Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗

— Віват! — підхопили Ціммермани і Фляки.

Промова пана Ліндера особливого інтересу в гостей не викликала, сиділи і далі надуті, мов сови, а вечір мовчазно лягав їм на голови і на рамена, задмухував холодні свічада очей, клав тіні за тінями на обличчя, і що далі сутеніло, то все менше мерці скидалися на мерців.

— Любий, — притулилася Олюня до мужа. — Ходімо до нашого покою і розпакуємо наші гостинці.

— Які гостинці?

— Гостинці зі Львова. Там нас чекає ціла велика валіза. Ходімо!

І, не чекаючи його згоди, потягла за руку до будинку. Вже за спиною пролунало скрипіння крісел, якась метушня і гомін, видно, гостей відправляли на спочинок. Але яким робом? Баглося озирнутися, зупинитися, та Олюнька волочила його за собою з голосним сміхом, тішачись неповороткістю грубаса.

В кімнаті й справді на молодят чекала велика, плетена з лози валіза, а коли Олюня відкрила її і заходилася виймати гостинці, пан Ціммерман не міг надивуватися завбачливості пана комісара, його винахідливості і вмінню до найдрібніших деталей обмислювати все, що діється в цьому зацофаному містечкові.

Отже, Олюня, окрім різноманітної жіночої галантереї, яка її водномить занурила в стан ейфорії, дістала ще й купу грубезних романів для читання в ліжку, а пан Ціммерман виявив для себе аж кілька сюрпризів. По-перше, це була парадова уберя австрійського шандаря, що вся ряхтіла золотими ґудзиками, френзликами, штрупсликами, мамзликами, кнофликами і кльопфиками на фірбантах і навіть на кінкслях. По-друге, святкова шабля з інкрустованим руків'ям, з якого звисали золоті аксолотлі. По-третє, різьблена з дерева голова коня на паличці. По-четверте — військова сурма.

— Ах! — втішалася Олюня. — Тепер ти зможеш на цьому коні приймати парад в'язнів! Глянь, тут навіть є вуздечка, а грива зі справжнього кінського волосся! Ти мусиш негайно усе це вбрати на себе, — твердо вирішила вона і, незважаючи на протести, таки змусила чоловіка влізти в мундур і чоботи, почепити шаблю, сісти на коня, і сурмити, сурмити, сурмити, а вона за той час розбереться і впаде на постіль в очікуванні свого коханого з далекого військового походу.

— Чи вже можна перестати сурмити? — чемно поцікавився чоловік, коли Олюня опинилася в ліжку.

— Ні-ні, прошу в'їхати сюди на коні. Ти мусиш мене атакувати. Я твоя остання незаймана фортеця. Вперед, мій лицарю! Тебе чекає запеклий герць! Хай не змовкає твоя сурма! Гурра!

Пан Ціммерман верхи на коні промчався покоєм і з розгону вилетів на ліжко. Олюня збуджено заверещала так, наче б їй забивали у тім'я цвяшка, і пірнула з головою під ковдру. Над завойованою фортецею ще лунав бойовий клич сурми, коли двері до покою прочинилися і в них з'явилася пані Ліндерова.

— Боже! — заломила вона руки у захваті. — Аполльо! Імператор! Лицар Золотої Остроги! Пане Ціммерман, ви вроджений генерал! Один лише ваш вигляд покладе вам під ноги цілі народи! Тепер ви завше мусите носити цей мундур. Без нього я вас просто не хочу бачити!

І не встиг він зойкнути, як його одяг, що носив досі, вилетів у вікно.

— Пане Ціммерман, перепрошую, що насмілилася вас потурбувати, але сталася непередбачена річ. У нашому будинку чимало покоїв, та не всі вони, на жаль, пристосовані для ночівлі. Гості прибули так раптово, що ми не встигли наготуватися. І я вас прошу, я вас благаю, на одну ніч, коли можна… Якщо це вам не буде важко…

— Але ні-ні, що ви, лягайте з нами, прошу дуже, — ґречно погодився пан Ціммерман.

З-під ковдри вигулькнула Олюньчина голівка:

— Мамусю! Що за ґеци? [104] Не мусиш навіть питати. Ти в нас найперший гість.

— Але, дітки, ви мене не так зрозуміли, — почервоніла пані Ліндерова, а її груди знялися бурхливими хвилями від збудження. — Не йдеться про мене.

— Не про вас? — здивувався пан Ціммерман.

— Ми четверо будемо спати на одному ліжку. А от гостей ми ніяк не змогли розмістити, бо все одна особа таки не вміщалася. І для того, прошу вас уклінно, прийміть на ніч панну Мальву. Вона така самотня і така спокійна, що не буде вам заважати.

Пан Ціммерман глитнув слину і знову відчув на спині мурашки. Олюня, однак, не мала нічого проти.

— Але ж прошу! Прошу! Панно Мальво! Де ви? Заходьте!

За спиною пані Ліндерової почувся шелест сукні і тихі скрадливі кроки. Невже вона зараз увійде?

