Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Картина друга. Терем Ярославни. Від Ігоря немає ніяких вістей. Ярославну переслідують похмурі думки про далекого коханого і його долю. Дівчата просять допомоги у Ярославни, благають її захистити викрадену подругу. Вони зі страхом називають ім’я викрадача, оскільки він рідний брат княгині. Галицький проганяє дівчат, тримається з сестрою виклично і вимагає княжого престолу. Бояри приносять Ярославні звістку, що князь Ігор у полоні, а руська рать розбита. Хто захистить тепер місто від ворогів?»
Це за сюжетом лібрето опери «Князь Ігор».
Брат виступив проти сестри, в той час як чужинська орда оточила місто з усіх боків. Вибрав час, що треба.
З високих валів, на яких у ті дні Ярославна і днювала, і ночувала видно було, як на околицях – близьких і далеких, – горіли села, острог біля Путивля теж горів, і там безчинствували половці.
Основні ж сили Кзака, взявши в облогу місто, раз по раз кидались на приступ. Здавалось, місто ось-ось впаде – ще один натиск, ще… ще… половці ринуть у нього, як вода, що все змітає на своєму шляху, здавалося…
Так здавалося, але виходило зовсім інше – городяни, в основному, діди, жінки та діти, та кілька десятків воїнів – усіма ними керувала жінка! – раз по раз відбивали напад.
Хан Кзак нічого не міг втямити і шалів: як його, досвідченого, бувалого в бувальцях, кращого воїна Куманії, водить за носа… жінка. Бодай і княгиня. Але ж таки жінка!
Яка ганьба для хана!
Та з нього вся Куманія буде сміятися – хан, а не міг впоратися з… бабою.
Більшої неслави для половця, не кажучи вже про хана, – годі було й придумати.
І розлючений Кзак Бурнович, не рахуючись із втратами, кидав і кидав на Путивль свою орду, а вона кожен раз відкочувалася, зализуючи рани, а хана охоплював ще більший гнів – хоча куди вже більше!
Так не могло тривати довго – і втрати значні, і неслава вже обсідала хана з усіх боків. Треба було щось думати.
І хан став думати. Про відступ. Села попалив, передмістя спалив – буде з нього. А що граду не взяв – як руські кажуть, Бог з ним!
Мабуть, їхні боги й справді могутні, думав хан, якщо допомагають жінці з невеликою силою утримувати місто. А з богами він, хан, безсилий воювати. Богів перемогти не можна. Краще відійти, вдавши, що насправді Путивль йому і не потрібний. Попалив околиці, наробив галасу – буде з нього.
І літописець запише про Кзака:
«…села (княжі – В.Ч.) пожгоша, пожгоша же и острог у Путивля и возвратишася во свояси…»
Сьогодні в російській мові це слово пишеться через дефіс – «восвояси» і українською означає: повернутися додому. Але має воно іронічний відтінок: повернутися ні з чим. (Російською «несолоно хлебавши»). Тоді ж як «несолоно хлебавши» (розм.) перекладається, як піймати облизня, шилом патоки вхопити. Коментарі, як кажуть, зайві. Кзак тоді таки спіймав облизня. (Див. словник української мови: їсти облизні – заздрісно дивитися на що-небудь принадне, але недоступне. Облизня спіймати (вхопити, схопити, отримати, скуштувати, з’їсти і т. п.) – лишитися без того, на що розраховував, сподівався, чого добивався; зазнати невдачі).
Одне слово, Кзак облизався. І спіймав того облизня від Єфросинії Ярославни!
Вона й сама потім не змогла збагнути (про Ігоря вже й говорити нічого), як це їй вдалося на чолі кількох десятків воїнів (добре, що хоч лучники) та городян – дідів, жінок і дітей – як вдалося відбити кілька приступів орди, що її очолював старий лис Кзак?
Правда, половці не мали досвіду (стінобитних машин теж), як брати штурмом укріплені міста. Оточивши місто, вони галасливою ордою кидались на штурм, але, отримавши відсіч, відкочувались назад. І досить швидко переконалися в марноті своїх сподівань, тож і пішли «восвояси». Себто несолоно сьорбавши, спіймавши шилом патоки…
Допомогло княгині те, що городяни вірили їй, вбачаючи в ній – за відсутністю Ігоря з військом – свою спасительку, і слухались її, і не боялися, що ворог їх оточив. А ось Ярославна боялася, хоч виду й не подавала. Навпаки, на валах міста мала вигляд рішучої, відважної, впевненої в перемозі, а що тоді творилося в її душі, яка часто втікала аж у п’яти – те вона тримала в собі за сімома замками. Городяни, як і воїни з дружини мужа, були певні, що вона така і є насправді, хоч і жінка, але не по-жіночому безстрашна, мужня і зело відважна…
І Єфросинія Ярославна виправдала їхню віру. Тамуючи ляк і відчай (а раптом не впорається з тим, що на неї звалилося?), майже не залишала вали – особливо ту частину
їх, де була в’їзна брама і куди нападники спрямовували свої головні удари.
