Опівнічні стежки - Канюка Михайло (полная версия книги txt) 📗
– Слухаю, шеф. – Ролінг витяг блокнота, але потім щось згадав, сховав його до кишені.
Санднер потягся до телефону.
– Ми, Ролінг, зобов'язані бути ще й дипломатами… – В трубку – Алло, колего! Це Санднер. Добрий вечір! Я хотів повідомити, що вже дав вказівку щодо вашого прохання. Завтра ж поверх буде вільний Г цілком до ваших послуг. Як бачите, ми йдемо назустріч. До речі, ми виконали ще одне ваше прохання. Перевірили. Батько – Солоух Кіндрат Степанович, професор хірургії, безпартійний. Знаєте? Так. А про сина? Студент філологічного факультету місцевого університету. У день зайняття міста нашими військами повернувся до Києва. Нічого поганого не помічено, нікуди не виходить, ні з ким не спілкується. Так… Ну, що ви, майоре! У мене діло поставлено чітко. На добраніч!
Поклав трубку, потер руки. Помітив Ролінга, нахмурився:
– Ви вільні, Ролінг.
За батьком – син
Уткнувшись обличчям у подушку, Роман міцно спав. На столі поруч з постіллю – попільниця з купою недокурків, склянка недопитого чаю. Через відчинену кватирку вітер полоскав плащ-палатку, що затемнювала вікно.
Прозвучав настійливий дзвінок. Роман повернувся. Повторний дзвінок примусив його підняти голову, прислухатися. Рука машинально потяглася до будильника.
Сонний сів, покрутив скуйовдженою головою. Знову дзвінок. Все ще сонний, Роман машинально взяв телефонну трубку, послухав і кинув. Знову не те… І лише тепер усвідомив, що дзвонять знадвору. Зірвався з постелі, відчинив. За дверима стояв Жорж. Роман протер очі, всміхнувся:
– Заходь, старче…
Дудкін увійшов, присів біля столу.
– Ти, Романе, вмієш спати.
Той глянув на годинника.
– Та ні, майже й не спав. Недавно ліг.
Дудкін озирнувся. Потім вийняв з кишені газету, подав її Романові.
– Будь культурною людиною, почитай, що українські, чи то пак – німецькі газетки пишуть… Корисно!
– Заради цього не варто було будити, – пробурчав Роман, але газету взяв і розгорнув. Хвилину дивився, потім його обличчя розпливлося у щасливій усмішці. Він почав реготати. – Таки втнули! Молодці!
– Це, Романе, у прямому контакті з людьми Гая. Цей хлопчина з друкарні пояснив: «У нас подвійний виграш: місто насміється сьогодні досхочу, а німці зубами скреготітимуть…»
Роман сів поруч з Жоржем.
– Кращого способу розігнати в мене сон ти вигадати не міг, друже! Що в тебе ще цікавого для мене?
– Рита дещо передала, може, знадобиться… – Жорж витяг з-за пазухи папери. – По-перше, німці склали списки та адреси квартир партійних працівників, списки з адресами відомих митців. Тут же список осіб, у яких були дорогі картини, книги, коштовності.
– Ясно. Грабіжництво, організоване з чисто німецьким розмахом і акуратністю… Далі.
– Ось доповідна записка київської німецької спортивної спілки комендантові міста. Бач, що пишуть: «При відзначенні спортивного дня минулої неділі знову можна було спостерігати, як військові, а також службовці цивільних управ приводили з собою на німецький стадіон місцевих жінок і чоловіків. Особливо незручною була присутність цих осіб під час звучання національного гімну. Відвідувачі стадіону – німці – незадоволені присутністю тубільців… В інтересах додержання чистоти німецьких спортивних закладів було б бажано, щоб проти осіб, які порушують встановлені порядки і все ще ходять у місця, призначені лише для німців, було вжито певних заходів. Ми просимо вас вказати в комендантському наказі, що приводити тубільців на німецький стадіон забороняється. Проти допущення на стадіон фольксдойчів з пред'явленням документів ми не маємо нічого».
– Як поставився до цього прохання генерал?
– Задовольнив.
– Що ж робитимемо з документом? Для центру він інтересу не являє. Нічого нового про німців не сказано, фашисти є фашистами. А от з цим листом… Давай-но його розмножимо і замість листівки вивісимо. Нехай кияни знають, хто зараз хазяйнує у місті і як ставиться до нашого народу гітлеризм.
– Добре. Сьогодні почнемо розмножувати. – Жорж підвівся, зняв з вікна плащ.
