Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗

Пан Фляк підійшов до стебла і постукав пальцями:

— Ку-ку! Пора ням-ням!

У тую ж хвилю квітка почала збуджено дихати, а пелюстки її заворушилися, затріпотіли й почали поволі розкриватися. Хлопець і далі стояв спокійно, нічого не передчуваючи. Захвилювався він лише тоді, коли ззаду до нього підкрався пан Фляк, зав'язав чорною хустиною очі і підштовхнув до драбини. Хлопець слухняно піднявся і спинився біля самого пупляха. Розкрита квітка мала тепер вражаючі розміри, у ній завиграшки помістився би вершник з конем. Але що було там, усередині, з землі годі було розгледіти. Однак щось там таки було, бо звідти долинав чийсь подих, якесь мимрення, булькотіння, щось наче шепотіло і постогнувало, а самі пелюстки здригалися, мов у пропасниці.

Хлопець затупцяв на місці, стривожено повернув голову до глядачів і спитав:

— Чи довго ще?

— Ні, вже все. Ступи два кроки вперед, — відказав пан Фляк, піднявшись за ним по драбині.

— Куди-куди? — не второпав той.

— Та вперед…

— Але ж там…

І полетів сторч головою просто в квітку, діставши стусана. Пролунав розпачливий скрик, який перейшов у пронизливий вереск, а далі — жадібне чвакання, і стогін, і знову крик болю, і сьорбання, а потім — пелюстки замкнулися, набравши ще червонішої барви, аж червоні краплі виступили на них і почали спадати на землю. Тільки тепер пан директор помітив, що довкола квітки трава не зелена, а руда. Товсте стебло ще кілька разів жадібно всотало повітря і заспокоїлося.

— Ну, от і все, — сказав пан Ліндер. — Страта закінчена. — І, повернувшись до юрби, додав: — Отак у нас будуть каратися злочинці, що піднялися проти влади і цісаря. Будьте чемні і слухняні, то вас ніколи не спіткає така смерть.

Коли всі розійшлися і комісар з директором зосталися самі, пан Ліндер сказав:

— Відчуваю, пане Ціммерман, що на сьогодні у вас вражень аж забагато.

— М-м… так… голова пухне, — потер чоло директор.

— Тоді, може, підемо додому та відпочинете… так би мовити, в лоні сім'ї, що?

— А знаєте, я б радше полежав собі тут біля ставка та подрімав. Добре? А то щось уночі на новому місці…

— …та з молодою дружиною, ге..?

— …не спалося…

— Не маю нічого проти. Не буду вам заважати, приємних сновидінь.

Пан Ціммерман провів поглядом комісара, скинув зі себе сорочку, штани і розлігся на березі горіпузом. Щойно заплющив очі, як свідомість його попливла кудись в розморений спекою ліс і заблукала в гадючих стеблах орхідей.

…Прокинувся він від прохолодних бризків води, що раптово проштрикнули його розпарену шкіру сотнями тонесеньких голочок. Заки розплющив очі, то вже знав, хто його розбудив — Емілія. Хлюпаючи на нього водою, заливалася сміхом. Чого їй було так смішно?

— Перестань! Я вже не сплю.

— А от і спиш! Скільки можна хропти? Проспиш усе на світі!

Покректуючи, пан Ціммерман підповз до води і з насолодою занурив у неї голову, потім пирхнув і потягся всім тілом, аж щось усередині хрумкнуло. Сів на брилу і, звісивши ноги у воду, понуро подивився на карлицю.

— І де ти тільки берешся?

— А ти вже думав, що мене забив, так? А от бачиш, яка я. Я все тобі пробачила і готова почати віднова.

— Що почати?

— Наше життя. Тільки, на Бога, не кажи, що твої почуття до мене послабли через одруження. Ніколи не повірю. Мене розлюбити не можна. Це все одно, що перестати дихати. Ти пробував коли-небудь не дихати?

— Еміліє, не мороч мені одне місце. Ліпше давай поміркуємо, як нам звідси чкурнути.

— Ага, то ти не роздумав? А то я собі вже міркувала, що, зробивши таку карколомну кар'єру та відірвавши таку кралю з фантазійним віном, ти й забув про мандрівку.

— Ні, не забув. Але я тепер виразно не уявляю, яким чином мені вибратися з Ліндерового маєтку. Тут такі мури… а лазити, як ти, я не здатен.

— От бачиш! Тепер ти розумієш, що я для тебе як манна небесна? Що б ти без мене робив?

