Великі сподівання - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно TXT) 📗
- Так серйозно, як тільки можна у цій конторі,- відказав він.
- Ага! - вхопився я за останні його слова, сподіваючись знайти тут якусь лазівку.- Значить, у Волворті ви можете й інакше думати?
- Містере Піп,- повагом відіювів він.- Волворт - це одне місце, а ця контора - зовсім інше. Так само, як Старий - це одна особа, а містер Джеггерс - зовсім інша. Змішувати їх ні до чого. Про мої волвортські погляди треба питати у Волворті, а тут, у конторі, ви можете почути тільки мої службові погляди.
- Дуже добре,- сказав я з полегкістю.- У такому разі можете бути певні, що я відвідаю вас у Волворті.
- І там будуть вельми раді, містере Піп,- відказав він,- прийняти вас, як суто приватну особу.
Усю цю розмову ми провадили мало не пошепки, добре знаючи, який гострий слух у мого опікуна. А що зараз він показався у дверях кабінету, витираючи рушником руки, Веммік накинув плаща й приготувався погасити свічки. Ми всі разом вийшли на вулицю, але за порогом Веммік звернув в один бік, а ми з містером Джеггерсом у другий.
Цього вечора у мене не раз прокидався жаль, чому містер Джеггерс не має у своєму домі на Джеррард-стріт Старого, чи Громовика, чи хоч кого-небудь або чого-небудь,- може, тоді він не був би вічно таким насупленим. Дуже ж невтішно було думати у свій двадцять перший день народження, що мало чого й варте повноліття в цьому сповненому недовіри й підозри світі, який він витворював довкола себе. Він у сто разів був досвідченіший і кмітливіший за Вемміка, і все-таки я в сто разів більше волів би обідати з Вемміком, аніж з ним. І не лише на мене містер Джеггере впливай так гнітюче, бо коли він пішов від нас, Герберт, втупивши очі у вогонь, сказав, що, певно, у нього, Герберта, на сумлінні якийсь тяжкий, тільки зовсім забутий злочин,- бо чого б ще йому почуватися так пригнічено й винувато?
Розділ 37
Гадаючи, що неділя - найкращий день для ознайомлення з волвортськими поглядами містера Вемміка, я найближчої ж неділі вирушив на прощу до Замку. Опинившись перед його зубчастими укріпленнями, я побачив, що вгорі має прапор і місток піднято; проте, не перестрашений гордим виглядом фортеці, я теленькнув дзвінком біля хвіртки, і мене якнаймирнішим чином впустив Старий.
- Мій син, сер,- сказав він після того, як закріпив опущений місток,- так і думав, що ви можете навідатись, тож велів передати вам, що скоро вернеться з прогулянки. У мого сина так заведено - регулярно прогулюватись. Мій син, він любить, щоб в усьому був лад.
Я закивав йому незгірше, мабуть, і від самого Вемміка, і ми, ввійшовши в дім, посідали перед каміном.
- Ви, сер,- сказав щебетливим голосом дідок, гріючи руки біля вогню,- гадаю, познайомилися з моїм сином у нього в конторі? - Я кивнув.- Ха! Я чував, сер, що мій син надзвичайно вмілий у своєму ділі? - Я кивнув енергійніш.- Атож, так мені й казали. Він же служить по адвокатській лінії? - Я кивнув ще енергійніш.- Оце ж і найдивніше в моєму синові,- сказав дідок,- бо навчався він зовсім не адвокатського ремесла, а бондарського.
Мене цікавило, чи дійшов до старого добродія відгомін слави містера Джеггерса, і я прокричав йому це ім'я. Він украй ошелешив мене, коли на мої слова щиро засміявся й вельми грайливо відповів:
- Звісно, що ні, ви вгадали!
Я так і до сьогоднішнього дня не знаю, що він мав на увазі, що за жарт, на його думку, я утнув.
Оскільки я не міг без кінця кивати, не пробуючи якось інакше розворушити дідка, я голосно запитав його, чи він і сам не мав відношення до бондарського ремесла. Я кілька разів повторив те саме і потицяв йому в груди,- мовляв, це ж про нього я питаю,- поки він нарешті зрозумів, що мене цікавить.
- Ні,- сказав старий добродій,- я комірником працював, комірником. Спершу там-о,- він показав у напрямку димаря, хоча мав на думці, здається, Ліверпуль,- а опісля тут, у лондонському Сіті. Тільки оця неміч до мене ув'язалася,- бо ж я недочуваю, сер…
При цих словах я зобразив якомога більший подив.
