Привид - Несбьо Ю (читать книги без сокращений .TXT) 📗

— Дякую. Поговоримо пізніше.

— Стривай.

— Що?

— А хіба тобі не цікаво знати решту ДНК-профілю тої крові, що була під нігтями Густо?

35

Було літо, і я королював в Осло. Я отримав півкіло віоліну в обмін на Ірен і половину його продав на вулиці. То мав бути стартовий капітал для започаткування чогось великого, скажімо, для створення нової мережі, яка вивела б старого з гри. Втім, такий початок слід було відзначити — це перш за все. Малесеньку дрібку виручених грошей я витратив на придбання костюма, який пасував до черевиків, котрі подарувала мені Ізабель Скоєн. Я виглядав на мільйон долярів, і ніхто навіть бровою не повів, коли я увійшов до отого довбаного «Гранду» й спитав про номер люкс. Там ми й зупинилися. І відтоді гульки стали у нас цілодобовими. Хто був серед «нас», залежало від ситуації, склад постійно змінювався, бо самі знаєте: літо, Осло, хлопці, дівчата — все було, як у старі добрі деньки, хоча стан веселості вимагав уже солідніших доз медпрепарату. Навіть Олег ненадовго повеселішав. Виявилося, що я маю значно більше друзів, аніж мені пригадувалося, а дурман витрачався швидше, аніж я розраховував. Нас вигнали підсрачниками з «Гранду», і ми переселилися до «Крістіанії». Потім — до «Реддісона», що на Гольбергс плясс.

Звісно, це не могло тривати безкінечно, але жодна фігня у цьому світі не триває безкінечно.

Раз чи двічі я, виходячи з готелю, бачив чорний лімузин на протилежному боці вулиці, але є багато схожих автомобілів. Однак цей лімузин нікуди не їхав.

А потім настав той невідворотний день, коли у мене скінчилися гроші і мені не залишалося нічого іншого, як продати ще порцію дурману. Колись я зробив заначку в одній з комірчин на нижньому поверсі, де зберігалися швабри та віники, під черепицею стелі поза жмутом електричних дротів. Але чи пробовкнувся, коли був під кайфом, чи хтось піддивився, як я туди ходив. У всякому разі, ту заначку хтось cпер. Я залишився без стратегічного резерву.

І ми знову опинилися на стадії один. Однак з тією різницею, що ніякого «ми» вже не існувало. Настав час виписуватися з готелю. І починати день з уколу, який доводилося купляти на вулиці. Та коли я прийшов розраховуватися за номер, в якому ми мешкали понад два тижні, мені забракло аж п’ятнадцять тисяч.

Я вибрав єдино можливий варіант подій.

Я втік. Вибіг прямо крізь вестибюль на вулицю, а потім подався через парк до моря. Але за мною ніхто не гнався.

Потому я подався до Квадратурен скупитися. Гравців «Арсеналу» ніде не було видно — лише наркомани з порожніми очима, які вешталися довкола у пошуках товкачів. Я поговорив з одним чуваком, який захотів продати мені метамфетамін. Він сказав мені, що віоліном уже багато днів не торгують, бо просто скінчилися запаси. Але до мене дійшли чутки, що досвідчені наркомани продавали свої останні четвертинки віоліну по п’ять тисяч крон за штуку на Платі, щоби мати змогу придбати тижневий запас героїну.

Не мав я тих довбаних п’яти тисяч, тож швидко збагнув, що справи мої кепські. Переді мною постали три альтернативи: розпродавати своє, займатися шахрайством або здирництвом грошей.

Спершу розпродаж. Але що я насправді мав до продажу? Я, хто продав навіть свою прийомну сестру? І пригадав: пістолет «Одеса». Він був схований в отій довбаній кімнаті для репетицій, а чорномазі з Квадратурен радо позбудуться п’яти тисяч крон, щоби роздобути собі стрілялку, здатну смалити чергами. Тому я побіг підтюпцем на північ, повз Оперний театр та Центральний вокзал. Але репетиторську, напевне, пограбували, бо на дверях висів новий замок, а музична апаратура щезла. Залишилася тільки ударна установка. Я понишпорив довкола, шукаючи «Одесу», але крадії, вочевидь, і її з собою прихопили. Сучі крадії!

Наступний варіант — шахрайство. Я спіймав таксі, сказав водію їхати на захід, до Бліндерна. Водій безперервно бубнів мені про гроші з тої секунди, коли я всівся в авто, тому я знав, на що йду. Там, де дорога переривається біля залізничних колій, я сказав йому зупинитися, а сам вискочив і гайнув по містку через річку. Потім побіг через Форскнінгспаркен, побіг, хоча ніхто за мною не гнався. Я біг тому, що поспішав. А чому — і сам не знав.

Я відкрив хвіртку і побіг гравійною стежкою до гаража. Вдивився в щілину збоку залізного жалюзі. Лімузин стояв усередині. Я постукав у парадні двері.

Мені відчинив Андрій. Старого немає вдома, сказав він. Я показав на сусідній будинок за водною цистерною і сказав, що тоді старий, напевне, там, бо лімузин у гаражі. Андрій по­вторив, що отамана вдома немає. Я сказав, що мені потрібні гроші. Він відповів, що нічим не зможе мені зарадити і що мені більше ніколи не слід сюди приходити. Я сказав, що мені треба віоліну. Хоча б цього разу — востаннє. Андрій відповів, що наразі віоліну немає, бо Ібсену забракло якогось інгредієнта, тому мені доведеться пару тижнів почекати. Я сказав, що до того часу я вже встигну дуба врізати від ломки. І що мені конче потрібні або гроші, або віолін.

Андрій уже хотів був зачинити двері, але я вставив ногу.

І сказав, що коли не отримаю того, що мені треба, мені доведеться розповісти, кому треба, про те, де вони живуть.

Андрій спокійно уставився на мене.

— Тобі що, жити набридло? — спитав він мене з отим комічним російським акцентом. — Забув про Біскена?

Я простягнув долоню. І сказав, що поліцаї добре заплатять мені, щоби дізнатися, де живе Дубай та його поплічники. Та ще й премію невеличку дадуть за те, що я розповім їм про Біскена. А коли вони дізнаються від мене про отого мертвого поліцая на долівці льоху, то взагалі розщедряться по-царськи.

Андрій повільно похитав головою.

Тож я сказав тому довбаному сибірякові по-їхньому: «Пашол ти к чорту», що означає по-нашому «пішов у сраку», і подався геть.

Йдучи до хвіртки, я увесь час відчував на спині його по­гляд. Не знаю, чому старий подарував мені, коли ми з Олегом одного разу поцупили в нього дурман, але я чудово знав, що цього мені не подарують. Втім, мені було начхати, я вже дійшов до ручки, і все, що був здатен чути, — це пронизливі верески моїх зголоднілих кровоносних судин.

Я вийшов на стежку поза церквою Вестре Акер. Став там і почав дивитися, як заходили й виходили старі жінки. Вдовиці, що йшли до могил — своїх чоловіків та своїх власних, заздалегідь підготовлених, а в їхніх руках були сумочки, що ломилися від грошей. Але я не наважився. Я, Крадій, завмер непорушно, пітніючи, як порося, до смерті нажаханий цими вісімдесятирічними бабцями з крихкими кістками. Іще б трохи, і я б заплакав.

У суботу я пройшовся по своїх друзях, які, на мою думку, могли б позичити мені грошей. Ця процедура не зайняла багато часу і не принесла жодного результату. Нуль.

І тут мене осінило — ось хто позичить мені гроші! Якщо не хоче неприємностей по службі.

Я прокрався «зайцем» до автобуса, поїхав на схід, на той, правильний бік річки, і вийшов у Манглеруді.

Цього разу Трульс Бернтсен був удома.

Стоячи в дверях своєї квартири на п’ятому поверсі, він ви­слухав від мене приблизно той самий ультиматум, що й Андрій. Якщо він не понишпорить у своїх кишенях і не знайде там для мене п’ять тисяч крон, я розповім, де слід, що це він убив Туту, а потім десь закопав його труп.

Та Бернтсен навіть оком не моргнув. Запросив мене до своєї квартири. Сказав, що ми зможемо дійти якогось консенсусу. Але в його очах я побачив зовсім інше бажання.

Тому я не піддався на цей трюк і сказав, що нам нема про що домовлятися. Тож він або викладає мені бабло, або я його за бабло ж і здам. Його ж колегам. Трульс відказав, що в поліції не платять тим, хто здає їхніх співробітників. Що ж, п’ять тисяч мене цілком влаштовує, сказав він, ми знову повернулися до чемної розмови і стали мало не дружбанами. Він сказав, що вдома має мало готівки, тому треба з’їздити до банкомату, а машина його внизу в гаражі.

Я трохи поміркував над його пропозицією. Мій сигнал тривоги гудів щосили, але жага до віоліну була ще сильнішою, просто кошмар якийсь. Вона блокувала всі розумні думки. Тож я, знаючи, що це добром не скінчиться, кивнув на знак згоди.