Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
А хто поможе Йому нести хрест – от вибір, який він уже зробив, ставши на захист святині. Але він має нести свій хрест поміж люди, а не у сховку, нести вгору, до Голгофи. Нести назустріч своїм стражданням, від одного падіння до іншого, бо немає іншої дороги до спасіння, як дорога, всіяна вибоїнами, від надломлених колін, що випрямляються знову і знову. Щоб знову надломитися під невимовним тягарем і знову піднятися…
Ноги понесли з церкви до хати. Тисячократно проторованою стежкою від життя земного до Бога. Потомлене село спало, поринувши в темінь, як ковток забуття в цьому денному мороці. Від чорних днів лихоліття заколисані ночі рятували пригнічені душі. Вночі людська душа, сповнена вірою, неначе ближче до Творця. У сні, коли спочиває втомлене тіло, вона заряджається вічною енергією. Вона трудиться у вселенських мандрах, шукаючи першоджерела духовної сили, щоб вистояти завтра зі сходом сонця в цьому жорстокому світі, який приходить крізь марево гріховного хмаровиння. Під покривалом сну – лише одна лампада. Світилося лише в їхній хаті.
Але ж батьки – в тюрмі?
Кушнірук розумів, що це не жарт, коли віце-президент Академії наук СРСР – тут. У карпатській глушині. Чортзна-де. Вони запускають ракети аж туди, в космос, до самого Бога, тому дурниці тут, на землі, робити не будуть. Та й санкція якнайвищої інстанції присутня. Дзвінок із Луб’янки підтвердив.
Але де взяти цього фаната-гадьониша? Як це водилося в органах, можна було б підсунути підставу. У катівні будь-яке падло зізнається, що він коли не японський шпигун, то Андрій Бальтазар. Усі зізнавалися, і тут би кандидат знайшовся. Але ж цей жид розпізнає фальшивку. Він називає цього вилупка сільського генієм. Іди й знайди двійника генія, щоб надурити академіка, «дважды Героя Соцтруда».
Але у чекіста мізки були вправлені так, що іншого шляху до поставленої мети, крім тортур і необхідного зізнання, іншого способу мислення в них не було. Тому навіть цей андроповський інтелектуал в екстрамальній ситуації просто не міг вийти з цієї колії. Увесь його креатив зосереджувався в камері тортур. Поза нею він не знав, як у житті досягається успіх. А він мусив його досягти. Інакше – амба! Академік не сьогодні-завтра доповість, що генерал, мовляв, безпорадний. А ще домислить – як він знайде цього дітвака, коли я давно його замочив. «При попытке к бегству».
Але отут його все ж осінило. Свердління творчого розуму резервів камери для катувань врешті виплодило ідею.
Генерал зрадів власній удачі й миттєво натиснув на селекторну кнопку:
– Едлова немедленно ко мне.
Кат радів, що буде робота. Він почував себе дискомфортно, коли руки обсихали без крові. Були ці руки як не свої, коли довго без крові. Така робота у ката.
– Ты, Едлов, что-то расслабился не вовремя? Сачкуешь в боевых условиях. Забыл, что находишься в «горячей точке»? – почав накручувати Кушнірук.
Єдлову не подобалася така прелюдія. Але він радів, що, коли закінчиться ця пустопорожня генеральська маячня, настане те, заради чого живе на світі професійний душогуб.
– Вот скажи, Едлов, если бы твоих родителей держали в застенках, ну, к примеру, гестаповцы, ты сидел бы тихо, сложа руки? Или как?
– Как прикажете, товарищ генерал, – випалив той миттєво, щоб не бовкнути якусь дурницю й не ускладнити шлях до отримання бажаної команди.
– Что я прикажу, урод! Я спрашиваю тебя: должен ли любить своих родителей человек! Но с кем я говорю о высоких вещах. Ладно, слушай здесь. Этот Бальтазар-старший хоть и фронтовик, Берлин брал, но воспитал врага народа. А значит, и сам он – враг народа. Поэтому нечего с ним ерепениться. Ты должен выжать из него признание – где его сын. Должен выжать. У нас других средств нет. Нет у нас, понимаешь?
– Все понял. В силу особой важности задания разрешите приступить немедленно.
– Действуй. У тебя ночь. На утро должен быть результат.
