Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Катарів, або альбігойців, підтримував навіть сучасник Ярослава Мудрого – король Генріх IV. Що тут говорити? Якби цивілізація, що лише спиналася на християнські ноги, пішла за катарами, життя на землі закінчилося б ще на початку минулого тисячоліття. Альбігойці закликали людей паруватися, як тварини. Мовляв, кожен самець має право оволодіти будь-якою самкою. Ось звідки коріння теорії одного стакана з ліквідацією сім’ї і шлюбу і сексуального співжиття єдиною ленінською комуною. У ХХ столітті Горький ледве втримає Леніна від запровадження цього тотального марксистсько-ленінського притону.
А тоді катарів зупинив Папа Інокентій ІІІ: похід на катарів у 1209 році був прирівняний до хрестового походу. Їх просто знищили, хоча і надто жорстоко, але катари, що вижили, пішли у підпілля.
І волею Сатанаїла біля кульгавого душею Філіпа Красивого став такий собі Берія, прихований катар Ногаре. Ззовні могло здатися, що він лише криваве знаряддя монарха, і не більше. Кілер. Виконавець. Предтеча Самоплатова. Насправді, навпаки. Недолугий псевдопомазаник став інструментом безпрецедентної помсти антихристів-катарів християнам. І помста була справді грандіозна й зухвала за самим задумом – знищити якнайдовершеніший духовний цвіт християнства, Орден тамплієрів.
Сатана в особі катара Ногаре та всесвітня влада в особі Філіпа сплелися в екстазі сатанинської люті. І лють оця витворила апофеоз народовбивства – найдовершенішу технологію виробництва людського болю, найвишуканішу індустрію мук людських на Землі, бо те, як убивали провід тамплієрів, справедливо вважається вершиною сатанізму та садизму, – вершиною, до якої в ХХ столітті піднялися в Росії хіба що ленінці.
Донині крізь шість століть чути крик кожної праведної душі – як вони, тамплієри, дали себе взяти на муки! Адже навіть виключно мілітарно вони були сильніші від усіх європейських королів, разом узятих. А вони не чинили опору. Вони опустили меч і з молитвою на устах пішли на голгофу. Як і Він! Він, Син Божий, хіба не міг відвернути жертовну чашу, яку іспив до дна?
У часи тамплієрів було прийнято мордувати жертв голими. Зрештою, це вже й були перші тортури, бо з печерних часів оголення тіла навіть для дикої тварини, яка мала згодом стати богоподібною істотою, видавалося одним із крайніх проявів приниження людської гідності, яка, власне, й була одним із наочних виразників цієї богоподібності. А гідності в душі лицарів хреста Всевишній насипав повними пригорщами.
Щоб зламати стрижень їхнього духу, гідність людську та християнську, король Філіп подбав, щоб їхні тіла пройшли всю страсну дорогу тортур під найвишуканішими інструментами, винайденими для продукування болю найжорстокішим із звірів – людиною. Дарма, що жоден інший звір на таке не здатен.
Стати на диби! Як легко сказати в наш час. Ну, може там стати на диби опозиція, яка чимскоріш хоче стати владою. Але в арсеналі, що продукують таку спокутувальну есенцію, як мука людська, вони, диби, – один із найперших винаходів, коли креатором у людині був сатана.
Не на усі творчі голови падали яблука прогресивних одкровень, як це сталося з Ньютоном, який усе життя шукав закон божественного тяжіння, тобто відповідь на найперше з мільйонів запитань, які без упину задає собі вічний шукач на двох ногах – навіщо їй, людині, Бог?
На сатанинські голови падали також гнилі яблука, від чого ті голови винаходили закони іншого тяжіння – наскільки здатна витримати людина тяжіння пекельних мук тут, на Землі? Незнищенна спокуса, яка переслідує
людину від печери до хмарочоса, – затіяти ще у світі цьому, а не потойбічному, бодай якесь, та пекло.
