Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
— Ти диви, вже панна!..
І, поцілувавши дівчинку поверх Тониної голови, додала:
— Тепер іди з їдою нагору, серце моє, скоро будемо їсти. А нам з мамою треба побалакати.
Вони лишилися самі.
— Ну, доню, може, перестанеш плакати? Коли бог посилає нам випробування, треба терпіти його не ремствуючи. «Візьми свій хрест і неси його», — сказано в святому письмі. Чи спершу піднімешся нагору, трохи відпочинеш, умиєшся, а тоді прийдеш до мене? Наша Іда приготувала твою кімнату… Дякую, що дала телеграму. Хоч вона добряче пас налякала…
Пані Елізабет замовкла, бо із згорток її сукні долинув тремтячий приглушений голос:
— Він підла людина… підла…
Далі за це круте слово пані Перманедер не пішла. Здавалось, воно цілком опанувало її свідомість. Тоні ще глибше сховала обличчя в коліна матері і навіть стиснула в кулак руку, опущену додолу.
— Це ти про свого чоловіка, доню моя? — запитала мати, помовчавши. — Я знаю, мені не годилося б так думати, але я не знаходжу більше ніякого пояснення твоїм словам, Тоні. Перманедер чимось тебе скривдив? Ти маєш на нього жаль?
— Бабет!.. — простогнала пані Перманедер. — Бабет!..
— Бабета? — перепитала мати. Тоді випросталась і спрямувала погляд своїх ясних очей у вікно. Вона все зрозуміла.
Запала тиша, яку порушувало тільки дедалі рідше схлипування Тоні.
— Тоні, — почала мати за хвилю, — тепер я бачу, що з тобою сталося лихо… І ти маєш чого жалітися… Але нащо виявляти свої жалі так бурхливо? Невже треба було їхати до Мюнхена сюди разом з Ерікою, щоб люди, не такі розважливі, як ми з тобою, могли подумати, що ти взагалі не хочеш вертатися до свого чоловіка?..
— А я й не вернуся до нього!.. Ні за що!.. — вигукнула пані Перманедер, рвучко підвела голову і, нестямно глянувши заплаканими очима матері в очі, так само рвучко припала до її сукні.
Пані Елізабет пустила той вигук повз вуха.
— Ну, та оскільки ти вже однаково тут, — мовила вона, підвищивши голос і повільно похитавши головою, — то, може, так воно й краще. Бо тепер ти зможеш полегшити своє серце, розкажеш мені все, а тоді спробуємо обережно, з любов’ю і ласкою помогти твоєму горю.
— Ні за що! — ще раз сказала Тоні. — Ні за що!
Та потім почала розповідати, і хоч не кожне слово було зрозуміле, бо Тоні говорила в материну вовняну сукню, та ще й перебивала свою бурхливу розповідь вигуками найглибшого обурення, проте мати з’ясувала, що сталося. А сталося ось що.
Уночі з двадцять четвертого на двадцять п’яте цього місяця мадам Перманедер, яку цілий день мучила нервова слабість у шлунку, заснула дуже пізно. Збудило її з неглибокого сну якесь шамотіння на сходах, невиразний, загадковий гомін. Вона прислухалась: рипіли східці, крізь чудне мурмотіння й сопіння пробивався хрипкий сміх і приглушені слова, ніби хтось боронився. Що то був за шурхіт, сумніватися не доводилось. Ще навіть гаразд не розчувши його спросоння, пані Перманедер уже збагнула, що він означає. Кров відлинула в неї від обличчя і гарячою хвилею залляла серце, яке то завмирало, то важко гупало. Довгу моторошну хвилину вона лежала, мов приглушена, не маючи сили поворухнутися. Та оскільки безсоромне шамотіння не стихало, вона тремтячими руками засвітила свічку, з розпукою, люттю й відразою встала з ліжка, розчахнула двері і в капцях, із свічкою в руці, поспішила коридором до сходів, що вели просто на перший поверх. І там, на верхніх східцях, побачила навіч картину, яку малювала їй нажахана уява ще в спальні, коли вона дослухалася до підозрілого шурхоту. То було недозволене, непристойне змагання: куховарка Бабета борюкалася з паном Перманедером. Дівчина, тримаючи в руці в’язку ключів і свічку, — мабуть, ще десь поралася в домі, хоч була вже пізня година, — щосили випручувалась від господаря. Пан Перманедер, у капелюсі, що зсунувся йому аж на потилицю, тримав куховарку в обіймах і водно силкувався притулити свої тюленячі вуса до її обличчя; подеколи йому навіть щастило домогтися свого… Коли з’явилась Антонія, у Бабети вихопилося щось ніби: «Сусе, Маріє, Йосифе!», пан Перманедер і собі вигукнув: «Сусе, Маріє, Йосифе!» й відпустив її. Дівчина миттю кудись шаснула, наче її й не було, а пан Перманедер, звісивши руки, голову й вуса, похнюпився перед дружиною і замурмотів щось геть недоладне:
— Ото гонитва, бий його сила божа!
