Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗

Пані Флякова спритно заткала йому пельку тлустою кармонадлею.

Пан Урбанович сидів незворушно, мов скам'янілий, але Олюня за якимись лише їй помітними ознаками прочитувала чи то його думки, чи то його уявні слова і весь час підтримувала розмову, та скільки пан Ціммерман не дослухався, то так і не зумів уловити хоча б якогось одного малюсенького помруку [102] з вуст мерця, і від цього у грудях ставало ще зимніше, а сорочка на спині, навпаки, прилипала від поту.

Не тільки Олюня, а й господарі безперервно торохкотіли, ведучи жваві розмови, суперечки, переказували цілі історії й безліч усіляких містечкових новин про якихось людей, котрих ці мерці мали знати. Не обходилося і без чаркування та пригощення, прихвалювання львівського пива, що мало медову барву і піна в ньому стояла довго…

— Чому ти нічого не їси? — здивувалася Олюня, помітивши врешті отетерілість свого мужа.

— Та я… щось не дуже… не голодний…

Будь-яке бажання їсти щезло відразу, як збагнув, що за гості сидять поруч з ним. Боявся навіть поворухнутися, щоби бодай ненароком не зачепити ліктем панну справа в червоній сукні. Її густе лляне волосся вільно спадало на плечі, вітерець час від часу дмухав у нього, і тоненькі пасемця хіть-не-хіть лоскотали то щоку, то шию нещасного пана Ціммермана.

— Тоді забав свою сусідку, — не вгавала Олюня, — а то сидиш, як тюхтій. Мальво, доручаю вам свого чоловіка. Він не такий мовчун, як видається. Ну, чого ти? Панна Мальва знає силу-силенну різних цікавинок, ти тільки зачепи.

— Як? Як ти сказала?

— А що я сказала?

— Як її звати?

— Мальва.

— А далі?

— Що далі?

— Яке її повне ім'я?

— Мальва… м-м… ой, забула… Вона солістка львівської королівської опери. А ще — поетеса… «Я вбила кохання в осіннім саду. Я вбила кохання, а труп не знайду».

Пан Ціммерман відчув, як у нього зіпріло чоло, десь із глибини шлунку почала підніматися полинова нудота і підступати до горла, насичуючи печією слину, обпікаючи горло і язик.

— Що з тобою? Може, тобі зле? — занепокоїлася Олюня. — Випий токаю, випий, випий…

І таки силою перехилила в нього келих вина. Вино змило гіркоту і провалилося у темні печери, залишаючи в роті густі виноградні лози, осінню прохолоду, легенький димок спаленого картоплиння і краплі роси на яснах…

— Панно Мальво, мій чоловік закрутив мені голову рівно за десять хвилин. Вам я виділяю цілих двадцять. Якщо вистоїте, подарую свої коралі, а ні — заберу ваші.

Сказавши це, зайшлася сміхом і відвернулася від чоловіка, всю увагу віддаючи тепер панові Урбановичу…

Вся ця макабра [103] вивела пана Ціммермана з рівноваги, йому тепер здавалося, що всі погляди, навіть мертвих гостей, спрямовані вилучно на нього, а всі вуха нашорошені у його бік. Сидіти бовдуром було й справді безглуздо. Залишалось таки вдати, що завів якусь розмову з цією… але як же се можливо?.. Яка Мальва? Звідки це ім'я відоме Олюні?.. А ці вірші? Ні, це не Мальвині вірші, це чиясь нефоремна бельмесія…

На панні була фулярова сукня з гарними торочками, корсаж, викроєний мисом, облягав її стан. Прикриті блондовою хустиною плечі ледь просвічували крізь серпанок, елегантно обвитий навкруг трохи задовгої шиї. З браслета на лівій руці звисав на ланцюжку флякончик з парфумами, а в правій руці вона тримала віяло і згорнуту хустинку до носа. Обережно підняв очі і подивився на її обличчя. Чи це можливе? Воно мовби і собі трішки повернулося у його бік. Бачив тепер гарно окреслене чоло, обрамлене сяйвом сонця на прузі, сірі потахлі очі, в яких потонуло усе її життя, під вигинистими луками брів, наче обведених хінською сажею. На щоках, незважаючи на мертвотну блідість, шкіра мала оксамитовий відсвіт. Золотаво-білі скроні дихали незбагненною, як для мерця, свіжістю, незрівнянна шляхетність позначалася на короткому заокругленому підборідді. Усмішка засмученого янгола блукала на колись коралових вустах, що були напіврозтулені й дозволяли помітити білизну рівненьких зубчиків. Тихі озера осклілих зіниць, здавалося, уважно розглядали пана Ціммермана, а обличчям раз по раз пробігала легенька тінь, але з'яву її він приписав деревам, що колихались угорі над головами. Панна була мертва, але з таким виразом обличчя, наче б ніколи про це не дізналася і, якби не широко розплющені очі, то можна було б подумати, що вмерла вона уві сні, саме як снився їй розквітлий луг на південному березі Полтви, сніданок на траві, білий пароплав, що причалив до берега, галасливі кавалери манірних дам… Мала такий вигляд, наче на кожне промовлене до неї слово, реагуватиме лише так: «Що ви не кажете? Вперше чую!»

