Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗

— Вийшла б ти за мене заміж, Меґан, — сказав він, ніжно поглянувши на неї і всміхнувшись. — Так буде краще, бо не думаю, що твої брати схвально поставляться до того, що ми щойно зробили.

— Я теж гадаю, що так буде краще, — погодилася вона, опустивши повіки і спалахнувши легеньким рум’янцем.

— Скажімо їм про це завтра вранці.

— Чому б ні? Чим швидше, тим краще.

— Наступної суботи я повезу тебе до Джилі. Ми побачимося з отцем Томасом — гадаю, ти не проти вінчання в церкві, домовимося про оголошення нашого шлюбу та придбаємо вінчальні персні.

— Дякую тобі, Люку.

Що ж, от воно й сталося. Вона дала обіцянку і вороття не було. За кілька тижнів — чи скільки там потрібно часу для оголошення шлюбу — вона вийде заміж на Люка О’Ніла. І стане… місіс О’Ніл! Як дивно! І чому ж вона сказала «так»? Бо це він сказав їй, що вона мусить, він сказав, що так треба. Але ж чому? Щоб убезпечити його? Щоби захистити себе — чи мене? Ральфе де Брикасар, інколи мені здається, що я вас ненавиджу…

Цей випадок в авто спантеличив її і стурбував. Він анітрохи не був схожий на той перший поцілунок. Скільки прекрасних і лячних відчуттів! А дотик його руки! А отой збуджуючий поцілунок у груди, від якого неземна насолода концентричними колами розійшлася по всьому її тілу! І зробив він це саме тоді, коли її свідомість стала дибки і вказала тій бездумній істоті, на яку вона перетворилася, що з неї знімають одяг, що вона мусить заверещати, ляснути його по пиці й утекти геть. Коли Меґі вийшла з того заколисаного, напівпритомного стану, спричиненого шампанським, теплом, приємністю поцілунку (якщо його робити як слід), і Люк вперше припав до її грудей та почав жадібно смоктати, вона зачаровано завмерла, немов прикута до місця, і те неземне відчуття, що пронизало її, паралізувало здоровий глузд, свідомість та всяку думку про втечу. Вона припала плечима до грудей Люка, обхопила його ногами, а ту ще не названу діляночку, якою закінчувалися вгорі її стегна, він міцно притиснув руками до виступу свого тіла, що був твердим, як камінь. І їй захотілося залишитися отак решту свого життя, враженою до глибини душі, що зяяла пусткою і пристрасно бажала…

…Бажала чого? Вона й сама не знала. Коли він обережно прибрав її з себе, їй не хотілося йти, навпаки — вона ладна була накинутися на нього з дикунською люттю. Але це остаточно зміцнило її бажання вийти заміж за Люка О’Ніла. І вона вже не сумнівалася: щойно він зробив із нею те, від чого народжуються діти.

Ніхто не здивувався новині й ніхто й не думав заперечувати. Єдиним, що справді ошелешило всіх Клірі, було вперте небажання Меґі написати єпископу Ральфу про майбутнє заміжжя, її майже істеричне заперечення пропозиції Боба запросити єпископа Ральфа до Дрогеди й влаштувати вінчання у великому будинку.

— Ні, ні, ні! — кричала вона їм усім. Кричала Меґі, яка жодного разу в житті не підвищила голосу. Ображена тим, що він більше до них не приїздив, вона вперто повторювала, що її заміжжя — то її особиста справа, і якщо єпископу Ральфу забракло пристойності навідуватися на Дрогеду просто так, вона не нав’язуватиме йому обов’язок, від якого він не зможе відмовитися.

Тому Фіона пообіцяла нічого не розповідати священику у своїх листах; здавалося, що їй до цього байдуже, як байдуже до вибору, який зробила Меґі. Ведення бухгалтерії такої великої ферми, як Дрогеда, — ото серйозна робота, що займає багато часу. Фіонині записи могли б послужити історику зразком бездоганного опису життя тваринницької ферми, бо ці описи складалися не лише з цифр та гросбухів. Кожне переміщення кожної великої отари овець описувалося найдокладнішим чином; це стосувалося і щоденних змін погоди та пір року, ретельно записувалося навіть те, що місіс Сміт подавала до столу. Запис у журналі обліку від неділі, 22 липня 1934 року повідомляв:

