Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
Так він працював і домагався успіхів, бо пошана до нього в місті дедалі зростала, і хоч капітал фірми зменшився через виділ Христіана і друге заміжжя Тоні, справи останніми роками йшли чудово. Та все ж були речі, що паралізували консулову відвагу, сковували лет його духа, журили його.
Найперше турбувало його становище Христіана в Гамбурзі. Христіанів компаньйон, пан Бурместер, навесні 1858 року нагло помер від удару, і спадкоємці забрали з фірми небіжчиків капітал. Консул наполегливо відраджував братові провадити її далі власними засобами, бо добре знав, як важко утримати широко розбудоване підприємство з капіталом, що раптом дуже зменшився. Та Христіан, охоплений бажанням зберегти свою самостійність, узяв на себе актив і пасив фірми «Г.-Х.-Ф. Бурместер і компанія»… Тепер лишалось тільки чекати неприємностей.
Далі, консулові не сходила з думки сестра Клара в Ризі… Що господь не благословив дітьми її шлюбу з пастором Тібуртіусом, надто журитися не доводилось, бо Клара Будденброк ніколи не бажала дітей і материнство безперечно не було її покликанням. Гірше, що в неї, як видно з її та чоловікових листів, було надто кепське здоров’я. Ще дівчиною в неї часто боліла голова, а тепер ці болі нападали її регулярно і нестерпно мучили.
Це дуже непокоїло консула. А третя біда полягала в тому, що й тут, у його власному домі, не було певної надії на продовження роду. Герда ставилась до цього питання із зверхньою байдужістю, що скидалася майже на гидливу відмову. Томас мовчав про своє горе. Але його мати взяла справу в свої руки і одного разу відвела вбік доктора Грабова:
— Між нами, докторе, треба щось робити, га? Гірське повітря в Кройті чи морське в Глюксбурзі або в Травемюнде тут, видно, мало поможе. Що ви скажете?..
І Грабов, оскільки його милий рецепт — «сувора дієта: шматок голуба, скибка французької булки» — в цьому випадку навряд чи дуже подіяв би, порадив Пірмонт і Шлангенбад…
Такі були три основні турботи консула. А Тоні? Сердешна Тоні!
Розділ восьмий
Вона писала: «I коли я кажу «фрикадельки», вона мене нс розуміє, бо тут це зветься «балабушки», а коли я чую «карфіоль», то навряд чи хто в світі здогадався б, що це цвітна капуста, а коли я кажу «печеня», то вона доти кричить: «Я-ак?», поки я не скажу «смаженя», — так її тут називають, а «я-ак?» означає «пробачте, що ви сказали?» І це вже друга, першу таку, на ім’я Каті, я прогнала, тому що вона була дуже нечемна чи принаймні так мені здавалося, — тепер я бачу, що могла й помилитися, бо тут до пуття не второпаєш? чи з тобою говорять привітно чи, навпаки, нечемно. А втім, ця теперішня, яку звуть Бабета (треба вимовляти Бабет) дуже гарна на вроду і вже зовсім південного типу, як багато хто в Мюнхені, з чорними косами й карими очима, а зуби має такі, що можна позаздрити. Вона слухняна і під моїм наглядом готує деякі наші страви. Наприклад, учора в нас був щавель з родзинками, проте я мала з того самі неприємності, бо Перманедер так розгнівався на мене за цю страву (хоч і повибирав з неї виделкою родзинки), що до самого вечора не розмовляв зі мною, тільки бурчав; мушу сказати, мамо, що в житті не завжди буває легко».
Але не тільки «балабушки» й щавель отруювали їй життя… Ще під час медового місяця її спіткав удар — щось непередбачене, несподіване, незбагненне, подія, що зразу погасила всю її радість і лишилась у душі пекучою раною. Сталося ось що.
Через кілька тижнів після того, як подружжя Перманедерів поселилось у Мюнхені, консул Будденброк зумів вивільнити п’ятдесят одну тисячу марок, згідно духівниці призначених на посаг Тоні, і ця сума, перерахована на гульдени, була повністю вручена панові Перманедерові. Пін її вклав надійно і з непоганим зиском, а тоді без сорому казка заявив своїй дружині:
— Тонерль, — так він називав Тоні. — Тонерль, з мене Доволі. Більше нам і не треба. Я вже досить намордувався в житті і тепер хочу мати святий спокій, бий його сила божа. Перший і третій поверхи ми здаватимем, та ще й нам залишиться гарне помешкання. Їстимемо свинячі ніжки, а пхатися у великі пани нам з тобою нічого… Вечорами я ходитиму до пивниці. Я на гроші не ласий і збирати їх у капшук не наміряюся, хочу пожити собі на втіху.
