Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Вони прямували до міста з назвою Данглоу, розташованого за якихось п’ятдесят миль від Кернса — крайньої північної кінцевої станції залізничної лінії, що тягнулася вздовж квінслендського узбережжя. Понад тисячу миль їхали вони вузькоколійкою, розгойдуючись із боку в бік, куняючи та сіпаючись; всі місця у вагоні були зайняті й не було змоги ані лягти, ані випростатися, щоб розім’яти кінцівки. І хоча ця місцевість була щільніше заселеною, аніж Джилі та більш мальовничою, Меґі вона не зацікавила.
Голова її боліла, їжа не затримувалася надовго у шлунку, а спека була набагато гіршою за найгіршу джилійську. Чепурненьке весільне плаття з рожевого шовку засмальцювалося сажею, що залітала у вікна, її шкіра стала липкою від поту, що не випаровувався, але найнестерпнішим було те, що Меґі потроху ненавиділа Люка. Втомлений поїздкою не менше за неї, він мляво теревенив із двома чоловіками, що їхали до Кардвела. Позирав він на Меґі лише тоді, коли підводився, перехилявся через неї так байдуже, що вона аж зіщулювалася, і кидав скручену газету у вікно юрбі спраглих до новин чоловіків у лахмітті зі сталевими молотками в руках, які вигукували: «Газет нам, газет!»
— То ремонтники, що пильнують стан рейок, — пояснив він, коли така група трапилася їм уперше.
Здавалося, Люк вважав, що вона так само задоволена, як і він, що їй так само зручно сидіти, як і йому, і що прибережна рівнина, яка пролітала повз вікна, і справді її зацікавила. А Меґі вп’ялася в цю рівнину поглядом, не бачачи її і ненавидячи ще до того, як її нога ступить на цю землю.
У Кардвелі двоє чоловіків зійшли, і Люк сходив через дорогу до крамниці, де продавалася риба зі смаженою картоплею, і повернувся з пакунком, загорнутим у газету.
— Кажуть, що рибу в Кардвелі треба скуштувати, аби переконатися, що вона — надзвичайно смачна. Найкраща риба у світі. Ось, візьми, скуштуй, кохана. Це твоя перша дегустація справжніх харчів із Бананаленду. Кажу тобі, немає на землі місця кращого за Квінсленд.
Меґі зиркнула на маслянисті шматочки обсмаженої у тісті риби, приклала до рота хустку — і прожогом кинулася до туалету. Коли вона згодом вийшла звідти, бліда й тремтяча, Люк чекав на неї в коридорі.
— Що сталося? Тобі погано?
— Мені було погано відтоді, як ми виїхали з Гундівінді.
— Господи Ісусе! Чому ж ти мені не сказала?!
— А чому ти не помітив?
— Мені здалося, що у тебе все в нормі.
— Скільки нам іще їхати? — спитала Меґі, не бажаючи сваритися і змінюючи тему.
— Від трьох до шести годин — як вийде. Тут не надто дотримуються розкладу. Тепер, коли ці хлопці зійшли, маємо вдосталь вільного місця, тож лягай і клади ніжки мені на коліна.
— Благаю, не сюсюкай зі мною, як з дитиною! — сердито відрізала вона. — Було б набагато краще, якби вони вийшли ще два дні тому в Бундаберзі!
— Заспокойся, Меґан, будь другом! Ми майже приїхали. Залишилися Талі та Інісфейл, а після них буде Данглоу.
З потяга вони зійшли підвечір; Меґі міцно вчепилася за Люкову руку, надто горда, щоб зізнатися, що не в змозі нормально йти. Люк розпитав начальника станції, де є недорогий готель для робочого люду, взяв їхні валізи і вийшов на вулицю; Меґі рушила за ним, спотикаючись і вимахуючи руками, наче п’яна.
— Тут недалеко, лише один квартал по той бік вулиці, — заспокоїв її Люк. — Біла двоповерхова будівля.
І хоча їхня кімната була напхана невкладистими вікторіанськими меблями, Меґі вона здалася мало не раєм, і вона знесилено рухнула на край подвійного ліжка.
— Полежи до вечері, кохана. А я піду зорієнтуюся, що й до чого, — мовив Люк і вислизнув із кімнати; він мав так само свіжий та відпочилий вигляд, як і на ранок їхнього вінчання. То сталося у суботу, а тепер був вівторковий вечір — аж чотири доби протеліпалися вони у переповнених потягах, давлячись цигарковим димом та паровозною кіптявою.