— Є одна дрібничка, — провадила далі тестьова. — Панна Мальва встидається розібратися при мужчині. Чи не був би пан Ціммерман настільки ласкавий, щоб відвернутися до вікна?

— Так-так… я, звичайно… — промимрив він і, зіскочивши з постелі, став проти зашторених вікон.

Знову почув шелест сукні і тихі кроки. Хтось увійшов до покою, вносячи з собою прохолоду вечора, запах рожі і роси.

— Ну, то я вас залишаю, — сказала пані Ліндерова. — Прошу, пані Мальво, не чутися скованою, прошу почуватися, як у себе в хаті. Добраніч, дітки.

— Добраніч, — зітхнув пан Ціммерман, відчуваючи, як покидають його спину мурашки, але опановує холод. Він піднімається від попереку до карку, бере в кліщі шию і тисне з якимось незрозумілим гнівом, наче тільки для того, щоб довести свою владу на всю наступну ніч.

Шелест сукні лунає тепер зовсім поруч, Олюня підказує, де її повісити, потім знову чути шурхіт і звуки розщіпання, розшнуровування, скидання, стягання, ніжний шерех шовку, шепіт Олюні:

— Ах, які у вас розкішні пантальони! У них не парить? Ах, ну звичайно — Париж! А підв'язки? Зі Стрия? Ніколи не повірю! Такі підв'язки хоч на шиї носи! Чудо! А яке у вас тіло! Біле-білесеньке, ніде ані цяточки, ані крапинки, не тіло, а манна небесна! Які форми! Можна, я торкнуся ваших персів? Таке враження, мов у них налито свинцю. Ви любите спати наголяса? Я теж. Нічого непристойного тут нема. Чоловіка ми покладемо скраю. А я посередині. Вночі у нас душно, а ковдра така тепла. Який у вас пругкий живіт. А в мене такий м'який. І стегна у вас тверді, а задочок взагалі, мов горіх. Попробуйте мій. Правда, який м'який? Просто драглі якісь. Коли я йду, він весь трясеться. Трясеться і підстрибує, мов жаба на пательні. І волоссячко у вас таке чорне, чорнюще, мов смола. У мене он яке поблякле, ріденьке, зовсім нецікаве. А у вас — справжні джунглі. Так і здається, що звідти вискочить орангутанг. Та ви, мабуть, уже хочете спати? Я вас накрию. Кохасю, можеш повернутися. Панна Мальва вже в ліжку.

Голова панни Мальви лежала на подушці, очі дивилися на нього, а на вустах знову була ота підбадьорлива усмішка і готовність на кожне слово дивуватися: «Що ви не кажете?»

— Ну? Чого ти там мудохаєшся? — спитала Олюня, побачивши, як її чоловік нерішуче тупцяє з ноги на ногу.

— Лягай уже. Наш герць перенесемо на завтра.

Пан Ціммерман загасив жарівку, але в пітьмі побачив, як світяться очі Мальви, вона ані на мить не зводила з нього погляду. Ноги плуталися в штанках, ґудзики не хотіли розщіпатися, сорочка тріщала і боронилися, не дозволяючи себе скинути. Здавалося, весь той клятий мундур повстав проти нього.

Коли він нарешті ліг коло Олюні, то побачив, що обидві жінки випростались горілиць, мов покійниці. Руки Олюні відразу ж помандрували до його ніг, і він засичав:

— Ти що, звар'ювала?

— Вона вже спить, — відказала пошепки Олюня.

— Ну і що, що спить?

— Змучена з дороги. Ми її не розбудимо.

— Ти ж сама сказала, що перенесемо на завтра.

— То ж герць! А любощі я переносити не збиралася.

— Цікаво, яку ти вбачаєш між ними різницю.

— Завтра сам побачиш.

Рука Олюні робила свою справу, і в пана Ціммермана чим далі, то все менше аргументів зоставалося для оборони.

— Вона справді спить?

— Спить, я ж чую.

— Боюсь, що ми її розбудимо.

Останні слова сказав, уже вмощуючись на Олюні.

Мальва мала заплющені очі, але кожної хвилі вони могли розплющитися, бо Олюня поволі розійшлася не на жарти й так зачала підгецкувати, наче хтось її задочок припікав залізком, що аж усеньке ліжко ходором пішло, закректало, завищало, загупало бильцем у стіну, готове щомиті розсипатися на друзки. Та не це пойняло жахом бравого вершника, а те, що й їхньою сусідкою почало підкидати, і тіло її підсовувалося усе ближче й ближче, ковдра з неї сповзла, і тепер бачив, як її руки і ноги, мов незалежні істоти, застрибали кожне в своєму ритмі. Пробував Олюню якось укоськати, притиснути усією своєю ваготою, але це виявилося марною справою, бо вона перебувала вже в напівпритомному стані, з вуст її злітали бурхливі каскади слів українських, польських, німецьких, жидівських, не пов'язаних між собою, якась незвичайна мішанина, збурена, знервована товпилася біля вух і вривалася в них із розпачливим криком, мов у крематорій, щоб там, у голові, спопеліти і розвіятися дощенту.