Коли він зважився нарешті підвести очі, Тоні вже не було перед ним. Він знайшов її в спальні: вона сиділа в постелі, відкинувшись на подушки, і, гірко ридаючи, проказувала одне слово: «Ганьба!» Пан Перманедер безсило сперся в одвірок, тоді рвучко повів плечем, наче хотів підбадьорливо штовхнути її в бік, і сказав:
— Та годі, Тонерль! Ну чого ти! Бачиш, яка притичина… Францель Рамзауер святкував нині свої іменини, от ми й хильнули зайвого…
Але міцний дух винного перегару, що наповнив кімнату, довів її до нестями. Вона перестала плакати, кволість і млявість як рукою зняло, запальна вдача взяла гору, і, забувши з розпачу про всякі межі, вона виказала йому у вічі, який він нікчемний і огидний і як глибоко, всім своїм єством вона його зневажав… Пан Перманедер також не мовчав. Голова в нього була гаряча, бо він випив на честь свого приятеля Рамзауера не тільки добру сулію пива, а й немало шампанського; він відповів їй, відповів дуже гостро, спалахнула сварка куди жахливіша, ніж тоді, коли пан Перманедер ішов на спочинок. Пані Перманедер похапцем зібрала свої речі, щоб перейти до вітальні… І, на довершення всього, він кинув їй навздогінці слово, своє слово, таке, що вона його ніколи не зважиться повторити, язик її не повернеться, таке слово… таке…
Ось, властиво, основний зміст сповіді, яку пані Перманедер вилила в материну сукню. Але «слова», слова, що тієї страшної ночі вжахнуло її до глибини душі, вона не сказала, не змогла б його вимовити, о господи, нізащо не змогла б, запевняла вона, хоч мати й не силувала її до цього, лише поволі, задумливо, майже непомітно похитувала головою, дивлячись на гарні попелясті Тонині коси.
— Так, — сказала вона, — сумні речі довелося мені вислухати, Тоні. І я все дуже добре розумію, бідна моя доню, бо я не тільки твоя мама, а й жінка, як і ти… Бачу тепер, що тобі було чого побиватися, що твій чоловік у хвилину слабості геть забув, чим він тобі зобов’язаний…
— У хвилину слабості? — крикнула Тоні, схопилася, відступила на два кроки й гарячково витерла очі. — У хвилину слабості, мамо?!. Він завжди забував, чим зобов’язаний мені й нашій родині… що там казати, він ніколи й не усвідомлював цього! Чоловік, що з посагом дружини любесенько йде собі на спочинок! Чоловік без шанолюбства, без прагнень, без мети! Чоловік, у якого в жилах замість крові тече густе солодове пиво… атож, я в цьому переконана! І який до всього ще й пускається в такі підлі походеньки, як оце з Бабет! А коли йому вказують на його нікчемність, відповідає таким словом… таким словом…
Тоні знову спіткнулася на тому слові, на слові, якого не могла вимовити. Та зненацька вона підступила на крок ближче і сказала на диво спокійно, сповненим щирого зацікавлення голосом:
— Який гарнесенький! Звідки він у вас, мамо?
І показала підборіддям на сплетений з рогозу кошичок, оздоблений атласними стрічками, де від якогось часу папі Елізабет тримала своє шитво.
— Я собі купила його, — відповіла стара дама. — На шитво.
— Цілком аристократичний! — похвалила Тоні і, схиливши набік голову, заходилась оглядати його докладніше.
Мати теж дивилася на кошик, але, заглиблена в свої думки, не бачила його.
— Ну, люба моя Тоні, — нарешті сказала вона й ще раз простягла до дочки руки, — що там уже було, те було, але ти тут, і я тебе рада бачити, дитино моя. А коли ти заспокоїшся, тоді все обміркуємо… Житимеш у своїй кімнаті, розташовуйся, як тобі краще… Ідо! — гукнула вона голосніше до їдальні. — Скажіть, серце моє, хай накриють на стіл для мадам Перманедер і Еріки!
Розділ десятий
