Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
— Може, ти будеш така ласкава сказати мені те проклятуще слово?
— Ні за що, Томасе! Ніколи вуста мої не вимовлять його! Я знаю свій обов’язок перед тобою і перед собою в цьому домі…
— Тоді нам з тобою нема про що говорити!
— Можливо: я й не хочу більше про це говорити…
— Що ж ти наміряєшся робити? Розлучитися?
— Так, Томе. Я твердо вирішила розлучитися. Я повинна зробити це задля себе, задля своєї дитини і задля всіх нас.
— Але ж це безглуздо, — спокійно сказав він, обернувся на підборі й пішов від неї, ніби вважав, що взагалі розмові кінець. — На розлучення треба мати згоду обох, люба моя; а сподіватися, що Перманедер послужливо піде тобі назустріч, просто смішно…
— О, це вже моя справа, — мовила Тоні, анітрохи не збентежившись. — Ти думаєш, що він опиратиметься, і то через сімнадцять тисяч талярів? Але ж Грюнліх також не хотів, а його примусили, на це є спосіб. Я піду до доктора Гізеке; він Христіанів приятель і допоможе мені… Звичайно, тоді було трохи інакше, я здогадуюся, що ти хочеш сказати. Так, тоді йшлося про «неспроможність чоловіка утримувати свою родину»! Бачиш, як добре я розуміюся на цих речах, а ти, їй-богу, так говориш зі мною, ніби я вперше в житті розлучаюся!.. Та байдуже, Томе. Покладімо, що з розлученням справді нічого в мене не вийде, — ти маєш слушність, може й так статися. Але це нічого не змінить. Не змінить моєї постанови. Тоді нехай тримає собі ті нещасні гроші, в житті є вищі за них речі! Але мене він ніколи більше не побачить.
Після цього Тоні відкашлялася. Вона встала з ліжка, сіла в крісло, сперлася ліктем на бильце і так затисла підборіддя в кулаці, що чотири зігнені пальці вп’ялися в спідню губу. Сидячи трохи боком до брата, вона втупилася збудженими, почервонілими очима у вікно.
Консул походжав по кімнаті, зітхав, хитав головою і стискав плечима. Врешті, схрестивши руки, спинився перед нею.
— Ти просто дитина, Тоні, — мовив він розпачливо й благально. — Кожне твоє слово — чиста дитинячість! Чи ти б не зробила мені таку ласку, не могла б хоч на хвилину глянути на речі по-дорослому?! Невже ти сама не помічаєш, що поводишся так, ніби пережила хтозна-яке горе, ніби твій чоловік тяжко тебе ошукав, зганьбив на ввесь світ? Але ж зрозумій, що нічого не сталося! Що про той дурний випадок у вас на сходах не знає жодна жива душа! Що ти не принизиш ні своєї, ні нашої гідності, якщо спокійнісінько чи хіба з глузливою міною повернешся до Перманедера… І навпаки, що завдаси шкоди нашій гідності, коли цього не зробиш, бо тоді ти з дурниці вчиниш бозна-яку подію і цим викличеш скандал…
Тоні рвучко відняла руку від підборіддя й глянула братові у вічі:
— Тепер ти помовч, Томасе! Тепер моя черга! А ти слухай! Як, то в житті лише те ганьба й скандал, що виходить на люди, що в кожного на язиці? Ох ні! Прихована ганьба, що нишком гризе душу, підточує в людині самоповагу, куди гірша! Хіба ми, Будденброки, належимо до тих, що їм аби тільки людям показати, начебто в них усе «класно», як ви тут кажете, а в своїх чотирьох стінах вони ладні душитися від приниження? Я дивуюся тобі, Томе! Згадай батька, уяви, як би він повівся в цьому випадку, поглянь на все його очима! Ні, насамперед треба бути чесним і відвертим…, Ти ось можеш кожного дня хоч і цілому світові показати свої книги й мовити: «Нате, дивіться!» І ми всі повинні бути такі морально чисті. Я знаю, якою мене створив господь; і нітрохи не боюся! Нехай Юльхен Меллендорф проходить повз мене не вітаючись! Нехай Пфіфі Будденброк, сидячи тут у четвер, тіпається із зловтіхи й каже: «Ото біда, знову те саме, вже вдруге! Але звичайно ж обидва рази винні чоловіки», Я безмірно вища за все це, Томе! Я знаю, що зробила так, як, на мою думку, треба було зробити. Але з ляку перед Юльхен Меллендорф і Пфіфі Будденброк зносити зневагу, вислухувати від неука лайку броварняною говіркою… З ляку перед ними лишатися з чоловіком… лишатися в місті, де я мусила б звикати до таких слів і до таких сцен, як ця на сходах, де мені довелося б забути, хто я, забути про своє походження й виховання, аби тільки людям здавалося, що я щаслива і вдоволена, — оце я зву ганьбою, оце зву скандалом, щоб ти знав!..
Тоні замовкла, знову стиснула рукою підборіддя і схвильовано обернулася до вікна. Консул, ледь відставивши одну ногу і тримаючи руки в кишенях, стояв перед сестрою, задумливо дивився на неї невидющим поглядом і повільно похитував головою.
— Тоні, — сказав він нарешті, — ти не обдуриш мене. Я вже й раніше знав це, але твої останні слова зрадили тебе. Йдеться не про чоловіка. А про місто. І не про ту дурну пригоду на сходах. А про все взагалі. Ти не можеш там звикнути, признайся щиро.
— О, ти вгадав, Томе! — вигукнула Тоні.