Ні вдень, ні вночі не залишала валів, коли спала чи їла – того ніхто не бачив.
Лише часто і жадібно пила воду. І не могла вгамувати спрагу, що невідь-де й бралася. А напившись, лила з глечика воду собі на голову, витирала долонями лице і знову поспішала туди, де виникала загроза прориву. Половці часто міняли місце нападу – то там раптом з’являлися, то там. Де їх, як вони сподівалися, не чекали. Ярославна була насторожі і швидко перекидала підмогу – з тих ділянок, де не було приступу, туди, де той приступ тривав. Наказувала, підбадьорювала, сама брала лук і ставала в перших рядах оборонців…
Кістяком її воїнства були дружинники, ті кілька десятків, що їх лишив їй Ігор. Але без допомоги городян вони б не вистояли – Ярославна веліла принести на вали до заборол всі запаси луків та стріл, роздала їх тим, хто міг стояти на валу, і розставила їх, де треба було, і вони засипали нападників стрілами. Коли надто тяжко ставало, кидали вниз каміння (інші його підносили на вали), колоди з гострими шпичаками – падаючи на голови нападникам, вони калічили і спустошували їх. У великих глечиках носили на вали воду, кип’ятили її на розпалених багаттях. Половці з вереском розбігалися від стіни, коли на них лився окріп, а вже втікаючих доганяли стріли…
Але стріли – тільки вже половецькі, – залітали й на вали (казали: добре, що ти по супостатах стріляєш, але кепсько, що й супостати по тобі теж стріляють). Це коли нападники кидалися на черговий приступ.
Тут уже діяла Явдошка, добра відьма, як її в Путивлі величали з повагою і острахом, чарівниця, яка могла хоч кого зіллями та замовлянням порятувати.
Із заборола простягала вона руки до степу, звідки кінними хвилями налітало воїнство хана Кзака, кричала, аж своїх лякаючи:
– Гой єси, недобрий молодцю, половецька ти зміюка! Ховай свої гострі жала, а як не сховаєш – чи кого з наших ужалиш, – то піду до Кузьми та Дем’яна, і сам Господь пошле на тебе грім-громище і блискавку разючу, грім-громище тебе уб’є, блискавка разюча спалить і пил вітром по полю широкому та й розвіє, зміюко ти клятая!..
Явдошка часто зверталася за допомогою до святих Косми і Даміана – так по-церковному, – які до всього ж ще й були ізкусними лікарями, могли навчити, як замовляти від усякого оружжя, від вогню, каменю, заліза, від стріл летючих, поганських, від скорботи, туги, суму та болячок…
І буцімто Косма і Даміан, вони ж Кузьма і Дем’ян, її усім цим премудростям навчили.
Так це чи ні, ніхто цього не знав – та й не нашого це ума діло, казали, – але кров Явдошка таки уміла замовляти. Себто зупиняти. І ранам могла раду дати. Як чужинська стріла у кого вцілювала, відразу ж гукали Явдошку – стрілу вона вправно виймала. А коли наконечник у м’ясі застрявав, ножем його вирізала. Перед тим над ножем щось шепотіла, плювала на нього тричі і… І різала ним по живому, виймаючи гостряк з тіла.
Тільки казала потерпілим:
– Ой, гой єси, добрий молодцю, дивись мені в очі і слухай мене. Зараз я буду вирізати гостряк стріли. Застряг він, зараза, глибоко у м’ясі твому. Та ще й загнутий. Але вийму його. Ще такої стріли не зробили, з якою б не могла впоратись Явдошка. А ти не бійся, добрий молодцю, боліти, як пошепчу, не буде – це я тобі кажу, Явдошка, котра добра відьма…
І – диво, – коли ножем виколупувала гостряк стріли, поранені дивувалися: а й справді не болить. Наче вона ту стрілу з дерева виймала.