Від завтрашнього дня я кінчаю всі справи і переходжу на ренту!
— Перманедере! — вигукнула Тоні, вперше тим особливим, горловим голосом, яким звичайно вимовляла Грюнліхове ім’я.
— Ет, дай мені спокій! — тільки й відповів він.
І спалахнула сварка — гостра, нестримна, з тих ранніх сварок, що назавжди підважують родинне щастя… Перманедер переміг. Її запеклий опір розбився об його прагнення «пожити собі на втіху». Скінчилося тим, що пан Перманедер забрав гроші, вкладені в торгівлю хмелем, так що тепер уже пан Ноппе міг викреслити синім олівцем з візитної картки «компанію»… Відтоді, як і більшість його приятелів, що з ними (він вечорами грав у карти в пивниці й випивав свої щоденні три літри пива, Тонин чоловік обмежив свою діяльність тим, що час від часу підвищував квартирну платню винаймачам і скромно, мирно обрізував купони.
Матір про це повідомлено коротко й просто, але в листах, які пані Перманедер писала з цього приводу братові, можна було відчути весь її біль… Сердешна Тоні! Дійсність набагато перевершила її найгірші побоювання. Вона й раніше знала, що пан Перманедер не посідає ні крихти тієї «діловитості», яку більше ніж треба виявляв її перший чоловік, але не сподівалася, що він аж так осоромить її сподівання, про які вона розповіла мамзель Юнгмаи уночі перед своїми заручинами, що він так ганебно знехтує обов’язки, які наклало на нього одруження з уродженою Будденброк…
Довелося скоритись, і родичі вдома бачили з її листів, яка вона розчарована. Вона жила досить одноманітно з чоловіком і з Ерікою, що ходила до школи, дбала про господарство, приятелювала з пожильцями, що наймали перший і третій поверхи, бувала в Нідерпаурів на Марийському майдані й час від часу повідомляла про відвідини двірського театру, куди вона вибиралася з своєю приятелькою Свою, бо пан Перманедер таких речей не любив і, як виявилося, проживши понад сорок років у своєму любому Мюнхені, жодного разу не оглянув пінакотеки.
Час минав… Але Тоні вже не могла втішатись новим життям, відколи пан Перманедер, тільки-но одержавши її посаг, пішов на спочинок. Не було ніякої надії. Ніколи не зможе вона повідомити родину про якийсь успіх, про піднесення. Так, як жилося Тоні тепер, — безжурно, але скромно і аж ніяк не «аристократично», — так їй незмінно ж йтиметься довіку; Це гнітило її. І з листів Тоні добре було видно, що саме цей досить сумний настрій заіржав їй призвичаїтись до обставин у Південній Німеччині. З дрібницями ще можна було миритися. Вона навчилася порозуміватись зі служницями й постачальниками, називати фрикадельки балабушками й не годувати свого чоловіка фруктовим супом після того, як він назвав цю страву «телячим пійлом». Але найгірше, що вона почувалася чужою на своїй новій батьківщині, бо усвідомлення того, що тут її походження з родини Будденброків не має ніякісінької ваги, було для неї постійним, нескінченним приниженням. І коли вона розповідала в листі, що якийсь муляр, тримаючи в одній руці кухля, а в другій редьку за хвостика, звернувся до неї на вулиці з словами! «Чи не скажете, котра година, сусідко?», то в її жартівливому тоні вчувалось неабияке обурення, і можна було не сумніватися, що Тоні закинула голову і не вшанувала того нечему ні відповіддю, ані навіть поглядом… Зрештою, не тільки ця безцеремонність і байдужість до суспільних градацій прикро вражала Тоні. Хоч вона й не стикалася глибше з мюнхенським життям та звичаями, а проте її оточувало мюнхенське повітря, повітря великого міста, повного митців і міщан, що не хотіли знати ніякої праці; це повітря трохи деморалізувало людину, а настрій Тоні часто заважав їй вдихати його з належним гумором.
Час минав… Аж ось начебто їй усміхнулося щастя, і то таке щастя, про яке надаремне мріяли на Брайтештрасе і Менгштрасе, — невдовзі після новорічних свят 1859 року надія Тоні на те, що вона знову стане матір’ю, обернулась на впевненість.
