Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Без домівки, без грошей, без дітей. Та й без чоловіка, якщо на те пішло. Меґі засміялася. Люк теж захихикав і підняв чашку з чаєм, виголошуючи тост:
— За презервативи!
Вранці вони поїхали до Хіммельхоху на місцевому маршрутному автобусі на дванадцять пасажирів — старому «форді» без скла у вікнах. Меґі почувалася краще, бо коли Люк почав до неї приставати, вона запропонувала йому посмоктати їй груди, що, здавалося, подобалось йому не менше ніж оте, жахливе. Хоч як би їй не хотілося дітей, витримка й рішучість покинули її. Вона запевняла себе, що в перший же вихідний, коли ТАМ не болітиме, їй, можливо, захочеться спробувати знов. А може, дитина вже зачата, і їй не доведеться цим перейматися, аж поки не захочеться народити ще одну. Збадьорившись такими думками, Меґі з цікавістю дивилася навкруги, коли автобус, пихкаючи і погойдуючись, котився червоною ґрунтовою дорогою.
Ландшафт, дуже відмінний від місцевості в районі Джилі, був настільки видовищним, що аж дух перехоплювало; Меґі мусила визнати, що тутешня природа мала красу і велич, яких Джилі зовсім не мав. Відразу ж впадало в око те, що тут не знали, що таке нестача води. Місцевий ґрунт мав яскраво-червоний колір щойно розлитої крові, а тростина на землях, що не були під паром, піднімалася на п’ятнадцять-двадцять футів над бордовими стеблами завтовшки з Люкову руку, а зверху погойдувалися яскраво-зелені листки. Люк із запальним ентузіазмом зазначив, що більше ніде у світі тростина не виростала такою високою та багатою на цукор; тутешні врожаї були найвищими. Отой яскраво-червоний шар ґрунту був сто футів завглибшки і містив у собі стільки необхідних тростині поживних речовин, що вона не могла не виростати бездоганною, особливо під регулярними рясними дощами. І більше ніде у світі, окрім Австралії, тростину не рубали білі люди, котрі, гнані бажанням заробити, робили це швидко й енергійно.
— Люку, з тебе вийшов би добрий оратор або рекламний агент, — іронічно зауважила Меґі.
Він підозріло зиркнув на неї, але від коментарів утримався, бо автобус якраз зупинився на узбіччі, щоби їх випустити.
Хіммельхох — то великий білий будинок на вершині пагорба, оточений кокосовими й банановими заростями, а також красивими нижчими пальмами, що порозкидали листя навсібіч великими віялами, наче павичеві хвости. Бамбуковий гай сорок футів заввишки захищав будинок від люті північно-західних мусонних вітрів; навіть попри висоту пагорба, будинок був споруджений на палях п’ятнадцять футів заввишки.
Люк ніс її валізу, а Меґі, важко дихаючи, дибала поруч і намагалася не відстати; вона й досі була вдягнена «по-правильному» — в туфлях, панчохах та капелюсі з крисами, що похмуро опустилися вниз довкола її обличчя. Тростинового барона вдома не було, але коли Люк та Меґі пішли вгору сходами, на веранду вийшла його дружина, спираючись на дві палиці. Вона всміхалася; коли Меґі побачила її добродушне миле обличчя, у неї відлягло від серця.
— Заходьте, заходьте, — звернулася вона до них із сильним австралійським акцентом, і Меґі, почувши голос німкені, збадьорилася надзвичайно.
Люк поставив валізу додолу, потиснув господині праву руку, яку вона зняла з палиці, і відразу ж загупотів сходами униз, щоб встигнути на автобус на зворотньому шляху. Бо Арне Свенсон мав забрати його біля бару рівно о десятій.
— А як вас звуть, місіс О’Ніл?
— Меґі.
— О, яке гарне ім’я. Мене звуть Енн, і мені хотілося б, щоби ви так мене й звали — Енн. Тут було так самотньо відтоді, як моя дівчинка покинула мене місяць тому, а добру хатню робітницю знайти не так просто, тож мені довелося поратися одній, а це дуже важко. Доглядати треба лише за Людді та мною, дітей ми не маємо. Сподіваюся, вам сподобається у нас, Меґі.
— Впевнена, що так воно й буде, місіс Мюллер… Енн.
— Дозвольте мені показати вашу кімнату. Ви валізу самі віднесете? Бо, боюся, носій із мене ніякий.
Кімната, скромно обставлена, які і решта будинку, виходила на єдиний бік особняка, незахищений вітроломом, і мала спільну з вітальнею частину веранди. Сам ж вітальня здалася Меґі майже голою, бо тут стояли лише меблі з тростини, а тканини й килимів бракувало.
