Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
У такій роботі минула весна, пролетів ласкавий червень і зачервонів стиглими вишнями над тинами козацьких хуторів спекотний липень. Саме тоді Іван Богун отримав наказ вирушити до Чигирина. Привіз його сам Данило Нечай. Прибув на чолі півсотні козаків, полкового хорунжого і отця Гавриїла. Колишній Іванів писар після того, як зріс минулої осені до писаря полкового, став круглішим на виду, одяг підрясник з доброго сукна і з лошака пересів на цілком пристойного коня, хоча, не зраджуючи своїх звичок, був завжди і всюди прикладом стовідсоткової флегматичності, за що Нечай, не дивлячись на сан Гавриїла, час від часу лаяв його такими словами, яких не зустрінеш ані в часослові, ані у псалтирі. Ось і тепер писар сидів верхи, про щось роздумуючи, навіть коли спішилися і зайшли у ворота хутора решта козаків. Хтось з Іванових підсусідків, не дочекавшись, доки святий отець злізе з коня, взяв того за вузду і повів до конов'язі, де прив'язав і пішов собі. Гавриїл залишився в кульбаці, спокійно позираючи, як кінь неспішно почав вибирати з ясел своїми м'якими губами овес. Нечай лише махнув рукою. Залишивши решту козаків і хуторян на подвір'ї, він майже силоміць потяг Івана у світлицю.
– З тебе бенкет, Богуне! – загадково заявив він, сидячи на лаві і дивлячись на Івана, котрий, як це колись давно робив Федір Богун, наливав у два срібні келихи медове вино з пляшки, добутої у погребці в кутку.
– На честь твого прибуття такий бенкет учинимо, що й через тиждень весело буде! – у тон побратиму мовив Іван.
– У цьому я сумнівів і не мав, – заперечливо замахав головою Нечай. – Але є кращий привід.
– Кращий? – здійняв брови Богун. – Що ж може бути кращим, аніж відвідини пана полковника, до того ж мого старовинного приятеля?
– Здогадайся!
Іван подав Нечаєві один з келихів і сів навпроти.
– То ти бенкетувати приїхав чи загадки загадувати? – зіщулив очі він.
– Ні перше, ні друге.
– Тоді за чим?
– Просто випити.
Іван знизав плечима.
– Тоді давай вип'ємо. За твоє здоров'я, пане Даниле!
Нечай запротестував:
– Не за мене будемо пити!
– Чому? – здивувався Богун.
– А тому! – Нечай ударив своїм кухлем до чарки Івана, який позирав на нього, нічого не розуміючи, із затисненою чаркою в руці. – Бо нині ми будемо пити за здоров'я полковника кальницького Івана Федоровича Богуна!
– Ти щось помиляєшся, пане Даниле, – примружився Богун, намагаючись зрозуміти, чи Данило бува не «під мухою», як то з ним інколи бувало, коли мав перепочинок від справ.
– Я не помиляюсь! – розреготався Нечай і жбурнув на стіл сувій паперу, намотаний на паличку з червоного дерева, що говорило про важливість документа, написаного на ньому. Про те ж саме промовляла сургучна печатка з добре помітним відтиском герба Абданк. – І тріски від ранку в роті не мав, не те що горілки! Збирайся в Чигирин, побратиме, досить тобі в сотниках ходити.
Лише увечері, коли козаки нарешті втихомирилися після гучного бенкету, що його все ж домігся Нечай, а сам полковник посвистував носом у світлиці для гостей, Ганна, налякана (хоч всіма силами намагалася не виказати свого стану) приїздом полковника, змогла розпитати Івана про мету Нечаєвого візиту. Вона вклала спати малого Тараса, котрий, радісно збуджений великою кількістю гостей і блиском важезного пістолета, який йому дав потримати, піддаючись на уперте «няй!», дядько Данило, ледве заснув майже на дві години пізніше за звичний час, і лягла поряд з Іваном, що лежав горілиць, заклавши руки за голову. Пригорнулася, поклавши голівку йому на груди. Деякий час мовчки лежала, присунувшись до нього, і слухала дихання сина. Малий спокійно сопів уві сні. Напевне, йому ще й досі снився той пістоль – прикрашений золотою та срібною чеканкою, оздоблений коштовним камінням і начищений до блиску. Десь за межами кімнати все ще лунали кроки – то поралися козаки Нечая, годуючи коней і вкладаючись на нічліг.
