Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

За ним і справді були бояри. Тільки небагато їх знайшлося. Та ще кілька їхніх прихильників-крикунів… Які мають на майдані викричати Володимира на князювання. Якщо, звісно, княгиня підтвердить: так, князь Ігор, ідучи на половців, владу в Путивлі насправді передав не їй, жінці своїй, а йому, братові її і його шуряку…

– Що ж, така моя доля, – раптом покірно мовила княгиня.

– То йдемо до народу? – враз ожив і аж подобрів Володимир. – Га, сестронько, га?

– Підемо, братику, – в тон йому відповіла княгиня.

Легкої іронії в її словах він не відчув.

– Нарешті! – полегшено зітхнув Володимир. – Давно б пора так. І – не переймайся. Гірше буде, як владу захопить чужий. А я, як-не-як, а брат твій.

– От іменно: як-не-як, а брат…

Біля княжого терема, де зібрався народ, вже кипіли пристрасті.

Бояри стояли осторонь. Двома купками. Меншою і більшою. Одна – менша, – це ті, що за Володимира, вирішила про себе княгиня, і більша – ті, які не пристали на його вимоги. Чи ще вагаються, вичікуючи, як воно повернеться, у який бік повіє вітер.

У натовпі шастали-шмигали боярські крикуни і підбурювали народ:

– Кричіть, яко оглашенні: Володимира, мовляв, на князівство! Волимо Володимира князем Путивля!!.

Народ поки що мовчав.

Як тільки Ярославна вийшла з терема (Володимир вертівся мало не запобігливо перед нею, і з його уст тільки й злітало: «Сестронько… Сестронько…»), воїни відразу ж взяли княгиню під свій захист. Володимира відтіснили.

– Люди Путивля, – кричав Володимир, все так же вертячись в’юном. – Слухайте, що вам скаже княгиня Єфросинія. А як вона скаже, такечки воно й буде!

Ярославна мовчала – чи з духом збиралася, чи ще не зважувалася.

Володимир вирішив прийти сестрі на поміч, тож закричав:

– Люди Путивля! Князь Ігор, ідучи походом до Дону, сказав княгині: владу княжу в Путивлі на час його відсутності передай свому братану, значить, а моєму шуряку. Чи не так, княгине? Підтвердь, сестронько, слова князя Ігоря.

Народ, який до того неспокійно вовтузився, враз затих. Всі дивилися на Ярославну, чекали, що вона скаже.

– Речи, речи, княгине, – підбадьорював Володимир. – Тут, як кажуть, усі свої. Чужих немає. Підтвердь слова князя Ігоря.

І Ярославна «підтвердила».

Зробила крок вперед (з обох боків неї стали дружинники при зброї), набрала побільше повітря в груди і крикнула – як з кручі у воду кинулася:

– Люди Путивля! Сіверці мої дорогі! Це я звертаюся до вас – ваша княгиня Єфросинія!

– Слухаємо тебе, Ярославно, слухаємо в оба вуха, – почулося з натовпу.

Бояри покашлювали в кулаки. Ті, що були за Володимира, почали випростуватися, гордовито бороди погладжували.

– Так, так, княгиня Єфросинія, – від збудження Володимир аж тупцювався на місці. – Слухайте, слухайте, що скаже моя сестронька.

– Твоя сестронька скаже ось що, братику мій. Люди Путивля! Прості і знатні! Князь Ігор, ідучи в похід, не передавав Володимиру княжої влади – я тому свідок. Володимир, брат мій, забаг її захопити живосилом – скориставшись відсутністю князя. Цей чоловік – показала на Володимира, – дурить вас. Він самозванець. Підбурює вас на гріх великий. Не слухайте його, люди Путивля. Ваш князь богом вам даний – Ігор Святославич. Він повернеться з походу, а вже як буде далі – його воля.

– Ти що – одуріла, Прісько?!. – Володимир тільки-но зробив було рух до Ярославни, як одні дружинники загородили йому дорогу, другі ж кинулись до нього. Ще через мить він стояв із скрученими позаду руками, ошаліло вертів головою і нічого не міг втямити.

– Прі-ісько, ти що чиниш?!.

Натовп було захвилювався, але дружинники оголили мечі, і перед теремом відразу ж стало тихо. Бояри, які виступали за Володимира – їх було кілька, – миттєво пірнули в натовп – як їх і не було.

Крикуни, котрі галасували в натовпі, вмить затихли.

– Як велиш, княгине, вчинити із заколотником, так і вчинимо, – сказав старший Ярославні. – Слово твоє для нас – закон.

– Володимира, брата мого, який замахнувся на княжу владу, заперти в кліті – поки не повернеться князь Ігор. А вже він як скаже, так і буде. Всім іншим іти за мною. На вали. Половці ще не залишили нас у спокої, і наша лиха годинонька ще не минула.

Літопис Руський:

«Ігор же Святославич на ту пору був у Половцях і говорив: «Я по заслузі моїй зазнав біди. За повелінням твоїм, владико Господи, а не поганською одвагою, обломано силу рабів твоїх. Не жаль мені є за своє лиходійство прийняти всі біди, що їх я прийняв».

III

Ігор вирішує тікати на Русь, де його чекає праця над «словом»

Сталося так, що Микола Карамзін – російський письменник, прозаїк, поет, критик, журналіст, видавець популярних журналів, історик, який працював в літературі більше сорока років, відомий широкій публіці лише як творець сентиментальної «Бідної Лізи». І це він автор головної книги «Історія держави Російської».

Отже, том III, розділ III «Історії держави Російської»:

«Князья Северские Игорь Новогородский (себто Ігор Святославич), брат его Всеволод Трубчевский и племянник их, не имев участия в победах Святослава, завидовали им и хотели еще важнейших; взяли у Ярослава Всеволодовича Черниговского так называемнх ковуев… и пошли к Дону.

…В первой битве россияне остались победителями, взяли стан неприятелей, их семейства; ликовали в завое-ванных вежах и говорили друг другу: «Что скажут теперь наши братья и Святослав Киевский? Они сражались с половцами, еще смотря на Переяславль, и не смели идти в их земли; а мы уже в ней, скоро будем за Доном и да-лее в странах приморских, где никогда не бывали отцы наши; истребим варваров и приобретем славу вечную». Сия гордость витязей мужественных, но малоопытных и неосторожных, имела для них самые гибельные следствия,… Почти никто не смог спастися: все легли на месте или с князьями были отведены в неволю. В России узнали о сем бедствии, случившемся на берегах Каялы… от некоторых купцов, там бывших: «Скажите в Киеве (говорили им половцы), что мы теперь можем обменяться пленниками».

Святослав Киевский… услышав печальную весть, залился слезами и сказал: «Я жаловался на легкомыслие Игоря: теперь еще более жалуюсь на его злосчастие».

Незнано достовірно, чи великий Київський князь, який все ж таки бодай номінально був старшим на Русі, почувши про поразку Ігоря Сіверського, удільного князя, справді «залился слезами», як у Карамзіна, воїном Святослав був, а не сентиментальною тіточкою, але то правда, що він з жалем сказав: «Я скаржився на легковажність Ігоря» (це за самовільний його похід у Степ), тепер «ще більше скаржуся на його лиху долю». Мається на увазі в полоні у половців.

Ігорю він все ж вірив і не бачив у ньому ворога Русі – молодецтво все це, бажання прославитись відомстило. (Як пізніше на Русі казатимуть: підвело під монастир). Тож намагався хоч якось допомогти злощасному удільному князеві, який, погубивши військо, сам опинився в полоні, а коли половці ринулись на порубіжжя Русі, захистив її своїм військом.

Далі історик пише (сцена втечі Ігоря з полону), що Ігор летить на швидкому коні до кордонів батьківщини, стріляючи гусей і лебедів для своєї їжі. (У ті часи й пізніше лебідь вважався їстівним птахом, смачною дичиною – В.Ч.) Стомивши коня, сідає на човен і пливе Дінцем у Росію. (Довго ж бідолашному князеві доведеться пливти Дінцем в Росію, бо вона з’явиться лише через півтисячі літ, замість Московської Русі – В.Ч.).

Так чорним по білому й написано: «Утомив коня, садится на ладью и плывет Донцом в Россию» (глава VII, т. IIІ). [42]

Тут мова – нагадаю – йде про 1185 рік, тоді ж назва Росія з’явилася лише наприкінці XV – на початку XVI століття, коли відбулося об’єднання навколо Московського великого князівства території земель і князівств Північно-східної Русі в єдину централізовану державу, і завершилося вже за князювання Василія III (1505 – 33 рр.).