Макс - Дашвар Люко (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Макс дивиться у чорну безодню.
– Ніколи, – каструє сам себе. – За жодних обставин. І нікому іншому не дозволю. Зрозуміла?
Дора прикладає руку до серця, вуста беззвучно – дякую… Усміхається винувато.
– Врешті! – іронічно говорить Дюк.
Торкається Дориної щоки.
– Тільки… не закохуйся у мене. Бо якщо ти покличеш… Я почую…
Щоденник роздобрішав – ковть-ковть грошики. Світлина батьківського весілля і листівка з пані комендантовою загубилися посеред аркушиків зі щирими зізнаннями теребовлянської пори. Дивне у мене тепер життя, сказала б щоденникові Дора. Одного дня разом із ліжком до відремонтованої гостьової кімнати переселили. А там – бозна-що. Одна стіна – шоколад. Інші – молоко з медом. Дорі б волю – галасливих пташенят намалювала б. Португалію. А чи рідну Теребовлю. Із меблів тільки те ліжечко, що Дора до нього уже звикла, полиці книжкові й шафка для одягу.
– А більшого й не треба, – сказав Макс. – Тут – спати, перевдягатися, читати… Читати – обов’язково. Їдять нормальні люди у їдальні. Миються у ванній. А увесь інший час у кімнаті робити нема чого. Життя не тут вирує.
Так, так. Електрошокер байдикує – й не знати, у якій кишені забула. Засинає скоро. Мама сниться. І Ромко. А тато – ні. То через Галю. Вірші татові інколи сняться – «люба – згуба», «море – горе», «рада – зрада», «сало – мало». Замкова гора сниться, пані комендантова Софія Хжановська. Дора б теж убила ворога. Якби був такий.
А усі навкруги – вкрай лагідні. Ганна Іванівна щоранку папірчик Дорі подає:
– Прошу, пані Доро. Ваш розклад на сьогодні.
А там – три слова: підйом, життя, спати.
Дора усміхається – хіба за це платять? – спішить поратися по хаті. Має заробляти. Спочатку вмовила Ганну Іванівну дозволити свою кімнату прибирати, потім і до інших апартаментів добиралася у ті дні, коли Макс залишав її вдома. Та частіше пил збирала служниця, бо зазвичай відразу після раннього сніданку Макс наказував Дорі:
– Біля під’їзду чекай.
Добре, добре… Дора нашвидкуруч збиралася, спішила сходами вниз, бо у той самий час Макс спускався ліфтом і Дора ніяк не могла второпати, чому ніколи не скаже: «Поїхали, Доро!» чи, приміром, «За п’ять хвилин виходимо…» Дивний… Нарізно виходити з одних дверей, щоби за мить зустрітися біля автівки?… Дора завжди встигала першою. Тупцювала біля «мазераті», що вона – файна-красна – ночувала у дворі, відгородженому від вулиці червоно-білим шлагбаумом: чужим зась… За мить виходив Макс, натискав кнопку сигналізації автівки – пік! То значило – сідай. Добре, коли у фонд…
Благодійні проекти, обговорення бюджетів… Дора стовбичитиме за Максовою спиною, поки він сперечатиметься із сивим блідим чоловіком на ім’я Август Альфредович і щось наказуватиме русявій красуні Юлії Скачко. Потім відсуне папери. До Дори:
– Сиротам краще іграшки купити чи гречку?
«Людей», – пише у блокноті Дора. Кладе перед хазяїном.
Усміхається винувато: вибачте.
Отака дурна! Ну, запитали тебе чітко: іграшки чи гречка? То й обирай з двох!
– Ваша Дора, часом, із привидом Бакуніна не сперечається ночами? – вигинає тонкі сині губи Август Альфредович Закс. – Щодо примирення із дійсністю… А то з такими ідеями… Ми і нового президента до скону обиратимемо.
Макс сміється. Макс не приховує азартної радості в ті дні, коли Дора виводить із себе сивого сердечника Августа Закса.
– Августе Альфредовичу! Скачко і ви! Прошу! Приєднуйтеся! Чим не привід для дискусії? Якщо суспільству пропонують тільки дві одиниці. І не важливо, про що мова – про політиків, їжу чи спосіб мити тіло… Хіба люди повинні обирати з двох? Хіба не мають права знехтувати морквою і буряком, якщо хочуть м’яса?
Юлія Скачко – змією поміж двох вогнів.
– Але ж… М’яса однаково немає. Тільки морква і буряк. Краще наїстися, аби вистачило сил дочекатися… м’яса.
Макс регоче недобре. Дора бачить – Макса дратує і принижує зміїне повзання.
– Скачко! – вибухає. – Ви станете вегетаріанкою з тою морквою і буряком. Ви уже не потребуватимете справжнього, свіжого м’яса, поки чекатимете у тих сподіваннях.
