Привид - Несбьо Ю (читать книги без сокращений .TXT) 📗

— Саме Бельман перевів Трульса Бернтсена до Оргкрима, — сказав Харрі. — Чи є імовірним те, що Бернтсен виконує роботу спалювача під керівництвом Бельмана?

— Ти добре усвідомлюєш, куди ми добралися, Харрі?

— Так, — відповів Харрі. — І віднині ти не матимеш до цього жодного стосунку, Беато.

— Чорта з два ти мене зупиниш! — У слухавці аж мембрана затріщала. Харрі не пам’ятав, щоби Беата Льон коли-небудь отак лаялася. — Це — поліція, Харрі. Я не хочу, щоби такі, як Бельман, втягували її в багно.

— Гаразд, — сказав Харрі. — Але не робімо похапливих висновків. Єдиний доказ, який ми маємо, це те, що Бельман бачився з Густо. Ми навіть на Трульса Бернтсена досі не маємо нічого конкретного.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Збираюся розпочати з іншого місця. І якщо все вийде так, як я й сподіваюся, то всі деталі головоломки складуться докупи в одну цілісну картину. Проблема в тім, щоби я зміг якомога довше залишатися на свободі, аби мати можливість втілили цей план.

— Ти хочеш сказати, що маєш план?

— Звісно, я маю план.

— Добрий план?

— Я не казав, що він добрий.

— Та все ж план?

— Безперечно.

— Ти ж брешеш.

— Лише наполовину.

Несучись до Осло по автостраді Е18, я нарешті збагнув, в якій глибокій дупі опинився через власну дурість.

Бельман намагався затягнути мене нагору до спальні, де у нього був пістолет, з яким він за мною погнався. Хотів мене нафіг ліквідувати, щоби заткнути мені пельку. А це означало, що він по вуха у гівні. Що ж він тепер робитиме? Зробить так, щоб мене закрили. За крадіжку авто, продаж наркотиків, несплату рахунку за готель — тут ціла колекція звинувачень. Кинути мене за ґрати, щоби я не встиг комусь пробовкнутися. А коли мене кинуть за ґрати і заткнуть рота, то можна майже не сумніватися, що трапиться потім: вони підстроять усе так, ніби я вчинив самогубство або мене випадково приб’є мій співкамерник. Тому з мого боку було б найдурнішою дурістю роз’їжджати на оцьому авто, яке, скоріш за все, уже оголосили в розшук. Тому я кинув тиснути на акселератор і знизив швидкість. Місце, куди я прямував, знаходилося у східній час­тині міста, тому я уникнув їзди центральними вулицями. Піднявшись на пагорб, я вирушив до тихих спальних районів. Зупинив авто неподалік і далі пішов пішки.

Знову визирнуло сонце, і люди вийшли погуляти. Вони штовхали дитячі візки, з чиїх ручок звисали сітчасті мішечки з напівфабрикатами шашликів. Радісно вишкірялися на сонце, наче пізнали, що ось воно — щастя.

Я закинув ключі від машини у чийсь садок і пішов до помешкань.

Знайшов потрібне ім’я на дверному дзвінку і натиснув кнопку.

— Це я, — сказав я, коли він, нарешті, відповів.

— Я трохи зайнятий, — відповів мені голос у домофоні.

— А я — наркоман, — сказав я. То мало прозвучати як жарт, але я відчув, що мої слова справили певне враження. Олег дуже сміявся, коли я інколи жартома питав клієнтів, що підходили до нас скупитися: «А ви, бува, не наркомани, ви, часом, не віолін прийшли купляти?»

— Чого тобі треба? — спитав голос.

— Трохи віоліну.

Тепер я сам перетворився на отого типового лоха-наркомана, над яким ми з Олегом колись кепкували.

Пауза.

— Віоліну немає. Скінчився. Немає основи.

— Основи?

— Леворфанолової основи. Ти теж прийшов про формулу дізнатися?

Я знав, що він каже правду, але не могло бути, щоб у нього нічого не лишилося. Десь мала бути якась заначка. Я замислився. Я не міг піти до репетиторської, бо вони мене там неодмінно чекатимуть. Олег. Старий добрий Олег пустить мене до себе.

— Ти маєш у своєму розпорядженні дві години, Ібсене. Якщо за дві години тебе не буде на Гаусманнс-гате з чотирма четвертинками віоліну, я піду прямо до поліції і про все розповім. Мені вже нема чого втрачати. Ти зрозумів? Гаусманнс-гате, 92. Заходиш прямо і йдеш на другий поверх.

Я спробував уявити собі його обличчя. Перелякане, спітніле. Бідолашний старий збоченець.

— Добре, — сказав він.

Отак це робиться. Треба просто змусити їх усвідомити всю серйозність ситуації.

Допиваючи свою каву, Харрі уважно подивився на вулицю.

Час вирушати.

Коли він йшов через Юнгсторгет до пакистанських крамниць на вулиці Торггата, йому зателефонували.

То був Клаус Торкільдсен.

— Добра новина, — сказав він.

— Та невже?

— В означений час телефон Бернтсена зареєстрували на чотирьох базових станціях центру Осло, і це фіксує його перебування в одній і тій самій ділянці, що й Гаусманнс-гате, 92.

— А який розмір має ділянка, про яку йдеться?

— Е-е-е, щось на разок шестикутника діаметром вісімсот метрів.

— Добре, — сказав Харрі, миттю оцінюючи інформацію. — А як стосовно другого індивіда?

— Я нічого не зміг знайти достеменно на його ім’я, але він користується телефоном компанії, зареєстрованим у Радієвому шпиталі.

— І що?

— А те, що, як я й сказав, маємо добру новину. Цей телефон перебував в означеній ділянці в той же самий час.

— Гм. — Харрі увійшов у двері, пройшов повз три зайнятих столики і зупинився перед стійкою, де були виставлені на вибір неприродно рум’яні кебаби. — А ти маєш його адресу?

Клаус Торкільдсен зачитав адресу, і Харрі швидко нашкрябав її на серветці.

— А ти не маєш іще одного номера за цією самою адресою?

— Ти про що?

— Та я тут подумав, що, можливо, у нього є дружина чи партнер.

Харрі почув, як Торкільдсен друкує на клавіатурі. Потім по­чулася відповідь:

— Ні. Більше нікого за цією адресою немає.

— Дякую.

— Тож ми з тобою домовилися? Мені більше ніколи не доведеться з тобою розмовляти?

— Так. Окрім одної — останньої речі. Я хочу, щоби ти перевірив Мікаеля Бельмана. З ким він розмовляв упродовж останніх місяців і де він був під час убивства.

Почувся гучний сміх.

— Мікаеля Бельмана, керівника Оргкрима? Та ні за які гроші! Я ще можу приховати або відбрехатися, коли перевіряю якогось полісмена низової ланки, а ти просиш мене зробити те, за що мене виженуть негайно. Копняками. — І знову сміх, наче Харрі вдало пожартував. — Сподіваюся, що ти дотримаєшся своєї частини нашої угоди, Харрі.

Телефон замовк.

Коли таксі прибуло за адресою, яку Харрі занотував на серветці, біля будинку його чекав чоловік.

Харрі вийшов з авто і підійшов до нього.

— Ола Квернберг, кербуд.

— Інспектор Холе. Я вам телефонував. — Харрі помітив, як кербуд стиха зиркнув на таксі, яке чекало. — Ми користуємося таксі, коли бракує патрульних машин.

Квернберг пильно придивився до посвідчення особи, яке показав йому Харрі.

— Я не бачив жодної ознаки незаконного вторгнення, — зауважив він.

— Але нам хтось зателефонував, тому давайте перевіримо. Ви ж маєте ключ-дублікат?

Квернберг кивнув і відімкнув парадні двері, а інспектор тим часом продивився імена на дверних дзвінках.

— Свідок стверджував, що бачив, наче хтось заліз на балкон і вломився через вікно на другий поверх.

— А хто телефонував? — спитав кербуд, коли вони піднімалися нагору.

— Це — конфіденційна інформація, пане Квернберг.

— У вас щось на брюках.

— А, то соус від кебаба. Все нема часу до чистки здати. Можете відімкнути оці двері?

— Двері фармацевта?

— Так він фармацевт?

— Працює в Радієвому шпиталі. Може, слід спершу зателефонувати йому на роботу?

— Я би краще перевірив, чи є тут грабіжник, щоби заареш­тувати його на місці.

Кербуд промимрив вибачення і похапливо відімкнув двері.

Холе увійшов до квартири.

Було видно, що в ній мешкає холостяк. Але акуратний. CD-диски з класичною музикою, розставлені за абеткою на окремій поличці. Наукові журнали з хімії та фармакології, складені високими, але акуратними стосами. На одній з книжкових полиць стояла фотографія дорослих і хлопчика. Харрі упізнав того хлопчика. Він стояв з похмурим виразом обличчя, трохи зігнувшись в один бік. Йому було не більше дванадцяти-тринадцяти років. Кербуд стояв біля парадних дверей, пильно спостерігаючи, тож Харрі, щоби створити видимість, перевірив балконні двері, а потім пройшовся з кімнати до кімнати, на ходу відкриваючи дверцята буфетів та висовуючи шухляди столів. Але нічого підозрілого не знайшов.