Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
В середині літа Андрій Мороз поїхав на Кавказ, у повітрі пахло новими арештами, Бич надто носився по місті, всі стали надто мовчазними, або надто балакучими. Почали говорити про якісь там котлетки, не то котячі, не то дитячі. Ранками містом їхала валка возів, що підбирала трупи, і все те звозили кудись там…
І так тягнулось літо, осінь, зима, весна і знов літо, і знов осінь, і знов зима. Містом день-денно, ніч-нічно йшли машини, одні підбирали трупів, інші півтрупів. В повітрі понесло трупним диханням… На весні тридцять третього року в будинку письменників на розі вулиць Авіяції і Письменників, лишилось дуже мало письменників. Всіх їх вихапав «чорний ворон», чорними ночами. Ольга Морозова пережила безліч тривожних ночей і вже не тішилася ані тим своїм мешканням, ані тими меблями, з приємністю згадувала колишню свою ванну із залізком для прасування замість кухні. Андрій переважно їздив, а коли бував дома, замикався і писав, а коли хто хотів його бачити, Ольга завжди казала: нема дома. І нарешті двадцять четвертого січня до Харкова прибув з Москви чоловік з назвою Постишев…
А в кінці березня нарком освіти М. О. Скрипник закликав до себе Бича. Останній був ще подібний на людину, але його єство вже було розжерте страшною язвою, що сиділа в його душі. Очі горіли огнем сухітника, пальці були тонкі, білі, загострені…
— Сідайте і мовчіть, — казав Микола Олексійович, подаючи Бичеві стілець і кисет з тютюном. — Знаєте чого я вас покликав? — Бич нічого не відповів. — Я вас покликав, — казав той, — щоб вам сказати, що нас усіх ліквідують… І вас, і мене, і всю ту нашу так звану владу… І всю Україну. Лік-ві-дууують! Зрозуміли? Плян!
Бич сидів, ліва його брова дриґала, очі горіли, кисет з тютюном лежав перед ним на столі, він не курив.
— Ну, і що ж? — казав він. — Ну, і що ж? Нічого. Старший братик. Москва, матушка радімая. Шах і мат… — А помовчавши, додав: — Як можете, Бичу, їдьте на села, придивіться і напишіть. І назвіть свій твір «Окаянна епоха». До речі, наш новий шеф заповів, що для решти письменників десь там на Дніпрі біля Канева розкішну санаторію побудовано, тринадцять кращих їдуть туди, відпочинуть, мовляв, і почнуть писати нову епоху… Коли б мені так двадцять років назад хто сказав: Миколо Олексійовичу! Прокленете самого себе. Я б роздер його на шматки… Так чортячо вірилось в те паскудне діло. А оце недавно голодна баба мені сказала: як можете любити людство майбутнього, коли так ненавидите людство сучасного. Логіка. Дійшли до тридцять третього, а куди далі дійдемо? Логіка ж лишається. Саме сьогодні та ґориля підносить мені список: 300 самих професорів. З мого наркомату 947 осіб, переважно учителів. З кооперації 2,000. Ви розумієте? Та ви їдьте, а як вернетесь, зайдіть знову до мене.
— А як я не поїду, — каже Бич.
— Ні, ви поїдете, ви внесені до списка, і я хочу, щоб ви їхали…
З початком квітня така група письменників в числі чотирнадцяти, дійсно виїхала до санаторії. Наперед в домі письменників відбувся бенкет. Столи гнулись від їжі, пили вино, грала оркестра, говорили промови. Виступав сам Постишев, він казав: «Перед вами нові почесні завдання, допомогти нам викорінити на цій землі дух провінціялізму, що міститься в понятті українського буржуазного націоналізму. Велика культура, яку створив російський народ, мусить стати культурою всіх нас. Розгромивши спротив куркуля, перевівши колективізацію на всі сто процентів, нашим черговим завданням є розгромити силу культурного спротиву українського антирадянського націоналізму. В цьому дусі мусять бути написані ваші майбутні твори».
Письменників везено до санаторії у зовсім окремому вагоні. Не радили виходити на станціях. Не виглядати з вікон. Хтось сказав, що вздовж залізниці багато живих і мертвих трупів. Вони підповзають до потягів і простягають руки. На станціях їх також повно. Інколи до вагонів вривається сморід трупів.
