Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Уранці, як це було завжди, вмилися холодною водою із сідельних баклаг, поснідали пастремою з хлібом та цибулею і вже готувалися вирушати, коли несподівано почули гуркіт копит досить великого загону.
– Хто б це міг тут бути? – знизав плечима Нечай, хоча питання було риторичним – до гетьманської ставки в Чигирині і від неї поспішали шляхом десятки великих і малих козацьких загонів, гінців і ще казна-кого.
– Не із Запоріжжя ті птахи, – замислено відкусив кінчик травинки Омелько.
Богун уважно придивився до озброєних людей, котрі їхали риссю в колону по чотири, наставивши в небо довгі ратища списів. До них залишалося не більше півмилі. Там уже помітили невеличкий гурт козацтва і завертали у степ, де, у двох сотнях сажнів від вкритої пилом стрічки Кучманського шляху, загін Нечая розташувався серед трав, не знайшовши поряд жодного поселення. Коні тих, хто наближувався, не змінювали клусу, але було помітно, що вершники насторожилися і готували про всяк випадок зброю.
– Що за чортівня? – вражено мовив Нечай і повернувся до сина: – Іванку, сідай на мого Буревія і чекай нас тут разом з отцем Гавриїлом. Коли що, лети на схід до Дніпра, він до Чигирина виведе. Скажеш гетьману… Утім, іще рано! Стій і чекай. – Він заскочив у кульбаку синового коня, котрий був значно повільнішим за уславленого у Брацлавському полку Буревія, і повернувся до супутників. – Привітаємося з мостивими панами?
Усі, окрім малого і писаря, торкнули коней, вирушаючи назустріч незнайомцям. Хоча навіть з відстані півмилі було помітно, що то не татарський чамбул. На військових було одягнуто блакитні каптани, деякі з них мали поверх одягу кіраси або кільчасті панцирі, на головах хутряні шапки або залізні шоломи. Кожен мав при боці шаблю, у руках піку, а за плечима мушкет. Наближувалися, не ламаючи стрій, широкою риссю, але Івану здалося що будь-якої миті ті люди готові розбігтися полем широкою лавою і кинутися в погоню. І хоча намагання відбитися учотирьох від загону у двісті п'ятдесят шабель були, звичайно, марними, він звів курки на обох пістолетах, котрі були за поясом, і перетягнув ближче піхви із шаблею.
Коли до загону невідомого війська залишалося не менше півсотні кроків, наперед вояків виїхав на гнідому огирі старшина у мідному шишаку, кільчастому панцирі і відкинутому за плечі козакині. Привітно посміхаючись, здійняв руку:
– Слава Україні, панове!
– Слава навік, – відповів Омелько, уважно приглядаючись до старшини. – Ви хто такі будете?
У відповідь долинув сміх:
– А панове неввічливі! Як на мене, ви маєте першими сказати хто такі будете, адже більше тут нас!
– Полковник Нечай із старшинами Брацлавського полку, – невдоволено озвався Данило. – 3 ким маю честь?
– Свої ми, пане полковнику! – почули у відповідь. – Теж козаки.
– Чиї козаки?
– Відомо, чиї, гетьманські!
Тим часом передові шеренги загону наблизилися і розсипалися, утворюючи круг четвірки козацьких старшин кільце.
– Якого полку будете? – не вгавав Нечай.
Усміхнений старшина посміхнувся ще ширше і під'їхав до Нечая на якихось п'ять кроків.
– До чого клята війна призвела, чи не так, пане полковнику? – доброзичливо мовив він. – Серед рідної землі християни, немов пси наїжачені обнюхуємось. Кажу ж вам, гетьманські козаки!
Зненацька Омелько осадив коня і рвонув з піхов шаблю:
– То ляхи, браття, до зброї! – вигукнув він, але одразу ж упав, скинутий з коня одразу двома арканами. Богун, Деривухо і Нечипоренко спробували вихопити зброю, але вчасно спинилися – з різних сторін на них спрямувалося кілька десятків пістолів і рейтарських бандолетів. Наперед, видимий до цієї миті лише Омелькові, виступив сухорлявий чоловік з немов натягнутою жовтуватою шкірою на обличчі. Це був Славинський.
– Пан хорунжий має рацію, – мовив він, посміхаючись схожою на вовчий оскал посмішкою. – Це гетьманські козаки з полку Лісовського. Але позаяк пана гетьмана ребелія віддала тимчасово в поганський полон, панове козаки обрали для себе за найкраще воювати зі схизматами під гербом князя Вишневецького, славетного захисника Польщі! От ми й здибалися, Богуне!
Іван, не тямлячи себе від люті, потяг із-за пояса пістоль, але одразу ж був спинений рукою Славинського і клацанням десятка курків.
– Ну-ну, лотре, на твоєму місці я не робив би цього. Якщо не хочеш стати схожим на решето, звичайно.