— У нас надто жарко для оксамиту та ситцю, — пояснила Енн. — Ми користуємося плетеними меблями, а на себе вдягаємо настільки мало одягу, наскільки дозволяють правила пристойності. Мені доведеться дечому вас навчити, бо інакше ви просто помрете від спеки та духоти.
Сама ж господиня мала на собі безрукавку з низьким вирізом та короткі шорти, з яких стирчали її хворі покручені й тремтливі ноги. Меґі й оком не зморгнула, як була вдягнена на схожий манер; все необхідне вона позичила у Енн, щоб потім переконати Люка купити їй новий одяг. їй було вкрай незручно пояснювати, що гроші їй мати не дозволялося, але принаймні пережите при цьому приниження дещо пом’якшило сором від того, що на ній тепер так мало одягу.
— Що ж, у моїх шортах ви маєте кращий вигляд, аніж я сама, — сказала Енн. І прочитала їй стислу ознайомчу лекцію. — Людді приноситиме вам дрова, вам не треба буде рубати їх самій і затягувати сходами нагору. Нам би хотілося мати електрику, як у населених пунктах поблизу Данні, але наш уряд повільний та неповороткий, мов слимак. Може, наступного року електричну лінію й дотягнуть до Хіммельхоху, але поки що доведеться обходитися отією старою й страшною плитою. Але то нічого, Меґі, треба лишень трохи почекати. І як тільки нам проведуть струм, буде у нас і електроплита, і електричне освітлення, і холодильник.
— Я звикла обходитися без них.
— Розумію, але там, звідки ви приїхали, спека суха. А оця волога спека набагато гірша. Я навіть побоююся, що може постраждати ваше здоров’я. Таке часто трапляється з жінками, що народилися і зростали не тут; це якимось чином пов’язано зі станом крові. Ми є на тій самій широті, що й Рангун та Бомбей, тільки з протилежного боку екватора, тому людині чи тварині, які тут не народилися, непереливки. — Енн усміхнулася. — О, ви тільки-но приїхали, а мені з вами гарно! Ми тут не нудьгуватимемо! Ви читати любите? Ми з Людді — фанатичні читачі.
Обличчя Меґі засіяло.
— О, ще й як люблю!
— Чудово! Навряд чи ви скучатимете за своїм красенем-чоловіком.
Меґі не відповіла. Скучати за Люком? Красень? Їй раптом спало на думку, що вона була б безжурно-щасливою, якби більше ніколи в житті його не побачила. Та от заковика: він — її чоловік, і за законом вона мусить із ним жити. Вона пішла на заміжжя не наосліп, а цілком свідомо, тому не могла винуватити нікого, окрім себе. Може, допоки вони назбирають достатньо грошей, і ферма у західному Квінсленді стане реальністю, вони матимуть із Люком достатньо часу, щоб краще пізнати одне одного, ужитися і вгамуватися.
Він не був лихим чи несимпатичним чоловіком; просто він так довго жив сам-один, що не знав, як ділити себе й своє життя з кимось іще. А ще Люк був людиною простою та безжально цілеспрямованою, його не мучили сумніви чи докори совісті. Те, чого він бажав, — річ цілком конкретна, хоча й омріяна; він вбачав її як гідну винагороду, яка неодмінно дістанеться йому за неустанну тяжку працю та болісні самопожертви. За це варто його поважати. Жодного разу не виникала у неї думка про те, що він тринькатиме гроші заради власного задоволення, бо Люк був людиною слова. Гроші залишаться у банку.
Проблема ж полягала в тім, що він не мав ані часу, ані внутрішньої потреби зрозуміти жінку, здавалося, він не здогадувався, що жінка — вона інакша і потребує тих речей, які йому не потрібні, так само як він потребував того, що не було потрібно їй. А могло бути й гірше. Люк міг знайти їй роботу в когось грубішого та не такого делікатного, як Енн Мюллер. Тому в цьому будинку на вершечку пагорба їй навряд чи щось загрожуватиме. Але Господи милосердний, як це далеко від Дрогеди!
Ця думка знову повернулася до неї, коли вони скінчили оглядини будинку і вийшли з вітальні на веранду, що виходила на господарчу ділянку Хіммельхох. Широкі поля пишної тростини (їх не можна було назвати вигонами, бо можна було окинути оком) велично колихалися під вітром. Блискуча, начисто вимита дощем і невгамовно-іскриста зелень збігала пологим схилом до порослих джунґлями берегів великої річки набагато ширшої за Барвон. А за річкою теж росла тростина — квадрати ядучої зелені, перемежовані криваво-червоними полями під паром; оброблювані землі закінчувалися аж біля підніжжя величезної гори, де починалося царство джунглів. А за конусом цієї гори здіймалися все нові й нові вершини, що губилися в пурпуровій далині. У небесній блакиті — багатшій, насиченішій, аніж у Джилі; клубочилися пухкі хмарини, і загальний колір небес був яскравіший та глибший.
