Великі сподівання - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно TXT) 📗
Розділ 38
Якщо після моєї смерті коли-небудь у цьому старому масивному особняку над Річмондським лугом заведеться привид, то це буде не хто інший, як мій невгомонний дух. О, як багато ночей і днів блукав він у ньому, коли там жила Естелла! Хоч би де бувши тілом, душею я незмінно й невтримно вертався до цього будинку.
Місіс Брендлі, леді, яка взяла до себе Естеллу, була вдовою і мала одну дочку, на кілька років старшу від Естелли. Мати виглядала молодувато, дочка - старувато, мати - була квітуча обличчям, дочка - прив'яла, мати захоплювалась світськими насолодами, дочка - теологією. Вони посідали те, що називається добрим становищем у товаристві, багато роз'їжджали і самі приймали багатьох.
Їх з Естеллою ледве чи зв'язували які-небудь почуття - скорше ніяких не було,- але вважалося, що вони потрібні їй, а вона їм. Місіс Брендлі приятелювала з міс Гевішем до того, як та пішла у своє відлюдництво.
І в домі місіс Брендлі, і поза ним я терпів найнеможливіші муки, що їх тільки могла накликати на мене Естелла. Характер наших з нею стосунків, коли вона трималася зі мною простіше, ніж з іншими, але зовсім не прихильніше, доводив мене мало не до розпачу. Мною вона дражнила своїх залицяльників, і водночас сама простота наших взаємин давала їй змогу демонстративно нехтувати моє почуття. Якби я був її секретарем, служкою, однокровним братом, убогим родичем - чи хоча б меншим братом її нареченого,- то й тоді не відчував би, що, перебуваючи так близько від неї, я дуже далеко від здійснення своїх надій. Що мені дозволено було називати її на ім'я й чути, як вона називає мене на ім'я,- це тільки посилювало мої страждання і доводило мене до ще більшої нестями, аніж інших закоханих у неї.
А залицяльників вона мала силу-силенну. Через мої ревнощі мені здавалося, що кожен, хто підходить до неї, уже її залицяльник, але й без того їх було більше ніж досить.
Я часто бачив її в Річмонді, часто чув про неї в Лондоні, часто катався з нею і з обома Брендлі по річці. І не перелічити пікніків, іменин, вечірок, поїздок в оперу, на драму й на концерти, всіляких інших розваг, на яких я бував поруч з нею, і всі вони ятрили мені душу. Жодної щасливої години я не зазнав у товаристві Естелли, хоч сам дні й ночі тільки й марив про те, яким щастям було б не розлучатися з нею аж до могили.
Увесь цей період - а він тривав, як незабаром стане ясно, дуже довго за моїм тодішнім уявленням - Естелла в поводженні зі мною силкувалася підкреслити, що наше спілкування накинуто нам іззовні. Але бували моменти, коли вона раптом відходила він цього тону і взагалі від своєї заданості в манерах і начебто шкодувала мене.
- Піпе, Піпе,- сказала вона одного вечора, бувши якраз у такому незаданому настрої,- ми саме сиділи біля присмеркового вікна у річмондському домі,- невже ви так і не навчитесь остерігатись?
- Чого остерігатись?
- Мене.
- Остерігатись вас - тобто не захоплюватись вами, ви це маєте на увазі, Естелло?
- Маю на увазі! Якщо ви не бачите, що я маю на увазі, то ви сліпий.
Хотів я їй відповісти, що кохання ж і є сліпим, але мене стримала думка - через неї я теж чимало натерпівся,- що негоже нав'язуватися своїми почуттями, коли Естелла й без того муситиме скоритись волі міс Гевішем і знає це. У мені завжди жив страх, що вся її гордість опирається цьому примусові і що в душі вона не може не збурюватись проти мене.
- В усякому разі,- сказав я,- сьогодні ніхто мене не остерігав, ви ж навіть самі написали мені приїхати.
- Це правда,- погодилась Естелла з холодною дужною посмішкою, від якої у мене щоразу терпло на серці.
Подивившись трохи на сутінки за вікном, вона мовила далі:
- Міс Гевішем знову викликає мене на один день до Сатіс-Гаусу. Ви, коли згодні на це, маєте одвезти мене туди й привезти назад. Вона проти того, щоб я їхала сама, і не дозволяє мені брати з собою покоївку, бо не терпить, коли челядь пліткує про неї. То ви можете мене супроводити?
- І ви питаєте, Естелло!