Цієї миті Данило Нечай обернувся назад і поглянув на залишених за дві сотні сажнів позаду сина і ченця. Від загону лісовчаків від'єдналися вже з десяток козаків і, поганяючи коней, вирушили до них. Буревій, відчуваючи щось недобре, закрутився дзиґою під малим, але той все ще не наважувався погнати коня геть.
– Тікай, Іванку! – щосили вигукнув Нечай, і тієї ж миті вибухнув постріл, примушуючи замовкнути відчайдушного полковника. На хвилину прихилившись до кінської гриви, він тихо сповз на землю і впав горілиць. На Івана і Нечипоренка накинулися одразу двадцятеро ляхів, скручуючи їх міцними путами із сириці.
Свідомість поверталася повільно. Спочатку в ніс вдарив густий сморід свинячого хліва, потім шурхіт дощових крапель десь за стіною, після чого відчувся пекучий біль у потилиці і заломлених за спину руках. Іван повільно розплющив очі і кілька хвилин намагався звикнути до напівтемряви, котра царювала у хліву. Про те, що це був хлів, не давав приводу сумніватися не лише сморід, а й тихе напівсонне рохкання у протилежному кутку. Сильно допікала спрага. Нарешті після добрих п'яти хвилин Богун настільки набрався сили, що зміг поволі звестися і сісти, опираючись на стіну лівим плечем. Перед собою розрізнив неясний силует людини, яка сиділа точнісінько в такій самій позі, як і він сам, – ноги зігнуто в колінах, руки за спиною, а плече важко опирається на дошки стіни.
– Ти хто? – видихнув Іван, звертаючись до того, хто був поряд.
– Михайло, вашмость, – долетів голос Нечипоренка. – Як макітра?
– Гуде, чорти б її взяли.
– От-от, так як ото б натягли пусте відро і почали люшнями товкти.
Богун трохи пересунувся, намагаючись умоститись зручніше.
– Що з нами сталося? – спитав перегодом, однак тієї ж миті пригадав натовп лісовчаків, що їх оточував, і глузливу посмішку Славинського. – Чорт, Нечай де?!
– Осьдечки, – змахнув осавул головою убік, – ще не оклигав.
– Пам'ятаю, в нього стріляли, він живий?
– Живий, що йому стане! Куля лише руків'я пістоля відбила та йому дух захопило, от з коня й гепнувся. А от коли в'язати стали, він потроху відійшов і двох ляхів так привітав, що певне обидва Богу душі віддали. От його полковник перначем по голові й погладив…
– Омелько? – продовжив допит Іван.
– Його окремо тримають. Не знаю, чому.
З кутка, де лежав Нечай, почувся шурхіт, за яким – слабкий стогін і прокльони. Якусь хвилину вони набирали оберти, після чого, перейшовши на міцну козацьку лайку, загуділи так, що свині у кліті навпроти підняли розпачливий вереск.
– А бодай вам краплі оковитої не побачити, іроди трикляті, коти помийні, суки підплітні! Бодай ваші діти одну пару чобіт на всіх мають, а жінки із сусідами переморгуються! Це ж треба так чоловікові руки скрутити, нижче ліктя не чую. А щоб вам посуха і татари!
Нечай лаявся ще з хвилину, підбираючи все міцніші й міцніші слова, доки нарешті не сплюнув і теж почав зводитись, спираючись плечем на стіну. Тут він помітив Івана і Михайла.
– Добридень, куме! – посміхнувся натягнуто. – Добридень і тобі, пане Іване!
– І вам, куме, доброго здоров'я, – відповів йому в тон Нечипоренко. – Голова не болить?
– А чого їй, дурній, боліти, якщо я вже з тиждень не пив? – Нечай, попри біль, знаходив у собі сили жартувати.
Почали з'ясовувати, що з ними відбулося, після того як Нечая огрів перначем Славинський, а Богуна, котрий надто вже пручався зв'язуванню, уклав мушкетним прикладом один з лісовчаків. Виявилось, що при свідомості залишився один лише Нечипоренко. Він і розповів, що одразу ж після крику Нечая малий Іван розвернув коня і так чкурнув, що за ним лише пилюка закурилася. Гавриїл навпаки, спокійно очікував, доки до нього наблизилися, після чого спокійно зліз з коня, віддав повід одному з нападників і пішов до кола. Їх швидко зв'язали, повантажили на віз і повезли на південь від Чигирина. Через дві години швидкої їзди загін опинився в неглибокій балці, у якій було розташовано козацький бурдюг – кругла будівля з півторасаженного частоколу, всередині якого було розташовано невеличкий курінь, хлів і конюшню. Після цього їх замкнули у хліву. Що було далі з Омельком і Гавриїлом, Михайло не бачив, але по невеселих репліках тих з лісовчаків, котрі вирушили в погоню за молодшим Нечаєм, він зрозумів, що ті спіймали облизня.