Білі її руки з довгими тендітними пальчиками спочивали в неї на колінах. Вражала білість її нігтів. Були блискучі й звужені на кінчиках, а відполіровані не згірше від слонової кости й підрізані у формі мигдалин. Ця деталь говорила про те, що хтось таки мусив за цих мерців дбати, бо ж відомо, що нігті ростуть і по смерти. Однак, чи давно вони вмерли? Не схоже… Інакше в таку спеку запах тліну невблаганно висів би в повітрі, але, скільки пан Ціммерман не принюхувався, йому не вдалося вловити ані найменшого духу розкладу. І це було дуже дивним, а то й зловісним.

Раптом піймав себе на думці, що, можливо, це тільки у нього така галюцинація і що усі ці поважні мерці зовсім не мерці, а такі самі живі люди, як і всі решта. Якщо так, тоді щось із головою негаразд… Відчув бажання доторкнутися до кралиної руки, і це бажання виявилося таким сильним, що не оперся йому і дозволив своїй руці підкрастися тихо-тихо до неї. Пальці його відчули тепло її пальців, але не тільки тепло — щось здригнулося під пальцями, якийсь маленький живчик здригнувся і знову завмер. Ні, то не була рука трупа. Але й не рука живої людини.

Якась настирлива муха, покружлявши над ними, сіла панночці просто на ніс і задоволено потерла лапками. Якщо вона жива, то чому не зжене мухи?.. Не зганяла. Сиділа непорушно, і непорушними були сливе прозорі пелюстки ніздрів. Муха, скінчивши потирання лапок, помандрувала до ока, постояла трохи на його березі і ступила обережно, мов на кригу. Око дивилося на пана Ціммермана крізь муху і крізь її крильця і не виказувало жодних ознак незручности чи невдоволення, мовби так воно й мусило бути… Врешті панові Ціммерману це обридло, й він щойно було намірився зігнати нахабну мушеґу, як сталася дивна річ: плюгавка сама випала з ока, але випала уже мертвою, догори лапками, впала й застигла у панни на сукні. Мертва муха тепер була наймертвішою в світі, а мертва панна усе менше на таку скидалася.

Я щось мушу говорити з нею, щоб не викликати ні в кого підозр, бо ж я такий, як і всі, я нічим не повинен від них відрізнятися. Але що я їй скажу? Мертві знають усе. Вона дивиться на мене і бачить наскрізь, бачить усе моє єство, всі мої дні і ночі, вичитує з мене все, що їй заманеться, хоч би й задом наперед… А я знаю лише її ім'я, котре невідомо чи належить їй. Знаю ім'я, що манить мене уже стільки часу, вчаровує і гіпнотизує, веде за собою у нетрі незнані… Але Мальва не може бути мертвою! Мальва жива і чекає на мене… А, може, це вона й подає мені знак через цю панну?

Вітер заметався у гіллі, наче спіймана риба, і тіні дрібні й кудлаті замерехтіли на обличчі панни, а вуста розкрилися на одну тонюсіньку волосину, і тепер то вже був лагідний усміх панни, яка зацікавилася тобою і готова продовжувати розмову…

Розмову? Яку розмову? Хто розмовляв? Вітер із листям? Чи промінь із павутинкою?

Панно, чому ви нарекли себе Мальвою? Адже я знаю — ви зовсім не Мальва, бо Мальва не сиділа б отако незворушно, не катувала б мене своєю погордою… Панно, ваше обличчя справді любасне, прекрасне, мовби витесане з алебастру. Вуста ваші проказують мед, у них ще нуртує жага, бо ж померли ви зовсім недавно, може, нині, а може, щойно. Може, навіть за цим столом.

«Що ви не кажете? Вперше чую».

Але ж це так, не заперечуйте. Ви є мертві, і погляд ваш мертвий, хоч і не такий безпечний, бо малу комаху вбиває. Ви не могли приїхати зі Львова. Львів жиє зовсім іншим життям, і там не зосталося й сліду по паннах в корсетах, по паннах, що сидять рівно-рівнюсенько, мов попроковтували кілки, по паннах, що вміють соромитись від необачно зроненого слова, по ніжнотонних паннах, споглядаючи яких аж не віриться, що вони коли-небудь дозволять себе розкласти в постелі і віддадуть своє тіло хупаве — геть усе до останньої клітинки, і ті самі зефірні вуста, котрі говорили «ні», шепотітимуть «ще»…