Опівнічні стежки - Канюка Михайло (полная версия книги txt) 📗
Василь намагався уникнути материнського погляду:
– Еге ж…
Коли Міллер вже спускався сходами, назустріч йому важко піднімався професор Солоух. Професор був одягнений у ватяну куртку, шапку-ушанку, через плече висіла сумка від протигаза. Солоух уже пройшов мимо, коли Міллер зупинився, потер підборіддя.
– Не впізнаєте, Кіндрате Степановичу?
Солоух зупинився.
– Здається… Кубрак, Микола Павлович?… Ходімте, подивлюся вас за старою пам'яттю.
– Дякую, але мені вже час іти. Якщо можна, я іншим разом. – По паузі додав: – Кіндрате Степановичу, я можу допомогти вам влаштуватися у клініку… чи у шпиталь…
Солоух похитав головою:
– Старий я, спасибі…
– Я запропонував вашому синові цікаву роботу. Він вам розкаже.
Солоух підвів очі на Міллера:
– За сина спасибі. І мені легше буде.
– На все добре. – Міллер підняв капелюха. – Я зайду, якщо можна, надвечір.
– Прошу.
В кімнаті дружина зустріла запитанням:
– Пана Кубрака часом не бачив? Він щойно від пас…
Професор кивнув:
– Зустрів.
Старий довго вовтузився, витягаючи з сумки мішечок.
– Я сьогодні з удачею! Ось! Дві склянки пшона виміняв!
Він обережно розв'язав мотузок, висипав трохи пшона на руку, потім ретельно підібрав крупинки зі столу. Мати жалібно глянула на сина, який втупився у стіну.
– Кіндрате! Пан Кубрак зробив нашому Васильку дуже вигідну пропозицію.
Професор хмикнув:
– Уявляю!
– Каже, що це комерція… Чиста робота і вигідна. Ти не сердься, Кіндрате, але ж із твоїм здоров'ям бути нічним сторожем… Треба, щоб і Вася…
Старий розпалився:
– Блискуча перспектива для філолога!
– Кіндрате, заради бога! А що ти зараз знайдеш краще?
– Тільки не холуйську роботу! А втім, моє діло – сторона! Дорослий син може вже й сам порадитися з власною совістю!
Василь здивовано подивився на батька. Але той гнівно схопив пшоно і вибіг з кімнати.
Коли Василь згодом увійшов на кухню, старий стояв біля столу і наливав воду в каструлю. На мить він підняв голову і підморгнув: мовляв, знай наших! Василь полегшено розсміявся:
– Ну й талант. Ти ж актор, тату!
Але батько різко відповів:
– А ти – базіка… Матір, звичайно, шкода. Але ж нічого не вдієш. Правду їй казати не можна. З її здоров'ям…
– Але ж то Кубрак…
– Досить. Яку роботу пропонував?
– Нічого певного поки що не сказав. Говорив туманно. Мовляв, маєте змогу виконати обов'язок інтелігентної людини, послужити вищим інтересам своєї нації і так далі… Конкретніше він, очевидно, скаже завтра.
– Так. Тепер слухай, сину, – стишив голос старий. – Я нічого не доповідатиму, сам розкажеш…
– Кому?
Професор Солоух озирнувся на двері, сказав тихо, але чітко, тоном наказу:
– Сьогодні о п'ятнадцятій у Ботанічному саду. До альтанки, що біля ставка, підійде чоловік. Пароль: «Як пройти на вулицю Саксаганського?» Твоя відповідь: «Тобто на Маріїнську? йдіть, тут близько…»
Вечір цікавих зустрічей
В залі ресторану, що на Хрещатику, танці були в розпалі. За столиками, крім офіцерів, сиділо кілька пар літніх чоловіків у вишиваних сорочках. Коли танець скінчився, Роман провів Марію на місце, галантно поцілував їй руку.
Біля їхнього столика хазяйнував Заремба. Він уважно обводив поглядом зал і прислухався.
З-за дверей долинув різкий звук автомобільних гальм. Заремба кинувся до входу, Роман з цікавістю подивився л йому вслід.
Увійшли до залу Пауль і Дзюба, озирнулися навкруги, пішли до вільного столика. Заремба ввічливо вклонився, провів. Оркестр заграв нову мелодію…
Коли Дзюба згодом оглянувся, то побачив, як жваво розмовляли між собою Роман і Марія. Він уловив легку усмішку на губах Романа, адресовану йому.
