Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Бо треба признатися і в тім, що надто багато вони взяли на свої плечі і для цієї перемоги… Вся Європа, весь світ і досі шле свої захоплені вітання з приводу порятунку християн завдяки Речі Посполитій, — і тільки пан коронний гетьман Станіслав Конецпольський з приводу й без приводу лютує на моїх вірних підданих!
— Пан Конецпольський не лютує, — трохи збавив свій гнів коронний гетьман. Але здаватися він не збирався. І тому сказав: — Пан Станіслав Конецпольський обстоює інтереси Речі Посполитої. Пан Станіслав Конецпольський не хоче, аби в нинішній тривожний час, коли ми тяжко воюємо зі шведами, Османська імперія розірвала договір і пішла на нас із півдня!
— Османська імперія давно б уже розірвала договір і пішла на Річ Посполиту війною, якби її з нашого півдня й зі сходу не стримували козаки, що їх пан коронний гетьман зволить називати схизматами, здрайцями й розбійниками. Чи не так? Хіба торік не козаки разом з Хмелецьким не пустили турків на наші землі і не дали їм набудувати там фортець? Якби вони на кожне «апчхи!» чекали від нас «будьте здорові!», то ті фортеці давно б уже стояли, а турецькі гармати вже дивились би на Київ, а може, й Варшаву!..
— Ваша королівська милість зволить жартувати, — відповів Конецпольський, — але сьогодні нам не до жартів. Козаки без дозволу вашої королівської милості, без дозволу великого коронного гетьмана полізли в Крим. їх треба негайно повернути назад і перепросити турків…
— Щоб зглянулися на Річ Посполиту, щоб не ображалися на неї, — так, пане гетьмане? — круто повернув голову до Конецпольського король Сигізмунд.
— Не зглянулися, але… Але ж договори треба дотримувати…
— Дотримувати? — перепитав Зигмунт. — А коли вони пишуть у договорі, що обіцяють стримувати татарів від нападів на наші землі, а самі тим часом посилають величезну татарську орду під проводом родичів Кантеміра на Україну, — то це що? Дотримання договору? Та якби два роки тому Дорошенко чекав, поки пан коронний дозволять йому бити бусурманів (і де? Під Білою Церквою! Майже під Києвом! Не на Дикому полі, а на питомих землях Речі Посполитої!) — то Кантемір розкинув би свої шатри отут—о, на березі Вісли! Пан коронний гетьман ненавидить козаків, це я знаю, — і ця ненависть заважає йому бачити, звідки йде справжня гроза для Речі Посполитої!
— Я був би нещирим, якби сказав, що козаків люблю, — відповів Станіслав Конецпольський, і його правий вус нервово смикнувся. — Але я був би нещирим, якби не сказав вашій королівській милості, звідки йде справжня гроза для Речі Посполитої.
— І звідки ж? Не зі Стамбула, який мріє захопити всю Європу і ось уже яке сторіччя не дає вільно дихнути ні Відневі, ні Парижу, ні навіть Мадріду й Лондону? Хіба не Річ Посполита й не оті, як пан коронний зволив висловитися, здрайці—козаки, схизмати ет цетера, своїми грудьми й своїми серцями стримують наступ мусульман на Європу?
— Справжня гроза йде на нас від Москви й від Києва, ваша королівська милосте! Це — моє переконання!
— Нехай пан коронний гетьман і залишається при своїх хибних переконаннях, але нехай це не дає йому сповняти своїх прямих обов’язків, — сухо відповів король.
— Ми маємо дані, ваша королівська милосте, що козаків на всі отакі кроки підбиває Москва!
— На які кроки? На втручання у справи Криму?
— Так! Москва прислала велику грошову допомогу Магомету—Гераю.
— Оце по—християнськи! А пан коронний весь час орієнтується на Стамбул!.. Що — те, що добре для Стамбула, те погане для Москви?.. Та доки ми будемо чубитися з Москвою, турки дійдуть до Мадріда!.. Нам об’єднувати свої сили треба! Християни ж ми чи ні! Але при чім тут московські гроші й наступ Дорошенка на Крим?
— Все збігається! Все! Крим хоче вирватися з—під опіки Стамбула, а козаки — з—під опіки Варшави. Крим хоче мати незалежне ханство, а козаки — незалежну Річ Посполиту Українську. Незалежну козацьку республіку хочуть мати вони — от що! І Москва їм у цьому допомагає!
Король про такі розмови серед козацтва вже чував. І вони, оті розмови, не подобалися. Він не хотів розпаду Речі Посполитої. Він, навпаки, мріяв про приєднання до неї ще й Московії. Недаремно ж його син Владислав іменувався ще й московським царем…
— Нічого, — промовив король Сигізмунд. — Ось закінчимо справи зі шведами, тоді пішлемо козаків і нашого коронного гетьмана з хоробрими жовнірами — та й посадимо на російський престол царя Владислава Першого!
Смикнувся правий вус Станіслава Конецпольського. Хотілося йому закричати просто у вічі королеві, що той втратив час, трагічно втратив його ще двадцять—п’ятнадцять літ тому. Не так треба було завойовувати Москву, як завойовували за допомогою Лжедмитріїв… Але сказав тільки одне:
— Не підуть зараз козаки на Москву!
— Як то не підуть? — здивувався король Сигізмунд. — Пан коронний гетьман любить наказувати — то козаки й не підуть. Але якщо їх попрохає їхній батько — король Зигмунт, — то підуть залюбки!
Конецпольський наважився заперечити:
— Ваша королівська милість добре знає мою відданість. Тому я й кажу тільки правду, тільки те, що думаю. Не підуть козаки проти Москви і проти царя Михайла Федоровича. Двадцять років тому вони могли піти, п’ятнадцять — теж, навіть десять літ тому. Сагайдачний ходив. Але побачив, що це, як сказав він сам, братовбивство. І став під кінець життя поборником дружби з Москвою. А для козаків заповіти Сагайдачного — священні. А Йов Борецький! Це не тільки ворог святого престолу в Римі! Саме ж він доводить козакам, що вони повинні боротися за єднання з Москвою! Щоправда, слава Йсусові, Москва нині боїться цього. Допомагати допомагає, підбурювати підбурює, але про єднання — ані ніц. Так вони зі своїм Дорошенком узялися мріяти про свою Річ Посполиту із гетьманом на чолі!.. Дорошенко неначе б заперечує, але його люди ведуть розмови про свою Річ Посполиту. Я маю великого листа від Сондецького з Канева — він був навіть заарештував одного з найбільших прихильників окремої Речі Посполитої, так той умудрився втекти. А то б — сидіти йому на палі!
— І хто ж то такий завзятець, холера ясна?! — зовсім уже по—польськи відреагував на щойно почуте, але, власне, давно вже знане король Сигізмунд. — Кажу: завзятець, бо втік від самого Сондецького!
— Є один розбійник. Закривидорога. Андрій.
— Це той хоробрий пан Анджей, що разом зі Стефаном Хмелецьким торік турків побив?
— Він… Нікого він не бив. Він просто розбійницькою хитрістю своєю змусив турків відступити. А інші розбійники потопили беззбройні, як стало мені відомо, турецькі кораблі…
— От що безборонних топлять — то це недобре. І багато?
— Щось із півтисячі…
Тут уже й королеві перехопило подих. Півтисячі кораблів — це не дрібничка.
— Як? За що?
— Та так собі — потопили і все… А ваша королівська милість каже, що я даремно нападаю на козаків…
Король подивився втомленими очима на коронного гетьмана.
— Ну, гаразд, — промовив він. — Бувають і в них випадки розбійництва… Хоча топити півтисячі мирних кораблів… А чому нічого не сказав мені про це посол Османської імперії шляхетний Гусейн—ага?
Тут уже було незручно панові коронному гетьманові.
— Не знаю, ваша королівська милосте… Але незабаром шляхетний Гусейн—ага попросить у вашої королівської милості аудієнції і буде скаржитися на розбійництво козаків, які не дають спокійно жити мирним людям у Криму…
Король промовчав. Він знав, що відповість Гусейнові. Спочатку він тижні три не зможе прийняти шляхетного Гусейна—агу. А потім, прийнявши, не повірить у те, що почує. А не повіривши, тут же пообіцяє, що негайно ізв’яжеться з самим великим коронним гетьманом Станіславом Конецпольським і якнайсуворіше накаже перевірити підлеглих йому козаків, — і якщо тії козаки і справді опинилися в залежному від Османської імперії Криму, то вони будуть повернуті назад, і якнайборше… Щоправда, для здійснення всієї цієї акції знадобиться після прийому посла не один тиждень, а тим часом козаки і самі повернуться з походу…
