Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Будинки тут споруджували на високих палях, як і будинок старшого скотаря на Дрогеді. Люк пояснив, що робилося це для забезпечення максимальної циркуляції повітря і для захисту від термітів, які могли зруйнувати будинок за рік. На верхній частині палі кріпилася жерстяна таріль із повернутими донизу краями — терміти не могли перетягнути свої тулуби через краї цієї тарілки і не мали змоги потрапити до дерев’яної конструкції самого будинку. Ясна річ, вони живилися палями, але коли яку-небудь палю наскрізь прогризали терміти, її замінювали новою. І це було набагато легше й дешевше, аніж споруджувати новий будинок. Схоже, більшість парків — то були зарості джунґлів, бамбуку або ж пальм, наче мешканці втомилися підтримувати порядок місцевої флори.
Чоловіки та жінки шокували Меґі. Щоб піти повечеряти з Люком, вона вдягнулася відповідно: туфлі на високих підборах, шовкові панчохи, атласна нижня спідниця та пишне шовкове плаття з рукавами до ліктя та поясом. На голові у неї був великий солом’яний капелюх, а на руках — рукавички. А найбільше дратувало її неприємне відчуття, коли люди витріщалися на неї, гадаючи, що саме вона вдягнена недоречно, а не вони!
Тутешні чоловіки були босоногі, здебільшого гологруді й не вдягали нічого, окрім шортів кольору хакі; ті ж нечисленні, що вкривали свої тулуби, робили це за допомогою спортивних футболок, а не сорочок. Жінки ж були ще гіршими. Лише декотрі з них носили вузькі й короткі плаття, під якими не було ніякої нижньої білизни, ходили вони без панчіх, у шльопанцях. Але більшість жінок вдягали короткі шорти, ходили босоніж, а груди свої прикривали до непристойності маленькими спідніми сорочками без рукавів. Данглоу був цивілізованим містом, а не якимось курортом. Але все ж таки його корінні білі мешканці — яке кричуще неподобство! — походжали мало не голяка; китайці й ті були краще вдягнені.
Повсюди були велосипеди, сотні велосипедів; трохи автомобілів, а коней не видно взагалі. Так, це місто дуже відрізнялося від Джилі. А ще тут було жарко, страшенно жарко. Меґі з Люком пройшли повз термометр, який показував жалюгідні дев’яносто градусів, у що вірилося з трудом; в Джилі при температурі сто п’ятнадцять градусів повітря здавалося прохолоднішим. Меґі здалося, наче її тіло рухається крізь щільне повітря, розрізаючи його, як паруюче розтоплене масло, а коли вона робила вдих, то легені наче гарячою водою наповнювало.
— Люку, я вже не можу! Це нестерпно! Благаю, повернімось! — звернулася вона до нього, хапаючи ротом повітря.
— Як хочеш. То на тебе вологість так впливає. Вона рідко опускається нижче дев’яноста відсотків хоч улітку, хоч узимку, а температура зазвичай тримається в межах від вісімдесяти п’яти до дев’яноста п’яти градусів. Між порами року різниця невелика, але влітку мусони наганяють вологість до ста відсотків — і це в розпал спеки!
— Кажеш, літні дощі, не зимові?
— Цілий рік. Мусони дмуть майже завжди, а коли не дмуть, то їх заміняють пасати. Вони теж приносять багацько дощів. Річний рівень опадів у Данглоу складає від ста до трьохсот дюймів.
Триста дюймів дощу на рік! Бідолашні мешканці Джилі казяться від радощів, коли випадає п’ятнадцять, і це для них — царська доза, а тут, за дві тисячі миль від Джилі — аж триста!
— А вночі тут стає прохолодніше? — спитала Меґі, коли вони наближалися до готелю; спекотні ночі в Джилі здавалися досить стерпними порівняно з цією турецькою лазнею.
— Та не дуже. Втім, із часом ти звикнеш. — Відчинивши двері до номера, Люк відступив, пропускаючи її всередину.
— Я сходжу до бару за пивом, за півгодини повернуся. Ти матимеш достатньо часу.
Меґі переполохано зиркнула на нього.
— Так, Люку.
Данглоу розташований на сімнадцять градусів південніше екватора, тому ніч впала на землю блискавично: ще хвилину тому сонце починало хилитися до обрію, та раптом — гоп! — і темна ніч чорною патокою розтікалася землею. Коли Люк повернувся, Меґі вже вимкнула світло і лежала у ліжку, підтягнувши ковдру до самісінького підборіддя. Він розсміявся, стягнув із неї ковдру і кинув її на підлогу.