11

Люк купив Меґі діамантову обручку, скромну, але красиву, з двома діамантами у чверть карата в оправі з двох платинових сердечок. Вінчання мало відбутися о дванадцятій дня, в суботу, двадцять п’ятого серпня, в церкві Святого Хреста. Після вінчання планували обід у родинному колі в готелі «Імперіал», куди, природно, запросили також місіс Сміт, Мінні та Кет, але Джимс та Петсі залишилися у Сіднеї — Меґі твердо заявила, що не бачить необхідності в тому, щоб привозити хлопчаків за шістсот миль на церемонію, сенсу якої вони ще не розуміють. Вона отримала від них вітальні листи; від Джимса — розлогий і по-дитячому незв’язний, а лист від Петсі містив лише три слова: «Бажаю багацько щастя». Ясна річ, вони знали Люка, бо їздили з ним на пасовиська під час своїх канікул.

Місіс Сміт була засмучена твердим рішенням Меґі зробити шлюбну церемонію скромною; вона сподівалася, що єдина дівчина Дрогеди вийде заміж під майоріння прапорів та грім оркестру, і святкування цієї визначної події розтягнеться на кілька днів. Але Меґі рішуче повстала проти метушні й навіть відмовилася вдягнути весільне вбрання, хотіла побратися у щоденному платті та звичайному капелюшку з подорожнього одягу.

— Кохана, я придумав, куди повезти тебе на наш медовий місяць, — сказав Люк, сідаючи поруч із нею у крісло в неділю, коли вони здійснили необхідні для вінчання приготування.

— Куди ж?

— На північ Квінсленду. Поки ти ходила до кравчині, я поговорив тут із хлопцями в барі «Імперіал», і вони сказали, що в тих краях можна заробити купу грошей, якщо чоловік дужий і не боїться важкої праці.

— Але ж, Люку, ти вже маєш добру роботу тут!

— Не годиться чоловіку сидіти на шиї у родичів своєї дружини. Я хочу заробити грошей і купити нам господарство в західному Квінсленді, й збираюся зробити це до того, як стану застарий, щоб впоратися з такою справою. Під час такої Депресії чоловіку без освіти важко знайти високооплачувану роботу, але у північному Квінсленді бракує чоловіків, а платять там вдесятеро більше, аніж я заробляю на Дрогеді.

— За що ж там так добре платять?

— За рубання цукрової тростини.

— Рубання цукрової тростини? Та це ж робота для чорноробів-китайців!

— Помиляєшся. Китайці надто малі для такої праці, й не можуть виконувати її так добре, як білі рубачі, до того ж ти не гірше за мене знаєш, що австралійські закони забороняють ввозити чорних та жовтих працівників на рабські роботи або змушувати їх працювати за платню меншу від платні білої людини, щоб не забирати кусок хліба з рота білих австралійців. Тому рубачів бракує, і гроші їм платять шалені. Мало хто є достатньо високим та дужим, щоб рубати тростину. Але я саме такий. Мені це до снаги. Я впораюся.

— Це означає, що ти збираєшся зробити північний Квінсленд нашою домівкою, Люку?

— Так.

Меґі поглянула повз його плече крізь великі вікна вітальні на Дрогеду: на евкаліпти-привиди, на Гоум Педдок, на низку дерев удалині. Не жити на Дрогеді? Бути там, де єпископ Ральф ніколи її не знайде, де вона ніколи не зможе його побачити, довіку бути прив’язаною до оцього незнайомця, який сидить поруч, що вже не буде вороття… Її сірі очі зупинили погляд на жвавому обличчі Люка і стали ще прекраснішими, але і сумнішими. Люк не стільки помітив її печаль, скільки відчув інтуїтивно, бо вона не заплакала, не опустила повік, не скривила ображено рота. Але він не переймався її печалями, бо не збирався дозволяти їй стати для нього настільки важливою, щоб хвилюватися за неї. Ясна річ, Меґі була винагородою для чоловіка, який зазнав поразки при спробі оженитися на Дот Макферсон із Бінджлі, але її привабливість та слухняність лише посилювали Люкову пильність стосовно свого серця. Жодна жінка, навіть така гарна, як Меґі Клірі, ніколи не матиме над ним такої влади, щоб указувати йому, що робити.