Письменники сиділи на своїх місцях, ніби приковані за ногу, здебільша мовчали, читали, курили. Між ними мовчав, читав і курив (він тепер також курить) Андрій Мороз. Бич сидів коло нього і, не вважаючи на «побажання» не визирати у вікно, він весь час туди дивився. Інколи він одвертався від вікна, бачив кістяки в лахмітті, і не міг на них дивитися. Їхали через Полтаву, Пирятин, Золотоношу. Через Канів їхали возами при смерку, до санаторії добрались уночі.
Під'їжджаючи до цих місць, Андрій багато переживав, але нічим того не виявляв. Санаторія відбудована з колишньої лісничівки Демідова. Проект її відбудови подав ще Іван Мороз, але відбудовували її вже без нього. Андрій був здивований, що весь той будинок, що був зовсім у лісі з прекрасною смерековою алеєю, тепер стоїть майже на голому місці. Ліс ще частинно лишився, але він відступив значно вниз і зовсім змінився. Де ділись його столітні дуби, його, товстюіці липи, тепер це скорше кущі, зарослі. Дивно виглядала і сама санаторія. Її зовнішні стіни руді, спасмужені дощами, дах латаний дошками, бляхою, двері й вікна нефарбовані. Такі ж і сходи, і меблі в середині. Кімнати просторі, вікна високі, стіни білені вапном, на стінах портрети Сталіна, Леніна, Дзержинського, Горького. В головній кімнаті, що править за їдальню, на передній стіні плякат з написом: «Письменник — інженер людських душ. Сталін». Сильно пахне вапном, вогкістю і лісом, що саме прокидається до життя.
Вечір. З-під високої, білої стелі звисає на електричному дроті лямпка на сто ват. Довгий стіл застелений парусиновою скатертиною, на столі тарілки, ножі, виделця, ложки. У великих, череп'яних мисах парує жовта юшка. За столом статечно сидять чотирнадцять «інженерів людських душ». На передньому місці стоїть невідома, з обвітреним обличчям особа, що українською мовою з сильним російським акцентом, говорить:
— Адже, товариші, я маю шану, іменем місцевкому партії, як також іменем управлєнія колгоспу ім. Дзержінского, привітаті вас, як ґастей у будинку цієї прекрасної санаторії, яку збудовано на пропозіцію самова товаріша Сталіна… (Всі голосно плещуть, на гасло: «Великому Сталіну — ура!» — всі встають і кричать ура). Реакційна, царська влада не піклувалася письменником, а українському письменникові взагалі не було місця на землі, але наша радянська, робітнича влада, уділяла і уділяє письменникові багато уваги і огорнула його своєю теплою, батьківською опікою.
Далі промовець перейшов до пояснень обставин, серед яких наші гості будуть перебувати. Пояснив, що санаторія, у якій гості перебувають, належить до радгоспу ім. Дзержинського і являє собою один з найкультурніших пунктів всього радянського союзу. Сам радгосп побудовано під прямим керівництвом товариша Сталіна і він являє собою зразок культурного господарства не лише радянського союзу, але і всього цивілізованого світу. Тут гості знайдуть все, що може їх цікавити з ділянки народнього господарства і аґрокультури… Тому гості не мусять особливо відвідувати дооколишні населені місцевості, а їм вистачить якраз цього радгоспу. Промовець не забув також нагадати, що в цих палацах колись могли розкошувати хіба маґнати та банкіри, а тепер все це віддано до рук найширших народніх мас та трудової інтелігенції… Славою партії, уряду і великому вождеві промовець закінчив своє привітання, всі встали, заплескали, оплески перейшли в овації і після того, всі почали їсти.
Прийняття було гаряче, але жовта юшка зовсім холодна, а принесене волове, тверде м'ясо також, а жолудьова кава «Здоров'я» так само. Єдині булочки були білі, свіжі і смашні.
І вже після вечері, коли гості намірились виходити, щоб подихати свіжим повітрям ночі, безіменний добродій між іншим зазначив, що відходити від санаторії трохи далі не рекомендується, в лісі іноді трапляються інциденти, як також не слід звертати уваги на тих волоцюг, що іноді сюди заблукують… Вони вдають з себе голодних, але не вірте їм. Женіть геть ту сволоту. Ледарі, що не хочуть працювати і воліють вештатись по жебрах…
Ніч була велична, по-весняному міцна, рідко зоряна. Молодий, прозорий місяць, здавалось меншав, то більшав, ніби він гойдається на припоні… Гуртами й поодиноко стояли гості, гомоніли потиху, вслухувалися в темінь ночі, вдихали свіжість весни.