Кушнірук цьому маніяку сказав не все. Було два варіанти. Або він вичавить у Бальтазара покази, або вичавить із нього життя. Оперативний аналіз і досвід схиляли генерала до другого варіанта. Але тут була ситуація безпрограшна. Це чекіст Єдлов замордував би рідну маму – раз плюнути, а розшукуваний Бальтазар не втримається в сховку, коли його батька нестимуть на цвинтар.
У 1261 році у паризькому Темплі – французькій резиденції тамплієрів – була схована корона англійського короля. Монарх просто боявся тримати символ влади в себе вдома. Не довіряв підданим. Довірився тамплієрам. Порядність яких – поза підозрою. З тих самих міркувань оригінал договору 1258 року між двома наймогутнішими на континенті державами – Англією та Францією – обидва монархи попросили все тих же духовних воїнів зберігати у себе. Це був не просто документ – то була гарантія миру в Європі, і гарантами стали ті, хто був понад державами.
Що засвідчують ці факти? Феноменальне явлення Промислу Божого тут, на Землі, – в образі могутнього Ордену храмовників була перша на планеті глобальна імперія Духа, безпрецедентний вид тої субстанції, якою зазвичай називають таку й досі незбагненну штуку, як влада. Влада, але божественна! Жодних земних принад,
інтересів і трофеїв, як це заведено в державі. Тільки апофеоз Духа!
Чи могло це подобатися різного роду помазаникам на чолі держав чи єпархій, чи могли носії влади земної стерпіти владу божественну? Адже племенні вожді, королі, царі, генсеки, президенти, може, не вголос, але мовчки – точно живуть з переконанням, що між ними і Богом нікого і нічого немає. І не може бути!
Мало того, один із них, червоний російсько-кавказький цар, що засяде за стінами Кремля, ще й намислив, що Бога нема. Він і тільки він – на самому верху. Він – Бог! А тоді, за шість віків до нього першим на захист влади земної проти божественної став прадід у роді земних владик – французький король Філіп. Є версія, що Філіпа спонукала банальна жага наживи – захотів заволодіти статками тамплієрів. Якби то було так просто – збанкрутілий король тоді найсильнішої європейської імперії захотів заволодіти фінансами. Бабки – заслабка мотивація. Філіп, який підняв руку на тих, кого вважали на той час святими, став знаряддям іншого промислу. За його спиною стояли всі попередні й усі наступні земні божки, від родовитих монархів до всенародно і демократично обраних президентів. От яка сила була на його боці! Уся земна влада. Єдина у своєму роді, яка не могла потерпіти влади іншої. Влади, що не знає шкурного інтересу. Як би вона не називалася, вона була, є і буде такою. А тут якийсь інший сорт влади. Інший! Невідомий для людства за тридцять тисячоліть його самоорганізації. От що стало приреченням для глобального «спецназу» Всевишнього.
Новітня історія знає криваву дату – тридцять сьомий рік ХХ століття. Пік репресій богоборського режиму, коли неук Тифліської духовної семінарії, син грузинського пияка винищить духовно-інтелектуальну еліту на землях Ярослава Мудрого, що родичався з європейськими монархами за століття до тамплієрів. Усе рицарство розуму і духу, увесь інтелектуальний цвіт тисячолітнього родоводу був винищений. Ліквідований.
А тоді була схожа дата – 1307 рік. 12 жовтня. П’ятниця. Король Франції Філіп віддав наказ арештувати рицарів Ордену тамплієрів. Наказ знищити сам орден. Військо Всевишнього. У християнській Європі. Християнським монархом. Онуком канонізованого короля Людовіка, який став святим, власне, за такі ж заслуги, які прославили навіки Орден храмовників, – за оборону обителі Господньої, за захищену Святу Землю тут, на Землі. Філіп був не сам. За ним з’явився так само «спецназ» диявола. Не знати, чи чув що-небудь про катарів Ленін чи Сталін, але вони були якраз катарами ХХ століття.
А ті їхні предтечі, що першими пішли проти Бога, виплодилися на півдні нинішньої Франції, неподалік нинішньої Тулузи, у місті Лангедок. Місцеві жерці раптом проголосили, що сатана для них – не ворог, а друг. Помічник. Вірили в Сатанаїла – свого покровителя, який вивільняв їх від такої химери, як совість. Ну нащо вона людині, ця несусвітня дурниця?