У кімнаті одразу посвітліло, хоча занедбаність приміщення теж стала явною.
– От що, Жорже… Розмова з професором Солоухом дала нам дуже багато. Є підстави думати, що Кубрак і Міллер – одна й та ж особа. Це дуже важливо. Та ще важливіше інше: саме сім'я Солоуха почне наступ на Міллера, почне штурм частини «Альфа». За усіма даними, син професора Василь – якраз той хлопець, який нам потрібен, а довір'я Міллера до цієї сім'ї відкриває перед нами вкрай важливі перспективи. Запам'ятай: щодня о п'ятнадцятій ти мусиш бути в Ботанічному саду. До альтанки прийде молодий чоловік з підручником української мови в руці. Спитай, як пройти на вулицю Саксаганського. Він тобі відповість: «Тобто на Марийську? йдіть, тут близько…» Це і буде син Солоуха. Саме сьогодні ми чекаємо початку цієї операції. Можливо, вона вже й розпочалася…
І справді, у квартирі Солоухів Міллер в цей час розмовляв з дружиною професора:
– Жаль, що не застав Кіндрата Степановича…
– Служить мій Кіндрат Степанович, – зітхнула. – Прийде тільки вранці…
– Вранці? Де ж він працює?
– Вибачайте… нічним сторожем влаштувався. У пекарні, – ще сумніше повідомила професорша. – Хлібом там, бачте, платять…
Міллер здивовано підвів брови:
– Хіба в клініці йому місця не знайшлося?
– Роки вже не ті. Кому немічний старик потрібен? А ви що, його знайомий?
– Так, пацієнтом був колись. Хотів порадитись, знову мій радикуліт розігрався. До весни, чи що…
Вона знову зітхнула.
– Нам, старим, вже, мабуть, належить хворіти… А зараз і молоді недужі.
Міллер наче байдуже:
– Це хто такий у вас?
– Син, третій день з ангіною лежить. Слабкий став.
– А чого він у Києві в такий час?
Було видно, що синова доля весь час мучила матір. Вона рада поділитися хоч з випадковою людиною:
– Мобілізували хлопчика, потім у полон потрапив, та, спасибі, відпустили… Що з ним буде? Розумний, мови знає, такий кмітливий, а тепер…
Міллер виявив інтерес до цієї теми.
– Діло знайти йому нескладно. Я, приміром, якраз шукаю такого молодого чоловіка, можу допомогти вашому синові… – Він підвівся, взяв шапку, зробив крок до дверей. – Піду, мабуть, вже пізнувато. Мій привіт Кіндратові Степановичу.
– А від кого?
– Скажете, Кубрак заходив. Він, напевно, пам'ятає, бо я у свій час набрид йому з своїми болячками…
Він вже було попрямував до дверей, коли дружина професора, підвівшись на руках з крісла, запитала:
– А відносно сина ви серйозно? То, може, ви зараз поговорите з ним… Хлопчик просто змучився.
– Поговорити зараз? Це можна. – Міллер, не розстібаючи пальта, рушив до внутрішньої кімнати. Мати напружилась, намагаючись почути хоч слово. Минуло кілька хвилин, і звідти вийшли Міллер та Василь з перев'язаною шиєю. Міллер зупинився, ласкаво поглянув на юнака:
– Навіщо ви піднімаєтесь, молодий чоловіче? Лежіть…
Василь тихо, з натугою відповів:
– Мені вже краще…
Міллер повернувся до матері.
– Не знаю, пані Солоух, чи влаштовує вас моя пропозиція. Дещо я можу зробити… Ваш син матиме цілком пристойну, інтелігентну і, я б сказав, вигідну роботу. Сьогодні це рідкість.
Мати з гідністю вклонилась у своєму кріслі.
– Дуже вдячна вам, пане Кубрак! Це нескінченне, жахливе існування у чотирьох стінах. Хлопчик нервує. Васю, чому ти не дякуєш?
– Я, мамо, вже…
Міллер узяв ціпок, пішов до дверей. Мати посунулась ближче до нього.
– О боже… Ви не дочекалися Кіндрата Степановича, а ваш радикуліт, я бачу, дошкуляє… Може, все ж таки;…
Але Міллер вклонився:
– На жаль, не можу черкати. У мене справи. Зайду іншим разом. – Повернувся до Василя: – Отже, чекаю вас…
– Обов'язково буду, – чемно пообіцяв Василь.
Мати провела поглядом сина і гостя. Коли Василь повернувся до кімнати, сказала:
– Ох, що ж скаже нам батько… Цей же пан з німцями водиться, не інакше.