— М-м, не знаю… — промимрив пан Ціммерман і плюхнувся у воду.

Мусив відсвіжитися в цій спекоті, що розпарювала тіло, розморювала дух і навівала сонливість. Вода в ставку була не затепла і не зазимна, а саме якраз, бульбашки повітря спиналися з дна, припадали до його тіла і, лоскочучи, вибігали на поверхню.

Раптом почув розпачливий скрик Емілії: вона показувала рукою у воду і верещала, щоб негайно вибирався на берег, та небезпеку відчув лише тоді, коли вода коло нього завирувала і щось слизьке і холодне обплутало його, а за мить над поверхнею води побачив зелену жіночу голову з якимись монструальним вустами, в яких тремтів жадібний зелений язик. Ця жіноча голова мала тіло анаконди, і це тіло тепер полонило його й тримало в своїх зимних обіймах. Тепер згадав, що вже раніше бачив у ставку щось темне і незрозуміле, котре йому здалося загуслими сутінками.

— Ану, пусти його! Пусти! — верещала Емілія і метушливо стрибала з брили на брилу, гарячково шукаючи порятунку.

Пан Ціммерман відчув, що коли не брикатися і не смикатися, то обійми анаконди цілком стерпні, а тому врешті завмер і тільки дивився в її обличчя з тривогою і страхом. Анаконда жадібно дихала роззявленим ротом, а її очі мовби вивчали кожну цяточку Ціммерманового лиця.

— Ти мій, — нарешті прошепотіла анаконда. — Я хочу тебе.

Відчув, як тіло її пругке і сильне заковзало по його тулубу, а кінчик хвоста залоскотав, забігав по всіх закамарках, прокидаючи в ньому бажання, замішане на страхові й жазі.

Емілія мабуть, відчула заздрість бо знову закричала:

— Ану лише його, ти, курво! Хвойда францувата! [100] Жаба пульката! Гнида слизька! Ти на кого хвоста підняла!

— Нещасний пуголовок! — буркнула анаконда. — Чому я тебе відразу не проковтнула?

— Що? Мене? Та ти б вдавилися! Я б тобі поперек горла стала, як тріска!

— Вона нам заважає, — сказала анаконда свому невільникові. — Пішли під воду.

І з цими словами жінка-змія почала занурюватися в ставок, викликаючи у нещасного коханця крик розпачу. Одначе Емілія була справжнім зразком хоробрости, бо ані не думала втрачати зимну кров і, підібравши на березі бамбукову тичку, побігла з нею напереваги, мов зі списом. Це було так несподівано, що анаконда лишень писок роззявила і сказала: «Ага…», а вже наступне слово застрягло їй у горлянці, навіки проштрикнуте бамбуком. Обійми її ослабли і пан Ціммерман, прудко виборсавшись, вискочив, як з катапульти, на берег. Весь трясучись, тепер дивився, як змія кидається у корчах, як завивається і розвивається її довге і сильне тіло.

— Ага, дістала! — тішилася Емілія. — Так тобі і треба!

Нарешті анаконда охляла, повільно спустилася на дно і зникла в густому зіллі, тільки бамбук продовжував стирчати з дна, час від часу здригаючись.

— А тепер ближче до справи, — сказала карлиця. — Ось ця оранжерея тягнеться через сад у напрямку муру. Отже, в тому місці, де вона з ним сходиться, і можна перелізти, бо там всюди гіллясті дерева, ліани, орхідеї, а по них і стара бабера видрапається, не те що такий бравий козак, як ти. Крім того, та місцина прихована від стороннього ока, і нас ніхто не помітить, коли будемо перелазити.

Пан Ціммерман замислився над перспективою мандрівки через оранжерею. Мав підстави думати, що в цьому лісі мешкають й інші хижі звірі, опріч анаконди, а якщо се так, то мандрівка може виявитися надто небезпечною. Однак Емілія вхопилася за свою ідею так цупко, що відмовити її видавалося неможливим.

— Про яку небезпеку ти оце торочиш, коли я біля тебе? Я тебе врятувала від анаконди чи ні? Врятувала. От і від усіх інших потвор врятую. А ще не забувай про моїх сестер. Вони теж не з лопуцька і здатні якому хочеш носорогові рога обламати. До речі, вони вже тут.

— Де?

— Та тут же, в оранжереї. Подивився туди, — і вона вказала рукою на дерева, а там на ліанах і справді вигойдувалися обидві карлиці.

— Гей-гоп! Гей-гоп! — гукали вони і перестрибували з ліани на ліану, мов справдешні мавпи.