Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
— Чому в Росії?
— Там, кажуть, легше знайти роботу, а тут хто ж мене візьме? — прошепотіла вона.
— Ну, а якби у вас тут який-небудь магазин брав білизну, ви б залишилися?
— О, звісно!.. Але тут треба мати власну машину, і квартиру, і все… А коли цього немає, мусиш йти в служниці.
Навіть голос у неї змінився. Вокульський пильно подивився на неї і сказав:
— Ви поки що залишитесь у Варшаві. Житимете на Тамці, в сім’ї фурмана Висоцького. Це дуже хороші люди.
Кімнату матимете окрему, харчуватись будете у них, а машина і все потрібне для шиття білизни також знайдеться.
Я дам вам рекомендацію на склад білизни, а місяців через два побачимо, чи зможете ви прожити з цієї роботи… Ось вам адреса Висоцьких. Ви, будь ласка, йдіть зараз туди, купите з Висоцькою меблі, подивитесь, щоб у кімнаті все було зроблено як слід. Машину я вам пришлю завтра… А оце гроші на перші потреби. Я вам їх позичаю, а ви повертатимете мені частинами, як уже будете працювати.
Він дав їй кілька десяток, загорнутих в лист до Висоцького. Помітивши, що вона вагається, брати їх чи ні, Вокульський вклав їй згорток в руку і сказав:
— Я вас дуже прошу — зараз же йдіть до Висоцького. Через кілька днів він принесе вам листа на склад білизни. А коли буде якась нагальна справа, прошу звертатися до мене. До побачення, панно Маріє.
Він уклонився і вийшов у свій кабінет.
Дівчина ще з хвилину стояла посеред вітальні, потім утерла сльози і вийшла, сповнена якогось урочистого здивування. «Побачимо, як їй пощастить в нових умовах», — подумав Вокульський і знову взявся читати.
О першій годині дня він вирушив до барона Кшешовського, по дорозі дорікаючи собі, що з таким запізненням робить візит своєму колишньому супротивникові. «Але байдуже! — заспокоював він сам себе. — Не міг же я надокучати йому, коли він був хворий. А візитну картку я послав».
Підійшовши до дому барона, Вокульський мимохідь зауважив, що стіни його якогось нездорового зеленуватого кольору, як обличчя Марушевича — жовтуватого, і що завіси в квартирі Кшешовського підняті. «Видно, вже одужав, — подумав Вокульський. — Але незручно одразу питати його про борги. Відкладу це до другого або третього візиту, потім розрахуюся з лихварями, і бідолаха барон легенько зітхне. Не можу я бути байдужим до людини, яка перепросила панну Ізабеллу…»
Він вийшов на другий поверх і подзвонив. У квартирі чути було кроки, але відчиняти ніхто не поспішав. Він подзвонив ще раз. Чути було, як у кімнаті ходили й навіть пересували меблі, але знов-таки дверей не відчиняли. Вокульському урвався терпець, і він так шарпнув дзвінок, що мало не зірвав його. Аж тепер хтось підійшов до дверей, неквапно зняв ланцюжка, потім повернув ключа, бурмочучи собі під ніс:
— Мабуть, свої… Єврей би так не дзвонив…
Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився лакей Константій. Побачивши Вокульського, він примружив очі, випнув нижню губу і спитав:
— А це що таке?..
Вокульський догадався, що не користується симпатією у вірного слуги, який був присутній на дуелі.
— Пан барон удома? — спитав він.
— Пан барон лежить хворий і нікого не приймає, а зараз у нього лікар.
Вокульський дістав візитну картку і два карбованці.
— А коли приблизно можна навідати пана барона?
— Не скоро, не скоро… — вже трохи лагідніше відповів Константій. — Бо пан хворіє після дуелі, і лікарі казали йому не сьогодні-завтра їхати в теплі краї або на село.
— Отже, перед від’їздом його не можна побачити?
— Ні, не можна… лікарі заборонили будь-кого приймати. Пан весь у гарячці…
Два картярських столики — один із зламаною ніжкою, а другий весь списаний крейдою, а також канделябри з недогарками воскових свічок свідчили про те, що медичні висновки навряд чи правдиві. Проте Вокульський додав йому ще карбованця й пішов, незадоволений прийомом. «Може, барон, — думав він, — просто не хоче мене бачити? Ха! В такому разі нехай сам розплачується з лихварями і замикається від них на чотири замки…»
Він повернувся додому.