- Отже, можете? Тоді, будь ласка, післязавтра. Всі витрати ви оплачуєте з мого гаманця. Така умова, чуєте?
- Я мушу скоритись,- відповів я.
Це було перше й останнє попередження як щодо цієї поїздки, так і щодо всіх інших: міс Гевішем ніколи мені не писала, і я навіть не знав її почерку. Через день ми з Естеллою поїхали і застали міс Гевішем у тій самій кімнаті, де я її вперше побачив, і в домі - зайве й додавати - нічогісінько не змінилося.
Любов її до Естелли стала ще страшнішою, ніж була тоді, коли я бачив їх удвох останнього разу; я свідомо вживаю цього слова, бо її пестощі й погляди на Естеллу - це таки воістину було щось страшне. Вона упивалася красою дівчини, упивалась її словами, упивалась її жестами і, дивлячись на неї, мемрала губами свої тремтячі пальці, немов пожирала прекрасне створіння, яке сама ж і викохала.
З Естелли вона переводила погляд на мене, наче хотіла прозирнути мені в саме серце й пересвідчитись, чи глибоко його зранено.
- Як Естелла до тебе ставиться, Піпе, як вона ставиться? - з відьомською настирливістю допитувалася міс Гевішем знову й знову, дарма що Естелла була поруч.
Але особливо моторошною видалась мені вона, коли ми сиділи ввечері при мерехтливому вогні каміна: притисши до себе ліктем Естеллину руку і вп'явшись у неї кістлявими пальцями, вона випитувала в Естелли імена й титули причарованих її вродою чоловіків, що про них та регулярно згадувала в листах; міс Гевішем прикипіла до цього реєстру так затято, як може прикипіти тільки смертельно ушкоджений розум, другою ж рукою вона спиралася на свій костур, підборіддя поклала на цю руку, а її втуплені в мене вибляклі очі пашіли, мов у привида.
І хоч як боляче було мені від цих розмов, хоч як гостро давали вони мені відчути мою залежність, а то й приниженість,- я вбачав у них свідчення того, що Естеллі суджено мстити за міс Гевішем чоловічому родові і що вона стане моєю лише тоді, коли ця помста бодай якоюсь мірою удовольнить міс Гевішем. Я вбачав у них також доказ того, що Естеллу заздалегідь приділено мені. Бо посилаючи її у світ зваблювати, і мучити, і ранити, міс Гевішем мала ту зловтіху, що дівчина однаково недосяжна для всіх залицяльників і що всякий, хто поставить на цю карту, неминуче програє; і ще я вбачав у цьому хворобливе жадання навіть і мені завдати мук, дарма що в кінці на мене таки чекає винагорода. Я вбачав у цьому також причину того, чому я маю так довго чекати, чому мій колишній опікун уперто не визнає, що він посвячений у плани щодо мене. Одне слово, я вбачав у цьому і міс Гевішем - такою, якою вона поставала переді мною і тоді, і раніше,- і виразну тінь затемненого нездорового дому, в якому її життя ховалося від сонця.
Свічки, що освітлювали кімнату міс Гевішем, стояли в канделябрах, прикріплених на стінах. У затхлому повітрі вони горіли рівним і тьмяним полум'ям. Дивлячись на них, на їхнє мерхле сяйво, на зупинений годинник, на напівзотлілі клапті її весільного вбрання, розкидані на столі й на підлозі, на цю схудлу жінку, довжелезне примарне відбиття якої падало на стелю й стіну, я знову й знову вбачав у всьому підтвердження своїх здогадів. Мої думки перекинулись до зали по той бік сходів, де стояв накритий стіл, і я й там читав ці самі слова - у павутинні, що обвисало з вази посеред столу, в повзанні павуків по скатертині, в шурхоті полохливих мишей за панелями стін, у неквапливих прогулянках тарганів по підлозі.
І от саме під час цих моїх відвідин Естелла й міс Гевішем перекинулись кількома гострими словами. Це я вперше був свідком такої сцени.
Ми сиділи біля вогню, про що я вже говорив, і Естеллина рука досі була притиснута ліктем міс Гевішем, і досі ще в долоню дівчини впивалися пальці старої жінки, коли це Естелла потроху почала вивільнювати руку. Вона й раніше не раз виказувала бридливе роздратування цими виявами шаленої ніжності і тільки терпіла їх, зовсім ані рада їм, ані охоча відповісти на них взаємністю.