Для застосування методу диб щиколотки жертви заковували у залізні кайдани, а руки зв’язували в зап’ястях за спиною. Шнур одним кінцем прив’язувався також до зап’ясть, а інший кінець в’язали під стелею. Кат тягнув цей шнур, поки мученик не піднімався над підлогою на висоту шість футів. Коли він зависав, до його ніг приковували кайдани вагою сто фунтів на кожну ногу. У такій стартовій позі розпочинався інтелектуальний діалог. Запитання – відповідь. І вибору не було – треба було зізнаватися в усьому, що хотів кат почути. Чи відповідали зізнання дійсності, було байдуже. Якщо жертва все ж намагалася сповідатися на основі цієї відповідності, тобто заперечувала те, чого не було – ні у вчинках, ні в думках, кат лупив батогом по спині, а відтак за шнур піднімав усе вище та вище, а потім раптово відпускав. Тіло летіло стрімголов і зі всього розмаху вдарялось об підлогу. Від удару вилітали зі свого місця плечові суглоби, тріщали розірвані сухожилля ніг і рук, розсипалася нервова система унікального створіння. Так само від больового шоку вискакувала з тіла свідомість.
Наступною стадією технологічного сатанинського прогресу після диби став пристрій, ніжно названий «кобилою». Дерев’яний каркас мав днище, в яке поміщали жертву. Руки та ноги прив’язували до спеціальних циліндрів, вмонтованих у протилежних кінцях установки. Ці циліндри оберталися навколо осі за ручку, намотуючи на себе ті самі руки та ноги, так що вискакували із суглобів кості. Відтак кликали костоправа, який повертав кості на місце. Після такої ортопедичної маніпуляції те, що вже умовно звалося людиною, кидали в яму з кам’яною підлогою, у якій господарями себе чули інші живі й кровожерливі створіння – щурі.
Щоб спеціаліст із завдання мук часом не перепрацювався від того крутіння циліндрами, його непосильний труд полегшували. Жертві в рот наливали води, і, рятуючись від захлинання, вона сама крутила ногами й руками, створюючи той самий ефект розтягування на всі чотири сторони. Щоправда, від душіння водою в неї лопалися судини, що й рятувало від смерті методом четвертування.
Наступним у ряді передових досягнень індустрії зізнань став «іспанський чобіт». Прилад справді мав вигляд взуття. Дерев’яна халява складалася з двох половинок. Між них засовували ногу від п’яти до коліна, а відтак зачиняли на замок. Процедура полягала в тому, що кат забивав в отвір між половинками чобота металеві клини. Вони дробили кості на пісок. Якщо жертва зізнавалася, їй залишали життя. Втрачених ніг після іспанського чобота навіть не пробували протезувати.
Завершує арсенал відкриттів «дочка смітникаря». Чому дотепний винахідник дав їй таке ім’я? То був свого роду жолоб із двох половин довжиною десь у третину середнього людського зросту. Жертва мала стати на чотири кінцівки й максимально стиснутися. Кат, упираючись колінами в хребет, щосили стягував докупи обручі, неначе трамбуючи всередині сміття. У футлярі стиснута до запаморочення людина вмирала у страшних муках. З усіх отворів тіла – із рота, ніздрів, з-під нігтів рук і ніг, із вух і з заду – виливалося з п’ять літрів крові, у якій жевріло те саме диво, яке називається життям.
Обладнання в районній тюрмі, встановлене одразу після вікопомного возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР у складі СРСР у 1939 році, збереглося аж до хрущовської відлиги. Німці теж зрідка вдавалися до цих знарядь, коли їм випадала рідкісна нагода піймати в лісі бандерівця.
Повним ходом запрацювала камера після війни, коли сюди чи не щодня привозили здебільшого поранених українських партизан. Зізнань добивалися рідко – інакше Сталін не воював би втричі довше з Бандерою, ніж із Гітлером. Зате відправляли на той світ незламних сільських хлопчаків за найвищою шкалою мук і тортур. А за цією шкалою енкаведисти на той час не мали собі рівних на планеті.
Коли Єдлов звелів привести подружжя Бальтазарів у катувальну камеру, було вже за північ. Вони ще не спали – він зірвав їх із колін під час молитви.
– Сейчас вы у меня помолитесь. На коленях вам нравится? Сейчас я вам устрою.
Полковник особисто, без конвоїра – щоб не зіпсував йому «свята», – повів жертв до призначеного місця. Він обрав гуманну тактику: «с ним поработаем, а она пусть смотрит, пусть наслаждается».