Барон справді збирався поїхати на село і трохи нездужав, але не був хворий. Рана на обличчі гоїлась повільно не тому, що була небезпечна, а тому, що організм барона був дуже розладнаний. Під час візиту Вокульського він був закутаний, як стара баба на морозі, і не лежав у ліжку, а сидів у кріслі, коло нього ж був не лікар, а граф Літииський.
Він якраз скаржився графові на жалюгідний стан свого здоров’я.
— Хай би його чорт узяв, таке паскудне життя. Батько залишив мені в спадщину півмільйона карбованців, а на додачу чотири хвороби, кожна з котрих варта мільйона…
Та й незручно ж без окулярів!.. І от уявіть собі, граф: гроші розійшлися, а хвороби зостались. А я ще сам собі нажив кілька хвороб та трохи боргів, от і виходить: як тільки вдряпнешся шпилькою, так і посилай за нотаріусом та замовляй трупу.
— Те-ек, — озвався граф. — Проте я не думаю, щоб ви в такій ситуації тратились на нотаріусів.
— Власне кажучи, найбільше я витрачаюсь на судових виконавців…
Розповідаючи, барон пильно прислухався до розмови в передпокої, але нічого не міг зрозуміти.
Нарешті почувши, що двері зачинились, грюкнув-засув, забряжчав ланцюжок, він раптом загорлав:
— Константій!..
Через якийсь час увійшов слуга, зовсім не поспішаючи на поклик свого пана.
— Хто там був?.. Певне, Гольдцигер… Я ж тобі казав, щоб ти з цим негідником не заходив ні в які розмови, а хапав за комір і викидав на сходи. Уявіть собі, граф, — звернувся він до Літинського, — цей підлий єврей чіпляється до мене з сфальшованим векселем на чотириста карбованців і має нахабство вимагати, щоб я заплатив!
— Треба подати в суд, те-ек…
— Не буду я подавати! Я не прокурор, і не мій обов’язок ловити шахраїв. До того ж я не хочу бути ініціатором згуби якогось бідолахи, котрий, напевне, тяжко працює ночами, фальшуючи чужі підписи… Я чекаю, поки Гольдцигер подасть в суд, а потім, нікого не обвинувачуючи, заявлю, що підпис не мій.
— А то був не Гольдцигер, — зауважив Константій.
— А хто ж?.. Управитель? Кравець?
— Ні… Оцей пай, — сказав слуга й подав баронові візитну картку. — Він порядний чоловік, але я його вигнав, коли ви так веліли…
— Що?.. — спитав граф, подивившись на картку. — Ви сказали не приймати Вокульського?..
— Так, — підтвердив барон. — Таємна особа, в усякому разі… не для нашого товариства.
Граф Літииський здивовано відкинувся на кріслі.
— Не сподівався я, що ви такої думки про нього…
— Прошу не брати того, що я сказав, у ганебному розумінні, — поспішив пояснити барон. — Вокульський не зробив нічого поганого, а так… невелике свинство, яке можна допустити в торгівлі, але не в товаристві…
Граф з крісла, а Констаитій з порога пильно дивились на Кшешовського.
— От подумайте самі, граф, — говорив далі барон. — Скакового коня я відпродав пані Кшешовській (моїй законній дружині перед богом і людьми) за вісімсот карбованців. Пані Кшешовська на злість мені (не знаю навіть за що!) вирішила неодмінно цього коня продати. А тут і трапився покупець, пан Вокульський, який, скориставшись запальністю жінки, вирішив заробити на коні… двісті карбованців!., бо дав за нього тільки шістсот…
— Він мав право, те-ек!.. — зауважив граф.
— Ах, боже мій!.. Я знаю, що мав право..: Але чоловік, який на показ викидає тисячі карбованців, а десь тихенько заробляє на істеричці двадцять п’ять процентів, це чоловік поганого тону… Це не джентльмен. Злочину він не зробив, але подивіться, як нерівно він ставиться до людей. Він схожий на людину, яка дарує знайомим килими та шалі, а в незнайомих тягає з кишені носові хустки. Скажіть, що не так…
Граф деякий час мовчав, потім озвався:
— Те-ек… Але чи правда це?
— Щира правда. Переговори між цим паном і Кшешовською вів мій Марушевич, від нього я все це й знаю.
— Те-ек. В усякому разі, пан Вокульський — хороший комерсант і справи нашої спілки поведе добре…