- Таки недочуваю. Так ото як ця неміч до мене ув'язалася, мій син пішов по адвокатській лінії і став опікуватися мною і помалу-малу доробився цієї пристойної гарненької садиби. А щодо тих ваших слів, сер,- вів далі дідок, ізнов щиро засміявшись,- то я й кажу - звісно, що ні, ви вгадали!
Я скромно визнав, що навіть найдотепніша моя вигадка навряд чи втішила б його так, як цей уявний жарт, і в цю ж мить здригнувся, почувши, як щось клацнуло на стіні обік димаря і наче порушувана якоюсь невидимою силою відкинулась дерев'яна дощечка з написом «Джон». Дідок, простеживши за моїм поглядом, вигукнув урадувано: «Син прийшов!», і ми вдвох поспішили до опускного містка.
Варто було добрих грошей, щоб побачити привітальний помах Вемміка з другого берега рівчака, коли він простісінько міг би й звідти потиснути мені руку! Старий же тим часом так ревно заходився опускати місток, що я й не пробував допомогти йому, а просто почекав, поки Веммік перейде на цей бік і познайомить мене з міс Скіффінс,- бо він прийшов не сам, а з леді.
Міс Скіффінс мала дерев'яне обличчя і, як і її супутник, числилася за поштовою парафією. На два-три роки молодша, ніж Веммік, вона, судячи з усього, була власницею деякого рухомого майна. Виріз плаття міс Скіффінс, як спереду, так і ззаду, робив верхню половину її фігури дуже схожою на повітряного змія, а колір його, як на мене, був надміру жовтогарячий, так само як колір її рукавичок був надміру вбивчо-зелений. А проте в цілому вона здавалася компанійською і виявляла велику повагу до Старого. Не багато й часу минуло, як мені стало ясно, що вона частий відвідувач Замку, бо коли ми ввійшли і я поздоровив Вемміка з таким хитромудрим пристроєм, що дає йому змогу заздалегідь попереджувати Старого про свій прихід, він попросив мене звернути увагу на стіну по другий бік димаря, а сам вийшов. Невдовзі знову щось клацнуло, і відкинулись другі маленькі дверцятка з написом «Міс Скіффінс», потім «Міс Скіффінс» зачинилася, а відкинувся «Джон», потім відкинулись разом «Міс Скіффінс» і «Джон», і нарешті вони разом зачинилися. Коли Веммік повернувся, я висловив велике захоплення цим його вигадливим винаходом, на що він сказав:
- Знаєте, це й приємно, і корисно для Старого. І ще одне я вам скажу, сер,- з усіх, хто сюди заходить, таємницю цієї механіки знають лише Старий, міс Скіффінс і я.
- І містер Веммік сам усе це придумав,- додала міс Скіффінс,- і зробив своїми власними руками.
Поки міс Скіффінс скидала капелюшок (у зелених рукавичках вона залишалася весь вечір, виразно цим підкреслюючи, що в домі гості), Веммік запропонував, щоб я пройшовся по садибі й подивився, який вигляд має острівець узимку. Вирішивши, що це він надає мені змогу поцікавитись його волвортськими поглядами, я зразу ж, як тільки ми вийшли з Замку, і скористався нагодою.
Добре продумавши всю цю справу, я став викладати її перед ним так, ніби вперше. Я сказав Веммікові, що мене непокоїть доля Герберта Покета, і розповів, як ми з ним були зустрілися і як побилися. Я здійснив коротенький екскурс до Гербертової домівки, змалював його характер, його незабезпеченість, цілковиту залежність від тієї дещиці, яку вряди-годи може йому вділити батько. Я дав зрозуміти, як дуже мені стало в пригоді його товариство, коли я був ще наївним і недосвідченим, і визнав, що я, здається, заплатив Гербертові злом за добро, бо йому, мабуть, жилося б краще без мене й моїх сподівань. Обходячи якомога далі міс Гевішем, я, однак, натякнув, що, можливо, моя поява стала на заваді Гербертові, але заявив, що він великодушний як ніхто, що він ніколи не забруднить себе дрібними підозрами, порахунками чи підступами. З усіх цих міркувань (так сказав я Веммікові) і тому, що він мій щирий товариш і друг і що я його дуже люблю, я хотів би, щоб моє осяйне майбутнє і на нього кинуло проміння, отож я й прошу Вемміка, який так добре знає людей і мав великий досвід, порадити, як мені краще скористатися наявними коштами для забезпечення Гербертові вже тепер сталого доходу - скажімо, фунтів сто на рік - це підбадьорило б його й підняло на дусі, а з часом можна було б і придбати йому частку в якому-небудь скромному підприємстві. Під кінець я сказав, що Герберт про ці мої плани не знає і не повинен навіть здогадуватись і що мені крім Вемміка більш ні з ким порадитись. А потім я поклав руку йому на плече й сказав:
