Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Сонце ще. не сходило, ось—ось—ось воно мало зійти… Від татарського табору почулися крики муедзина. Муедзин кликав творити намаз. І воїни Кантеміра благали Аллаха післати їм перемогу. Благали, а проте ж знали, що зараз рушить на них не хтось інший, а сам Дорошенко зі своїм військом. І першим піде добірний Київський гетьманський полк, кожного козака з якого добирав сам Дорошенко.

Отець Павзаній вийшов з хрестом перед військом, закликав своїм гучним голосом, чутним на півкримського степу, помолитися господові Богові, аби післав він перемогу над супостатами…

Сонце почало сходити з лівого боку, і тоді гетьман гукнув товариству: ‘

— Нас чекають у Бахчисараї! Кожному з вас, хлопці, досить двічі добре махнути шаблею — і дорога вільна! Вперед!

Сонце сходило з лівого боку. І шаблю гетьман тримав у лівиці. І була вона в нього могутня — підняв, і небо наче повищало!

І задвигтіла земля під копитами козацьких коней. Завше, як правило, козаки, коли їх було менше, чекали нападу татар, щоб потім, відбивши перший натиск, зчепитися в рукопашному бою. Але на цей раз гетьман повів козаків першими. Пішли козаки вперед колоною, мов тараном, щоб одразу ж пробити діру в ворожих лавах. Давній спосіб, ще німецькими рицарями випробуваний, — клином! Правда, на руських і той спосіб не подіяв — знайшли вони протидію на нього. А чи знайдуть протидію Кантемірові вояки?

Ближче, ближче, ближче! Гуде земля під копитами, гуде, мов велетенський барабан. І небо скаче десь угорі. Але це не важливо! Головне — пробити одним ударом татарську лаву!

Просвистіли вгорі стріли та опустилися в хмарі пилюки — так швидко мчали козацькі коні!

Заіржали їм назустріч коні татарські, заіржали в стра—хові—тривозі, закричали воїни Кантеміра, залишені мурзою, аби затримати козаків, — і коли, нарешті, врізався клин у трепетне тіло татарського військового строю, то вихопилося козацьке: «Сла—а–а—ава!!!»

І розчахнулося татарське військо, мов колода під сокирою!

І клин став ширитися, роздаватися вправо і вліво, і ось уже двома велетенськими крилами настигають козаки втікаючу, перелякану, деморалізовану кінноту супротивника — і тут уже все вирішує те, про що казав перед боєм Дорошенко: «Кожному з вас, хлопці, досить двічі добре махнути шаблею — і дорога вільна!»

Перелякані коні без вершників мчали шляхом на Бахчисарай, розбігалися по степу рештки кантемірівського заслону, і воїни Аллаха, приголомшені силою і швидкістю удару, поспішають за обрій, щоб там заховатися від смерті…

І котиться кримськими степами страшна звістка: «Іде Дорошенко! Іде друг Шагіна! Дрижи, Кантеміре!»

Уже далеко за Сарабузом наздогнав—таки Дорошенкових козаків Павло Мізерниця зі своїми вояками.

Наздогнав гетьмана, привітав його.

Дорошенко зупинив коня. Зупинилося і все військо. Справді, вже ж і відпочити б треба. І людям, і коням.

Мізерниця — веселий, засмаглий, мов татарин, з лихуватим блиском в очах — не злазячи з коня, кинувся обіймати гетьмана…

— Ну гаразд, — добродушно всміхнувся Михайло Дорошенко, мимоволі обтираючись рукавом, — ми ж не баби, щоб як що — то й цілуватися!..

Окинув оком лави війська, приведеного Мізерницею.

— А де мій неслухняний Дерикіт? — запитав. Невинними—невинними, наївними—наївними, аж наче блакитними стали очі Мізерниці.

— Пане гетьмане! Я думав, що Дерикіт зі своєю сотнею з тобою! Я ж післав його на Січ з донесенням!

— А що було в донесенні?

— Нічого особливого. Був Дерикіт на Дунаї й за Дунаєм. І нічого там не побачив. Спокій!..

…Все вище й вище здіймався попереду Чатирдаг.

Все ближче й—ближче був Бахчисарай.

А маків — червоних весняних маків — був повен степ!

Навесні коронний гетьман Конецпольський дав рішуче розпорядження Дорошенкові: понищити козацькі чайки і не випускати запорожців на Чорне море. І мусив Дорошенко понищити чайки, щоб не йти на конфронт із Річчю Посполитою.

Ех, як би ті чайки знадобилися зараз, коли добрався на Січ Дерикіт!

Довелося спішно вистругати кілька чайок, довелося спішно зібрати Недайборщеві кількасот екіпажу з вільних, нереєстрових козаків. Це вже не те добірне товариство, яке було з Недайборщем у попередніх морських походах.

А які ж походи були! І колись, і зовсім недавно! Два літа тому козацька флотилія під проводом Миська громила турецькі флоти в Чорному морі, нападала на міста, визволяла невольників. Потім Олекса Шафран з товариством ходив до Мінгрельської землі, до Трапезонту. Це було ранньої весни. А потім у Стамбулі рознеслася вістка, що козаки хочуть повторити свій похід 1623 року. Стамбул огорнула страшна паніка. Говорили про тисячу козацьких чайок, що мають ось—ось напасти на столицю. Конецпольський писав королеві: «Од нас велькатам тривога настомпіла, бо знаць пришла певна вядомосць о готових тисьонцу чолнов козацкіх і о нашим войску вєлькім». І він же ж, Конецпольський, тут же ж добився, щоб король видав віц [28] понищити човни і прислав своїх комісарів на Січ, аби пропильнували виконання королівської волі.

Ось так козакам і доводилося обороняти Україну, відбиваючись з одного боку від королівських віців та розпоряджень коронного гетьмана і від турків та їхніх найманців з боку другого…

Супроти дев’яти козацьких чайок сунуло сорок п’ять галер з сейменами та яничарами. Відійти б козакам убік, дати б дорогу туркам — і врятували б свої життя, і пожили б іще на світі, і покозакували б іще на морі і на суші. Ні, не відійшли вбік, не втекли, а стали до бою.

— Підемо на нічний бій! — вирішив Недайборщ.

Битися вдень — це підставити себе під мушкети й гаківниці, під луки й арбалети яничар та сейменів. Турецькі й татарські яничари битися вміють знаменито, стрільці з них неперевершені, та й у рукопашному бою вони дивовижно винахідливі й небоязкі. Особливо, коли бачать, що їх більше і їхня бере!..

А вночі — трохи легше буде козакам. Хоч і тут у рукопашному бою буде дуже й дуже нелегко, але ж зате яничари втратять перевагу в стрільбі. Крім того, вночі яничари не побачать, що козаків усього півтисячі — супроти вісімнадцяти — двадцяти тисяч воїнів, на галерах, не рахуючи веслярів.

У Недайборща була, власне, єдина надія на невольни—ків—веслярів. Треба в першу чергу визволяти їх…

Послідовно підіймалися весла. Підіймалися й опускалися у воду. Турецька флотилія повільно пливла, бо назустріч їй віяв вітер. На найбільшій галері, в оточенні найнадійнішої яничарської охорони, повертався до Криму колишній володар Джанібек—Герай.

Одні зорі сяяли в небі. Темно. Море було чорне, і з галери нічого на ньому не можна було побачити. Зате з чайки було видно добре…

Крайню галеру брали дві чайки. Недайборщ та його хлопці тихенько підтягнулися, ухопившись за грубі дерев’яні бруси, обминули людну палубу з яничарами та сейменами, а вздовж бортів іззовні полізли, шукаючи отворів для весел. Там можна було прокрастися до веслярів…

Недайборщ залишився назовні.

Барабан вибивав дріб. Свистів вітер у снастях. Зорі споглядали на турецькі галери та козацькі постаті. Барабан бив і бив…

Та от він замовк. І перестали рухатися весла. Галера йшла ще за інерцією, але козаки, що поприлипали до борту, почули: ось—ось вона стане, зупиниться, завмре.

Хтось вигукнув на палубі: чого зупинилися?! Але з трюму — ніякої відповіді. А потім — переляканий крик десь ізсередини судна:

— Урусчі! [29]

Тепер усе завирувало на судні. Залунали постріли, прокльони, заклики, погрози! Крики страху й ненависті, крики болю й торжества…

Недайборщ прислухався до веслярів. Що діється там? Чи розкувалися невольники, чи й досі сидять на ланцюгах? Саме вони — найголовніша сила в бою на галері. Саме їх треба визволяти до бою — їм так накипіло від мучителів, вони так добре знають обстановку на галері: де що лежить, де хто спить, де тут порох, де гармати, де припаси їжі і таке інше.