Ліжко монотонно погойдувалося в такт із цокотінням сталевих коліс на рейкових стиках, а Меґі, вдячно увіткнувшись головою в подушку, все спала, спала й спала…
Хтось познімав із неї туфлі та панчохи і вкрив її ковдрою; Меґі заворушилася, розплющила очі й озирнулася довкола. Люк сидів на підвіконні, зігнувши одну ногу в коліні, й курив. Зачувши, що вона заворушилася, він поглянув на неї і всміхнувся.
— Ну й гарна ж ти наречена! Я тут чекаю, не дочекаюся свого медового місяця, а вона спить без задніх ніг майже дві доби! Я був занепокоївся, коли почав тебе будити, а ти не прокидалася, але корчмар сказав мені, що таке буває у жінок після тривалої подорожі у вагоні та ще й при такій спеці та вологості. Порадив мені дати тобі відіспатися. Як ти ся маєш?
Меґі заціпеніло сіла, спершись на подушку, розпростерла руки і позіхнула.
— Набагато краще, дякую. Ой, Люку! Я знаю, що я молода й дужа, але я жінка! І я не можу витримувати такого виснажливого фізичного навантаження, як ти.
Він підійшов, сів на краю ліжка і чарівливим жестом розкаяння погладив її по руці.
— Перепрошую, Меґан, я винуватий перед тобою, справді винуватий. Я не подумав про те, що ти таки жінка. Ще не звик мати поруч із собою дружину, от і все. Ти зголодніла, моя люба?
— Гірше — я вмираю з голоду. Ти хоч здогадуєшся, що я не їла майже тиждень?
— Тоді чому б тобі не помитися у ванні, вдягнути чисте плаття і піти зі мною позаглядати містом?
Біля готелю було китайське кафе, де Люк почастував Меґі першими у її житті східними стравами. Вона була така голодна, що будь-яка їжа здалася б їй смачною, але ця виявилася найвищого ґатунку. їй було байдуже, чи справді це готували з пацючих хвостів, акулячих пер та курячих нутрощів, як подейкували в Джилленбоуні, де було лише одне кафе, що належало грекам, і подавали там відбивні та смажену картоплю. Люк проніс із собою дві квартові пляшки пива, купленого в готелі, й наполіг, щоб вона випила склянку попри те, що пиво вона недолюблювала.
— Не поспішай накачуватися водою, — порадив він. — А коли питимеш пиво, то не матимеш поносу.
Потім Люк взяв її за руку і повів показувати їй місто з такою гордістю, наче воно належало йому. Але ж Люк народився в Квінсленді! А Данглоу виявилося цікавим містом. Ззовні та своєю атмосферою воно мало нагадувало міста на заході Австралії. За розміром Данглоу був, непевне, таким самим, як і Джилі, але не з однією головною вулицею, до якої тулилися більшість будівель, Данглоу будували впорядкованими квадратними кварталами, а всі його крамниці та будинки були білими, а не коричневими. Вікна мали вертикальні фрамуги, вочевидь, щоб ловити побільше вітерцю, а дахів позбулися скрізь, де була можливість. Наприклад, в кінотеатрі, де був екран, стіни з фрамугами, ряди брезентових стільців, але даху не було.
З усіх боків на місто наповзали справжнісінькі джунґлі. Лози та інші повзучі рослини розросталися повсюдно — видиралися на стовпи, дахи та стіни. Посеред дороги, немов так і треба, зростали дерева, або ж довкола них були споруджені будинки, чи то дерева проросли крізь ці будинки — хтозна. Неможливо було визначити, що з’явилося першим — дерева чи людські помешкання, бо рослинність розросталася неконтрольовано й хаотично. На тлі глибокого блакитно-лазурового неба вимахували вітами кокосові пальми, вищі й стрункіші за евкаліпти-привиди Дрогеди, кольори буяли скрізь, куди б не поглянула Меґі. Це не був сіро-бурий ландшафт, до якого вона звикла. Здавалося, тут квітнуло кожне дерево — пурпуровим, помаранчевим, яскраво-червоним, рожевим, блакитним та білим кольорами.
Повсюдно було багацько китайців у чорних шовкових штанях, крихітних чорно-білих черевичках із білими шкарпетками, в білих сорочках із мандаринськими комірцями та чорними косами на спинах. Жінки та чоловіки були так схожі одне на одного, що Меґі насилу відрізняла, хто є хто. Здавалося, чи не вся торгівля у місті Данглоу належала китайцям; великий універмаг, значно багатший товарами за все, що було в Джилі, мав китайську назву «А-Вон».