– То що із сиротами? – Август Альфредович Закс із легковажною упевненістю пальми, що їй одній тільки й рости на невеличкому острівці в океані, кілька років поспіль одноосібно керував фондом «Сила добра». Та грім ударив – відсунули на другий план. Питай тепер молодого та пихатого, що там із тими сиротами, хай би вони…
– Із сиротами? – Макс ще збуджений. – Ви ж чули. Людей. Ми купимо їм людей.
– Тобто?
– Заохотимо волонтерів, аби ходили до дітей. Спілкувалися. До кіна водили чи просто морозивом пригощали. Друзі. Сиротам потрібні друзі, а не гречка.
– Хіба друзів купують? – нагадує про себе Скачко.
– Купують. Не обов’язково грошима, – відповідає Макс. – Покупка – це задоволена зацікавленість. А чим вона оплачена – грошима, часом, болем, сльозами, самоповагою, репутацією… Це ж просто! От цим ви і займетеся, Скачко. Завтра на ранок хочу бачити ваші пропозиції.
Дора любить ті дні, коли Макс бере її з собою у фонд. Завжди проситься залишитися – уже навчилася листи із проханнями про допомогу сортувати, інформувати пресу про найближчі плани фонду електронною поштою. Та й каву заварювала файно – навіть Август Закс прицмокував: смакота…
Та доводилося супроводжувати хазяїна не тільки у «Силу добра».
Окремий кабінет розкішного ресторану – Макс вітається з двома молодими чоловіками, що вони сидять за столом, із цікавістю роздивляються Дору. А це що за екзотичний супровід? Розмова ж… конфіденційна. Макс усміхається приязно:
– Дора завжди поряд…
Дора застигає біля дверей і, скільки чоловіки товчуть – і їжу, і розмови, – стільки стоїть, аж ніжки терпнуть. Нащо йому це? «То нічого», – вмовляє себе. Згадує гладкий від купюр щоденник. Нічого… До літа тільки… А там – до Португалії.
Та були дні, що Дора любила їх найменше. Макс сідав за кермо, вказував Дорі на місце поруч… Скеровував на Поділ. Як намазано. Гамір Андріївського, Сковорода у голубах, тихий провулок біля Могилянської бурси чи облізлі старовинні прибуткові будинки навколо Житнього… Зупиняв авто на узбіччі. Дора усміхалася збентежено, заглядала йому у вічі: невже знов так зле? Чому?
– Не можу пояснити… – відповідає Макс. – Але факт: у людей шляхетних існує непоборний потяг довести свою порядність людям негідним і ницим. Усі добрі справи – демонстрація того. Недобрі теж є, але їх ніхто не бачить.
Макс замовкає повільно, на видиху – наче з повітряної кульки тихо виходить повітря.
– …Тобі можу розповісти. Ти – нікому не скажеш. А як руки повідривати – й не напишеш. Правда ж?
Дора лякається. Ховає руки за спину.
Макс роздивляється її приголомшено.
– Ти наївна дитина, – мовить тихо. Мовчить. Додає насторожено. – Невже геть не розмовляєш?
Дора завмирає – сто думок феєрверком. «Ні», – хитає голівкою.
– Мені то… не заважає…
Макс збуджується, наче роздягається. Слів – мало. Підкріплює жестами таємні сторінки свого життя. От, приміром, перший наглий секс… Із хлопцем у Санкт-Галлені. Їм із Чонганом по тринадцять стало. Гортали порножурнал, цікавилися: як воно? Чонган – практик. Хай Макс за дівчину буде, на живіт ляже, а Чонган зрозуміє, як на дівчину зручніше наскочити. Макс ліг… А Чонган… Справедливості заради – Чонган не падло. Сам потім улігся: давай, Дюк! Спробуй, і нікому не скажемо. Бо круто і кайф, щоби мене зі школи відрахували, як брешу!
Дора дивиться на Максові вуста – слово у слово переповісти могла б, та думки далеко. «Чому ж він такий нещасний, скалічений та розгублений?!» – бідкається. У Теребовлі б враз ожив. От якби мама повернулася, а Дора запросила Макса у гості… Саламани б стіл накрили із коропами-грибами-варениками. Руки біля криниці мити. Молоко з горщика. Мед із діжки. Дора б Макса у гори потягла. А чи просто містечком прогулятися, щоби до них усі здоровкалися: «Добридень, Доро! І вам, пане…» От тоді б Макс повеселішав. І взнав би хоч щось про Дору! Люди б розповіли. Бо ще й жодного разу не розпитав: та хто ти за така, Доро?! Чи шанованих батьків маєш і де та твоя Теребовля… І що тобі для щастя треба? Наче й нема Дори. Наче сам вирішив, яке щастя Дорі до серця. А хіба так?