– Навіщо він приїхав? – голос Ганни пролунав стривожено, хоча вона й намагалася це приховати.
– Випити! – знизав плечима Іван.
– Тільки випити?
– Так. Просто випити за моє здоров'я.
Ганна підвелась на ліктеві і підозріливо подивилася на чоловіка.
– Будь ласка, будь відвертим зі мною.
Іван без слів підхопився і поцілував дружину довгим ніжним цілунком.
– Я завжди був відвертим з тобою, – сказав після того, як їхні вуста відсторонилися.
– Війна поновиться? – Ганна поставила це найстрашніше для себе запитання тоном, яким зазвичай запитують про якісь зовсім несуттєві речі, як-то вимолот зерна на току чи одруження когось із сусідів.
– Поки що ні.
– І як довго?
– Не знаю, – знову знизав плечима Іван. – Мабуть, не цього року, інакше ми знали б про зібрання королем посполитого рушення, як то було перед Збаражем.
– Триклятий Збараж! – несподівано вихопилося в Ганни, і вона міцніше притислася до Богуна. Навіть він повною мірою не знав, чого їй коштували ті кілька днів від часу, коли на змиленому коні примчав чорний від пилу і тривоги Омелько, до того, як Іван уперше відкрив очі.
Іван усе зрозумів.
– Не варто боятися долі, кохана, – м'яко заговорив він. – Особливо тепер, коли війна десь далеко.
– Так, ти правий, – Ганна зітхнула. – Але мусить бути причина для того, щоб полковник завітав до свого сотника в гості.
– Ганно…
– Так, я знаю, ви з юнацьких років на Січі, були разом у безлічі битв… А все ж?
Іван підхопився.
– Нічого від тебе не приховаєш!
– Звичайно.
– Тоді як ти дивишся на те, щоб незабаром стати пані полковниковою?
Реакція Ганни була для Богуна цілком несподіваною:
– Ну, нарешті надумали! Вони повинні були зробити це давно, хоча б тому, щоб бути чесними перед людиною, котра ставить службу у війську вище за власне кохання.
– Але я не ставлю…
Ганна обвила плечі коханого руками і потягла на білосніжні простирадла.
– Звичайно, не ставиш, мій любий, ти просто розриваєшся між тим і тим. Але поки що такої потреби немає, тож будь сміливішим, полковнику!..
VI
До Чигирина вирушили без почту, лише Нечай, котрого супроводжували тринадцятилітній старший син Іван і писар Гавриїл, який заявив, що повинен, використовуючи нагоду, побачитися в Чигирині з панотцем Хрестовоздвиженської церкви Прокопієм, з котрим приятелював з бурсацьких часів. З Іваном вирушили Омелько і Нечипоренко, який напередодні прибув з доповіддю з Вороновиці, де стояла сотня, і згадав про якісь справи в Чигирині. Мирон Охріменко хотів був спорядити з подорожніми віз із провіантом, але Богун рішуче заперечив:
– Не треба, Мироне. Віз затримає нас принаймні на добу. Так переб'ємося.
Охріменко тоді не став сперечатися, лише, за звичкою, знизав плечима і пішов собі геть. Тож тепер мандрівники долали кожного дня не менше сорока верст, полювали дорогою, на ніч готували на вогнищі смачну вечерю і вкладалися, розпалюючи люльки. На сьомому небі від щастя був у такі хвилини малий Іван Нечай, котрий, принишкнувши під теплим кожухом на копиці духмяної трави, міг доволі послухати спогади бувалих козаків. В його уяві неслися в бій непереможні козацькі сотні, били веслами синь моря стрімкі чайки, гриміло весняним громом тисячоголосе козацьке «слава», ревли гармати і дзвеніла бойова криця. Ще б пак! Мати нагоду слухати оповідання козаків, декотрі з яких пам'ятали ще Сагайдачного! І хлопчак намагався не поворухнутися, навіть голосно дихнути, боячись перервати ті оповідання. Коли нарешті розімлілі від довгого шляху і кількох чарок, випитих за вечерею, козацькі старшини засинали, він ще довго дивився в засіяне зірками небо, уявляючи, як сам летить на вороному огирі з розметеною від зустрічного вітру гривою, вимахуючи кривою турецькою шаблюкою.
Так минуло два дні, а на третій, коли до Чигирина залишалося вже зовсім мало, трапилась подія, котра затримала загін ще на дві доби і мало не коштувала життя Богуну і його супутникам.