А Заремба тим часом чимдуж старався для Пауля й Дзюби. Він примчав до вікна видачі страв.
– Два біфштекси, тільки швидше! – закричав і раптом помітив Жоржа, який примостився за вікном. – Що тобі тут треба?
За сліпця заступилася Дуся:
– Голодний він…
– Нехай на базар іде. Гей, ти, геть звідси!
Жорж промимрив щось невиразне, вклонився і пішов від вікна, жуючи шматок хліба.
Роман, нахиляючись до Марії, весело засміявся:
– Ну що ж, оглядини вдалися. Наречена непогана…
І він, обережно підтримуючи її, повів між столиками до виходу. Услід їм байдуже дивився Пауль.
* * *
В кімнаті Поліщукового будинку за столом сиділи Петер, Бражник, політрук Миколенко. Біля нього – щаслива Дуся. Петер – високий, широкоплечий білявий чоловік – стримано посміхався:
– Думав, що ти не прийдеш.
– Чому? – Бражник здивовано підвів брови.
– Побоїшся. От так, браток, ми й дійшли сюди…
Бражник кивнув, запитав:
– А далі що?
– Не знаю, що ви за люди тут, у Києві. Може, звиклися з новими хазяями. Я хочу пробиватися на Волгу, одному тільки важкувато. А може…
– Що? – запитав Бражник.
– Може, й тут знайдеться діло, – вів далі Петер. – Ось ти, приміром, хлопець молодий, здоровий. Не повірю, щоб залишився сам, з доброї волі. Значить, такий, як і я.
Бражник скрутив цигарку, сказав, не дивлячись на Петера:
– Звідки ж ти знаєш, який я? Може, я тебе зараз… передам куди слід?
Петер завмер, потім підвівся з-за столу, ворухнув широкими плечима.
– Ні, браток, голіруч мене не візьмеш! От трохи відпочину – і до партизанів… Люди кажуть, їх навколо Києва чимало.
Бражник байдуже:
– Тільки тебе там і чекали…
Миколенко відсунувся од Дусі, вставив слово:
– Коршунов нормальне училище закінчив, молодший лейтенант.
Петер додав:
– Бойова підготовка, тактика – відмінно, стрілецька справа…
Бражник припалив, відвів очі:
– Небезпечна штука, розумієш?
– Ех, ти, – Петер аж почервонів від злості. – Бачу я, з тобою каші не звариш… Тоді я сам!
Бражник посміхнувся:
– Та не воюй ти так! Повторюю – діло небезпечне і складне. Але хіба я сказав, що неможливе? Подумаю…
Миколенко тихо попросив:
– Може, й справді нас у загін можна? Все ж таки лейтенант, а я – політрук…
Бражник підвівся, попрямував до дверей. Петер теж схопився, загородив йому дорогу:
– Вже йдеш?
– Треба, – сказав Бражник і простягнув руку. – Так от, слухай, воїне… Через кілька днів дам знати.
– Оце діло! – радісно трусонув Бражникову руку Петер.
Бражник мовчки потиснув руку Миколенку, стримано продовжив, звертаючись до Петера:
– Бувай здоров, Степане, чи як тебе?
Петер кивнув, радісно представився:
– Точно! Степан Олексійович Коршунов…
* * *
У будинку Оксаниного батька, в селі поблизу Вінниці, багато ікон. На одній стіні, в рушниках, теж, наче ікона, портрет Тараса Шевченка. В кімнаті багато сундуків, етажерка з старими книгами. Було в ній чисто й затишно, особливо тому, що тепло світила велика гасова лампа на столі.
Батько Оксани – літній, але ще міцний чорнобородий чоловік – підвівся з-за столу назустріч дочці. У нього високе, чисте чоло, у волоссі – перша сивина. Очі розумні, жести м'які. Розмовляв він високим, не за ростом і фігурою, голосом, тихо і ввічливо.
– Радість мені бог, послав! – сказав, витираючи сльозу і хрестячи Оксану. – Знімай пальто, доню!
Поки вона роздяглася, потім зачісувалась біля дзеркала, старий метушився навколо, втративши звичну величавість.
– Я погодую тебе, донечко… Дай допоможу, Оксанко…
– Спасибі, тату, я не голодна. Як здоров'я ваше?
Він зупинився, потім присів на стілець.
– Оце щойно повернувся з поїздки та й занедужав, їздив по селах. Чотири похорони за один день! Ох…
Оксана приникла до батькового плеча, обняла його:
