Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Вийнявши гостряк, Явдошка «посилала» його назад до тих, хто його «прислав сюди», плювала на рану, пальцем розтирала слину, кажучи:
– Теперечки ніяка нечисть до твоєї ранки, добрий молодцю, вже не пристане. Хай вона до безбожних половців пристає!
Кров сочилася, але добра відьма швидко її умовляла:
– Калиновим мостом ішли три сестри: Калина, Малина і Шипшина. Не вміли вони ні шити, ні прясти, тільки вміли сікти-рубати, ріки пропускати, одна ріка водяная, друга ріка огняная, третя ріка кров’яная. Водяною огонь заливати, кров’яною кров унімати…
І – диво – кров з рани відразу ж переставала текти.
– Хай вона у тих безбожних супостатів тече й не перестає! А ти, добрий молодцю, замотай ранку тим, що відірвеш від подолу сорочки, і йди до заборола та займай там своє місце і пускай стріли в безбожних половців. І буде тобі від Бога і люду нашого дяка, а половцям буде урон великий.
І дріботіла валом туди, де її вже чекали поранені чужинськими стрілами.
А дрібочучи, промовляла:
– На морі, на лукомор’ї стоїть дуб розложистий, барзо хороший: на тому дубі цариця Яриця. Будь же ти милосердна до Путивля, посилай три сестри: Марію-Полумарію, Анну-Полуанну, Лукер’ю-Полулукер’ю, нехай повиймають зуби половецької гадини – від польової, від трав’яної, від земляної, від водяної, від жовтопуза, від жовтобрюха, від хатньої і порятують з моєю поміччю рабів хрещених і граду Путивля – щоб ті супостати добра ніколи не мали, а щоби ми їх завжди перемагали і їхні зуби-стріли виймали і кров замовляли…
Ярославна була задоволена. Навіть собою, а городянами в першу чергу. На себе дивилася наче збоку, аж не вірячи, що це вона така – винахідлива та кмітлива. І вже навіть перестала боятися. Їй здавалося, що це не вона, а якась інша Ярославна, лише зовні схожа на неї, але хитра, відчайдушна і не ляклива.
Городяни нарешті повірили: Кзак не візьме їхній град, як вони й далі так будуть оборонятися.
Кзак таки скуштував облизня. І нагодувала його ним вона, Єфросинія Ярославна, вкупі, звичайно, з городянами.
Шкода тільки, що в неї мало воїнів – дуже мало, – а то можна було б вночі зробити вилазку і добряче поколошкати незваних гостей. Щоб затямили!
Але вийшло й так добре: затямили!
І таки схопили облизня, якщо почали ладнатися до відступу.
Простіше – до втечі. Під свист і улюлюкання городян.
– Приходьте ще! – кричали їм з валів. – Ми вас ще краще зустрінемо!
– І передавайте привіт вашому ханові, Козі, чи як він там у вас, від нашої княгині, від Ярославни!..
Та гіршими половців виявилися свої. Чужинці як на долоні – та вони й не ховалися, не маскувалися під своїх доброзичливців. Бо вони – вороги.
А ось свої, маскуючись, під… своїх, ледь було не натворили лиха.
З ними Ярославні було тяжкіше, як із кочовиками, бо вперше зустрілася з підступом та зрадою. Тим більше, що своїх поганих – воістину погані! – очолив не хто інший, як рідний брат. От уже чого не чекала княгиня в найтрудніші дні, так це повірити, що свої можуть зрадити і нанести їй у спину удар. І це в місті, яке оточене ворогом, який міг у нього увірватися.
Рідний брат навіть на це пішов. Той братан, який, прибившись до Новгород-Сіверського, ласкаво-ніжно співав їй: «Сестронько, прийми, прихисти і заступися, мене рідний отець вигнав з дому…»
Володимир багнув княжої влади – будь-де і будь-якими засобами її дістати, аби лишень то була княжа влада. І вирішив її захопити в Путивлі. А сестру, якщо стане на переп’ят, – можна буде і в монастир відправити. Вбивати її Володимир не збирався, але й терпіти її, якщо вона чинитиме йому спротив, теж…
– Мене звати Володимир…
– Як звати мого брата, я ще не забула, – стримано відповіла Ярославна, зовні спокійно, а в самої тенькнуло серце – що він задумав?
– Во-ло-ди-мир, – протягнув він якось аж загрозливо, виділяючи кожен склад свого імені. – Запам’ятай, – о боги, який він, виявляється, жорстокий! – Володимир! Що означає – великий. Владар! Або ще – владар миру. І я стану ним – владарем!
Вона все зрозуміла, лихі її передчуття почали справджуватися, але запитала напрочуд спокійно – сама дивуючись своєму спокою:
– І завойовувати світ ти вирішив почати із Сіверської землі Русі?
– З чогось же треба починати!
Ярославна обхопила голову руками, застогнала.
– І хто б міг подумати, що мій брат…
– Годі скиглити, Прісько. Вона ж Фроська…
Це був той Володимир, гоноровий, жорстокий, послідовник Хама з Біблії. – Я – Єфросинія…
– Ха! – як він недобре ошкірився. – Фроська ти! Була і будеш. Та й хто ти нині? Жінка удільного князя, який уже не князь, а половецький раб!
– Мовчи! Не смій… каркати!
– Жінка раба, – кпинив він, рідний її брат; – о, боги! – Це сьогодні. А завтра ти – вдова. Ігор більше не повернеться на Русь. Якщо половці його сьогодні ще не прикінчили, то завтра прикінчать. Навряд чи київський князь чи який інший захоче викуповувати його з рабства. І владу на Сіверщині захопить інший князь. Який без князівства свого. А таких нині на Русі!.. Чужак, кажу, захопить, і тебе витурить з Сіверщини – не цяця ж ти яка. А я тобі не чужий. Я твій брат.
– Я теж думала, що ти мені, вибач, брат…
– Прісько, тримай язика! Бо я…
– Що… ти?
– Бо я можу й розгніватись. Не подивлюсь, що ти, як і я – з роду Ярослава Осмомисла. Подумай ліпше! Хіба краще буде, як владу на Сіверщині захопить чужак?
– Ігор повернеться…
– Блажен, хто вірує! Він Кончаків раб. Якщо ніхто не викупить, а його ніхто не викупить, Кончак його просто відправить до пращурів. Не повернеться твій Ігор. То для чого владу віддавати чужаку? Я твій брат. Мені сам Бог велів перейняти владу на Сіверщині. Вона буде належати нашому роду, роду Осмомислів Галицьких. А якщо відмовишся, потім будеш жалітися на себе. Буде каяття, та не буде вороття.
– Ти мене в монастир хочеш запроторити?
– Вгадала! – знову ошкірився він. – Але – не переймайся. В монастирі теж люди живуть. Побудеш черницею, якщо не хочеш бути княгинею при братові-князеві свому.
– Батько витурив тебе з Галича, і ти вирішив…
– Так, на Сіверщині стати князем. Воно не таке славетне, як Галицьке, але на перших порах згодиться. А там… там видно буде.
– Видно не буде, брате мій, котрий Володимир Осмомисл… Буде пітьма. У тебе. У вічу і в душі. Якщо здійсниш задумане. Отямся, брате! Поки що брате. Те, що ти задумав…
– Ти мені… погрожуєш? Удова князя-раба, га?
– Кажу істину. Те, що ти замислив – великий гріх. Ні чернігівський князь, ні київський цього так не залишать. І на князівстві, яке ти хочеш підступом захопити, тебе не утвердять. А Ольговичі, до роду яких належить Ігор, ще при силі і владі. Вони тебе…
– Не лякай, бо я вже ляканий. А затвердять чи ні – мій клопіт. А ти, Прісько… Вибач, Єфросиніє, іди до народу, він уже збирається біля терему. І скажи: князь Ігор, ідучи на половців, передав княжу владу мені. Як твоєму братові, а своєму шуряку.
– У нього рідні серед Ольговичів багато.
– Але він все одно передав владу мені. Ігор загинув, погубивши дружину. Тепер у Путивлі князем я стаю. І хай попи мене хутчій благословлять. Тільки не забудь оголосити: князь Ігор, ідучи в Степ, передав мені владу.
– І право безчинствувати серед дівчат?
– То – невинні забавки. Я ж молодий і люблю дівчат. Як, між іншим, і мій батько. Жінки й вина – то єдина наша радість у цьому світі.
А ще – влада. На цьому ми, Осмомисли, й тримаємось. Та годі балачок. Іди до народу і поклянись: князь Ігор мені передав владу. Шуряку свому, а твоєму братові. І бояри, і народ тобі повірять. А я залишу тебе княгинею. Може, навіть, і співправителькою. Якщо будеш вумна. Тобі повірять, і попи мене благословлять. А там… Там, кажу, видно буде.
– Видно ніколи не буде. Тебе чекає тьма!
– Ти знову своєї заспівала? В монастир хочеш – під міцні запори? Так це я в один мент вчиню. У мене велика підтримка во граді. Багато бояр мене підтримують і мене хочуть бачити князем. А чернь… Людішки… Вони, як отара – підуть туди, куди поженуть їх пастухи. Востаннє кажу: зважуйся. Поки я добрий. Завтра буде пізно. Як не скажеш так, як я тобі велю, завтра твоя доля піде шкереберть. Хоч ти й сестра моя. Ось так, Прісечко. Чи то пак, Єфросиніє…