— Тут і так жарко, люба, нам не знадобиться ковдра!
Меґі чула, як він походжає кімнатою, бачила, як його нечітка тінь скидає з себе одяг.
— Твою піжаму я поклала на туалетний столик, — прошепотіла вона.
— Піжаму? В таку погоду? Я знаю, що в Джилі благочестивих мешканців шляк би трафив від однієї лише думки, що якийсь чоловік не вдягає на ніч піжаму, але ж це не Джилі, це Данглоу! А ти й справді у нічній сорочці?
— Еге ж.
— Тоді зніми її. Той бісів шматок тканини лише страх як докучатиме.
Меґі, незграбно вивертаючись і дякуючи Богу, що в кімнаті надто темно і Люк її не бачить, спромоглася таки стягнути з себе батистову нічну сорочку, яку місіс Сміт так любовно вишила до її шлюбної ночі. Люк мав рацію: прохолодніше і приємніше лежати голяка, відчуваючи, як нічний вітерець, залітаючи у розчинені вікна, легенько торкається тіла. Але думка про ще одне гаряче тіло, що вмоститься у ліжко поруч із нею, гнітила її.
Скрипнули пружини; Меґі відчула, як її руки торкнулася волога шкіра, і аж підскочила. Люк перевернувся на бік, притягнув її до себе й поцілував. Спочатку Меґі лежала колодою, намагаючись не думати про отой широко роззявлений рот та настирливий непристойно-хтивий язик, але потім запручалася, не бажаючи фізичної близькості у спеку, не бажаючи, щоб її цілували, не бажаючи Люка. Це не було схоже на оту ніч у «ролс-ройсі», коли вони поверталися додому з ферми Рудна Гуніш. Вона не відчувала Люкової турботи про неї, якась тверда частина його тіла настирливо штовхалася їй у стегна, а одна рука Люка впилася гострими нігтями їй у сідницю. Її страх розквітнув і перетворився на жах. Меґі була приголомшена — і не лише фізично — його силою і рішучістю, його браком розуміння та усвідомлення її потреб. Раптом він відпустив її, сів у ліжку і покрутив у руках якусь річ, ляскаючи нею та смикаючи її.
— Краще перестрахуватися, — мовив він, хапаючи ротом повітря. — Лягай на спину, вже пора. Та ні, не так! Розсунь ноги, заради Бога! Ти що — нічого не вмієш?
«Ні, Люку, не треба. Я нічого не вмію і нічого не хочу. — їй захотілося плакати. — Це жахливо й непристойно. Що б ти зі мною не робив, це ніяк не може дозволятися ані законами Церкви, ані людськими законами!» Він просто ліг на неї зверху, а потім підняв свої стегна, вперся в неї однією рукою, а другою вхопив за волосся так міцно, що вона й поворухнутися не сміла. Звиваючись і вигинаючись від відчуття якогось незнайомого твердого предмета у себе між ногами, Меґі спробувала робити так, як хотів Люк, вона ширше розсунула ноги, але він був набагато ширшим за неї, ї її пахові м’язи звело судомним болем від його ваги та незручної пози. Крізь дедалі щільніший туман страху, болю та виснаження Меґі відчула дотик якоїсь могутньої сили; коли він увійшов у неї, з її вуст вирвався високий протяжний вереск.
— Стули пельку! — досадливо простогнав він, затуляючи їй рота. — Ти що — хочеш, щоб всі у цьому довбаному закладі подумали, що я тебе вбиваю? Лежи й не ворушися, воно болітиме не більше, аніж слід! Лежи й не ворушися!
Вона пручалася, як навіжена, хотіла виштовхнути з себе оту страшну болючу річ, але його вага притисла й розпластала її, а рука приглушила її крики; але муки не припинялися. Меґі була абсолютно суха, бо він її не збудив, а ще сухіший кондом шкрябав і натирав її м’які ткані — Люк входив і виходив із неї все швидше й швидше, ось повітря зі свистом проходило в нього крізь зуби, потім щось змусило його завмерти. Він затремтів, затрясся і важко ковтнув слину. Біль із гострого перетворився на тупий і ниючий, Люк милостиво скотився з неї і ліг на спину, хапаючи ротом повітря.
— Наступного разу тобі буде приємніше, — вичавив він. — А вперше жінці завжди боляче.
«Чому ж тобі забракло ввічливості сказати мені про це заздалегідь?» — хотіла було гаркнути на нього Меґі, але сили покинули її, і вона не змогла вимовити ці слова, бо була надто поглинута бажанням померти тут і відразу ж. І не лише через біль, але від того відкриття, що вона була для нього не особистістю, а лише інструментом.
