Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

– Ну, то не дивно, – погодився Нечай, – мого Буревія догнати і з більшим вантажем жодний кінь не зможе. Якщо малий не схибить, урятується, до Чигирина, вважай, годин шість йому залишилося. А от ми… Ну скажи мені, Богуне, чи не дурні ми з тобою? Чи не варті того, аби лядські недобитки тепер з нас шкіру на ремені різали? Як теля у вовчу пащу, до них прийшли!

– Але звідки вони тут? – знизав плечима Нечипоренко.

– А чому дивуватися? Хіба мало Україною різних харцизів ходить?

Іван зітхнув.

– Чортів Славинський, вислизнув тоді… – він спробував пута на міцність, але ослабити не міг, лише посилився біль у кистях. – Йому я потрібен, то давні рахунки. Треба сказати, нехай вас відпустить.

– Поглянь на мене, пане Іване, – позирнув на Богуна Нечай.

– Хіба що?

– Тобі, бачу, міцніше, аніж мені, по голові перепало, коли таке верзеш.

– Я не верзу. Того поєдинку не може вибачити, а потім Ганну…

– І що з того? Тепер у нього шляху іншого немає, повинен нас усіх тримати. Думаєш, він не розуміє, що відпусти він нас тепер, шлях до Польщі йому буде закрито? За таке обходження зі своїми полковниками Хмельницький голови знімає. Та й я не бурсак якийсь, теж силу маю. Так що мусить він для нас із тобою долю єдину готувати, хочеш цього чи ні.

– У Тульчині я теж готував йому долю. І нелегка вона мала бути, якби не втік.

– Може, й ми утечемо… – знизав плечима Нечай. Він поворухнув зв'язаними руками і болісно застогнав. – Михаиле, та поглянь-но що там з руками, геть посиніли…

Нечипоренко посунувся до Данила і взявся оглядати йому руки.

– Не тільки посиніли, ще й попухли. Якщо раніше кум мав такі кулаки, що вулик міг геть розтрощити, то зараз вони в нього, як отой вулик.

– Та не смійся ти, іроде! Роби краще щось, спасу немає!

Михайло швидко пересунувся ближче до Нечая і ліг на бік у нього за спиною.

– Посунь трохи руки до мене, спробую перегризти.

Нечай послухався і завмер, очікуючи, доки Нечипоренко зубами розгризе сирицю, яка врізалась у тіло. За весь час не проронив жодного слова, лише піт, що рясно виступив у нього на обличчі виказував, який біль він терпить. Нарешті після п'яти хвилин катування він рвучко випростав руки перед собою і неслухняними пальцями відкинув геть залишки мотузки.

– Славинського б на ній підвісити! – мовив зі злістю.

Коли кров у затерплих руках трохи вгамувала свій бунт, він взявся за пута Нечипоренка, потім разом звільнили від мотузка Івана. За хвилину Іван з насолодою потирав затерплі й сині долоні, котрі поступово набували свого природного кольору. За дверима почувся рух, за яким грюкнула, відчиняючись, засувка, і до хліва увійшли кілька лісовчаків з пістолями в руках.

– Пане хорунжий, вони розв'язані! – вражено вигукнув один з них, присвітивши собі смолоскипом. Одразу ж за тим наперед виступив той самий усміхнений хорунжий.

– Панове вирішили здійснити відчайдушну втечу з ворожих пазурів? – насмішкувато мовив він. – Повинен вас поставити перед жорстокою реальністю: вона неможлива. Вас охороняють не гірше, ніж сераль османського султана.

Нечай рвучко піднявся і ступив до хорунжого в супроводі розпачливого клацання пістолетних курків.

– Ти, блазню, – гнівно мовив він. – Думай що і при кому говориш! Ти в присутності двох полковників Війська Запорізького! Коли ваше військове щастя, охороняйте, а путати зась! Ми не коні й не худоба! Цілком вистачить слова шляхтича залишатися тут.

Хорунжий кілька секунд витримував палаючий погляд Данила, після чого відвів очі.

– Добже, – мовив він, відкашлявшись. – Якщо панове дадуть слово шляхтича, я не буду зв'язувати їм руки.

– Отож-бо, – почав заспокоюватись Нечай. – Даю слово шляхтича, що не втечу користуючись тим, що мені не зв'яжуть руки.

– Ви, пане Богун? – запитливо подивився поляк на Івана.

– Вважай, що ти отримав і моє слово.

– Бардзо добже, – він перевів погляд на Нечипоренка. – Пан є шляхтич?

