мені вірити можна! – виправдався переконано. – А іншим – ні!
Закляк…Чому він повірив ворожці, що мама помре?! Чому?!
Розлютився, віджбурнув камінь ногою. Пішов узвозом долу, черевиків не жалів – бив і бив те каміння, розліталося. Паскудство! Доки ниці плюватимуть у душу?!
– Уб’ю! Уб’ю! – скреготів зубами, погрожував не ворожці – цілому світові.
Зупинився – ноги в кров. Роззирнувся: ніхто, крім Бога, розпачу не бачить?! Під пам’ятником Булгакову сидів Макаров. Макс задихнувся, почервонів, у скронях гуде: «Уб’ю! Уб’ю!» Похапцем дістав мобільний.
– Продане, – прошепотів нервово. – Я на Андріївському… Під’їдь.
Відімкнув зв’язок. Буцнув камінь – скривився від болю. Утамував несподіваний тваринний страх і пішов. До Макарова.