Вона схопилася з крісла й простягла руку, мало не торкнувшись його обличчя. Щоки її паленіли. Не міняючи войовничої постави, однією рукою тримаючись за крісло, а другою жваво розмахуючи, вона виголосила цілу промову — палку, зворушливу промову, що виливалася нестримним потоком. Консул дивився на неї, глибоко вражений. Вона ледве встигала схопити повітря, так швидко набігали, рвалися з уст нові слова. Атож, вона знайшла потрібні слова, виповіла все, що наболіло в неї на душі за ці роки, сповнені щоденної відрази; трохи плутано, недоладно, але виповіла. То було виверження, розпачливий вибух щирості… В її мові прорвалося щось таке, чому годі було опиратися, щось первобутнє, з чим уже не сперечаються…
— Ти вгадав, Томасе! Скажи й ще раз, мені однаково! Запам’ятай собі, що я вже не така дурна, як була, і знаю, чого можна сподіватися від життя. Я вже не жахаюся, коли бачу, що не всі такі чистенькі, як здається! Я пізнала таких людей, як Плаксивий Трішке, була одружена з Грюнліхом і надивилася на тутешніх suitiers. Я не сільська простачка, щоб ти знав, і сама пригода з Бабет, повір мені, не примусила б мене втекти» з дому! Але річ у тім, Томасе, що чаша переповнилась… А для цього не треба було багато, бо вона й так була повна… давно вже була повна… давно! Краплини вистачило, щоб полилося через вінця! А тут така пригода, свідомість, що навіть у цьому я не можу покластися на Перманедера! Вона довершила все! Далі терпіти не можна було! Я миттю вирішила виїхати з Мюнхена, таке рішення давно, ой як давно визрівало в мені, Томе! Бо я не можу жити там, на півдні, присягаюся господом богом і всіма святими, не можу! Ти не знаєш, Томасе, яка я була нещасна, бо коли ти приїздив до нас, я не давала знаку, звичайно, ні, я тактовна жінка, не набридаю людям своїми жалями, не люблю виплескувати все, що в мене лежить на серці, я завжди була потайної вдачі. Але я страждала, Томе, все єство моє страждало, так би мовити, кожна клітинка мого тіла Мов рослина, хай уже я вдамся до такого порівняння, мов квітка, пересаджена в чужий грунт… Хоч ти, мабуть, це порівняння вважаєш недоречним, бо я погана жінка… але чужішого грунту для мене годі було й придумати! Краще б уже я жила в Туреччині! Ох, ми, півничани, ніколи не повинні виїздити з свого краго! Нам треба жити над своєю затокою і чесно їсти свій хліб. Ви часто глузували з моїх симпатій до аристократії… Так, за ці роки я не раз згадувала слова, що їх мені колись давно сказав один розумний чоловік. «Ви симпатизуєте аристократії, — мовив він, — і сказати вам чому? А тому, що ви самі аристократка! Ваш батько — великої руки людина, а ви все одно що принцеса. Вас відділяє прірва від таких, як я, від тих, що не належать до вашого кола панівних родин…» Авжеж, Томе, ми почуваємо себе аристократами, почуваємо свою окремішність і ні за що не повинні жити серед людей, які нас не знають і не вміють цінувати, бо нічого, крім приниження, там не знайдемо, та ще й нам припишуть смішну пиху. Так, мені всі приписували смішну пиху. В очі не казали нічого, але я відчувала це кожної хвилини і ще дужче страждала. Ха! В країні, де їдять торт ножем, де принци розмовляють каліченою мовою І де чоловіка, що подасть жінці віяло, як та його впустить, вважають закоханим, — о, в такій країні легко здобути славу пихатої, Томе! Кажеш, звикнути? Ні, серед людей без почуття власної гідності, без моралі й шанолюбства, без шляхетності й суворих настанов, серед брутальних, нечемних, нехлюйних людей, ледачих і водночас легковажних, товстошкірих і поверхових, — серед таких людей я не могла звикнути і ніколи не зможу, це така ж правда, як те, що я твоя сестра! Єва Еверс звикла, добре! Але ж Еверс — це ще не Будденброк, а крім того, вона має чоловіка хоч на щось та здатного. А якого я мала? Подумай, Томасе, згадай усе з самого початку! Звідси, з цього дому, де все чогось варте, де люди працюють і мають якусь мету, я попала до Перманедера, що з моїм посагом пішов на спочинок… Що ж, він щиро робив те, що справді відповідало його натурі, але це єдина втіха. А далі що? Далі мала народитися дитина. Як я раділа! Вона б замінила мені все! І що сталося? Дитина померла. Її немає. Це, звичайно, не Перманедерова вина, крий боже! Він робив усе, що міг, і навіть два чи три дні не ходив до пивниці, далебі! Але одне додавалось до одного, Томасе. Можеш собі уявити, що від цього я не стала щасливіша. Але я витримала й не нарікала, хоч люди не розуміли мене й звали пихатою. Я нудила світом, сама, як палець, і вмовляла себе: «Ти дала йому слово на ціле життя. Хоч він неотесаний, ледачий і не виправдав твоїх сподівань, але він чесний і має чисте серце». А потім мені довелося пережити ще й ту огидну історію, побачити його й з такого боку. Тоді вже я довідалась, як він мене розумів і як танув, ще краще, ніж інші, куди там! Гукав мені навздогінці слово, яким жоден із твоїх вантажників не назве навіть собаку! І я переконалася, що вже ніщо мене там не тримає, що була б ганьба лишатися там далі. А тут, як я їхала з вокзалу по Гольштенштрасе, назустріч трапився вантажник Нільсен, — він скинув свого циліндра, низенько вклонився, і я відповіла йому зовсім не пихато, а так, як батько вітався з людьми: отак, рукою. Тепер я тут. І хоч би ти запріг два десятки коней, до Мюнхена мене вже не відвезеш, Томе. Завтра я піду до Гізеке!..