– Пан є козаком і може завірити, що козацьке слово не менш міцне від шляхтинського! – набундючився Михайло.

– Будемо сподіватися на це, – скривив губи хорунжий. – У такому разі я залишу вас, хоча охорону за дверима не буде знято. Зараз вам принесуть вечерю, а потім можете відпочивати. Завтра ви, – лісовчак указав на Богуна, – будете мати розмову з паном полковником. Пан Нечай має знати, що полковник Славинський не має до нього будь-яких претензій і утримує його тут лише заради власної безпеки.

– А тобі відомо, що між нами і Польщею у Зборові підписано мирний договір, тож ваші зі Славинський дії йдуть зовсім йому не на користь?

– Звичайно, – хорунжий, здавалося, очікував саме такого запитання. – Можу запевнити пана, що це не пов'язано з політикою. Ще раз повторюю: ми не маємо нічого проти полковника Нечая…

– Я радий, – буркнув Нечай, – можеш передати Славинському, що претензії до нього маю я і не забарюсь про них згадати одразу ж після звільнення.

– Ваше право, пане полковнику, – ледь схилив голову поляк і вийшов з хліва. Слідом за ним подалися решта козаків. За кілька хвилин справді принесли вечерю, якщо так можна було назвати кілька житніх сухарів, шмат солонини і три великих цибулини. Крім того в кутку поставили відро з криничною водою, невеличкого каганця, а свиней, котрі почали голодний вереск, вигнали геть. Без зайвих церемоній козаки взялися до їжі. Попоївши, почали вкладатися.

– Я йому тебе не віддам, Іване, – ніби між ділом сказав Нечай. – Нехай двох вб'є, а якщо повезе, встигнемо і йому горлянку перегризти.

– І я з вами! – захитав головою Нечипоренко. – За компанію, мовлять, навіть жид повісився.

– Завтра видно буде, – коротко кинув Богун і вклався на солому, накрившись каптаном і підклавши під голову шапку.

VII

Прокинулися задовго до світанку – дощ, який не вщухав усю ніч, нарешті просяк снопи перегнилої соломи на даху хліва, і вода спочатку великими краплями, а потім і струмочками почала затікати до приміщення. До неї додався холодний пронизливий вітер, що його не могли затримати абияк прибиті дошки на стінах хліва, і голосні розмови вартових, котрі не спали і лаялися, нарікаючи на полонених і негоду. Деякий час лежали мовчки, хоча кожен розумів, що інші не сплять. Нарешті тишу перервав Нечай:

– От розходилася небесна канцелярія! – спересерця мовив він. – І як то там малий сам у степу? Хоч би не пропав, до людей вийшов.

– Дасть Бог, вийде, – озвався Нечипоренко.

– Дасть Бог… – зітхнув Нечай.

На якихось півгодини запанувала мовчанка, яку перервав згодом Богун:

– Що ж із Омельком? Невже вбили бурлаку? – запитав він, ні до кого не звертаючись.

– Принаймні я не бачив, – відповів Нечипоренко. – Арканами лише стриножили.

– Чому ж окремо тримають?

У відповідь на запитання Івана зарипіла засувка на дверях, і за мить вони розчинилися. На тлі сивіючого неба вималювалась тінь у довгій сутані, з пакунком і цебром у руках. Трохи постоявши, прибулий повернувся, взяв каганець у невидимого вартового і ступив до хліва. Козаки умить підхопилися – перед ними стояв Гавриїл, за якого вони всі встигли забути, жодного разу не згадавши про його долю.

– Мир вам у домі вашому! – урочисто мовив прибулий і поклав пакунок, завернутий у полотно, на купу перепрілої соломи. У пакунку виявився сніданок, який складався з печеної курки, кількох добрячих куснів хліба і зелені. У цебрі, що його тримав у другій руці, було свіже молоко. – Прошу поснідати, чим Бог послав.

Нечай огледів усе принесене писарем ошелешеним поглядом.

– А сьогодні він значно щедріший, аніж учора! Що ж завадило йому, святий отче, послати щось подібне напередодні?

– Богохульство не прикрашає, пане полковнику, навпаки, відштовхує від людини, єльмо поганською та звичка перебуває.

– Пробач, отче. Але яким же ти тут вітром?

– Вітром? – перепитав Гавриїл і повернувся до дверей. Надворі дощ припинився, і вітер, який дув уночі, заспокоївся, стояв тихий прохолодний ранок.