Великі сподівання - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно TXT) 📗

- Я не міг не звернутись до вас, хоч і розумію, що це вам морока. Але ви самі винні,- не треба було мене сюди запрошувати.

Веммік помовчав деякий час, а тоді якось так наче раптово прорік:

- А знаєте, містере Піп, я одне мушу вам сказати. Це чортзна-як добре з вашого боку.

- Тож поможіть мені в цьому доброму ділі!

- Жаль тільки,- відказав Веммік, хитаючи головою,- що я служу не по цьому профілю.

- Але ж ви зараз і не на службі! - зауважив я.

- А й правда,- погодився він.- Це ви влучно сказали. Я, містере Піп, тут пометикую трохи: гадаю, з часом щось вдасться зробити. Брат міс Скіффінс працює бухгалтером і торговим агентом. Ми з ним порадимось у цьому питанні, і він допоможе.

- Дякую вам від щирого серця!

- Навпаки, це я вам дякую,- заперечив він,- бо хоч ми з вами й розмовляємо як суто приватні особи, ньюгейтське павутиння - таке липуче, що й тут воно носиться, а ось такі справи якраз і допомагають його струсити з себе.

Переговоривши ще трохи в цьому самому дусі, ми повернулися до Замку, де міс Скіффінс уже готувала чай. Відповідальну місію - смажити грінки - доручили Старому, і цей премилий дідок так запопадливо взявся до роботи, що ми почали боятись, чи й він сам не розтопиться разом з маслом: трапеза-бо ладналась не просто для проформи, а з широким розмахом. Старий насмажив таку велику копицю грінок, що його й самого з-поза неї ледве було видно, хоч вони й далі потріскували на залізному деку, причепленому до верхньої прутини ґраток, а міс Скіффінс запарила чаю так багато, що це викликало страшенне збудження у свині в хлівчику за домом, звідки вона голосно виказувала бажання і собі взяти участь у бенкеті.

Прапора спустили, гармата бабахнула в належну годину, і я відчув себе відгородженим від решти Волворту так міцно, неначе рівчак був у тридцять футів завширшки і не менш завглибшки. Ніщо не порушувало спокою, який запанував у Замку, тільки й того, що час від часу чувся легенький стукіт, і на стіні поставали або «Джон», або «Міс Скіффінс»: дверцятка ці мали певний конструктивний ганж, через що мені було трохи не по собі, поки я не звик. З того, як упевнено господарювала міс Скіффінс, я дійшов висновку, що готувати тут чай - її щонедільний обов'язок, і запідозрив, що свій характерний зразок рухомого майна - класичну брошку з профілем не аж такої вже привабливої прямоносої жіночки на тлі тоненького місячного серпа - вона одержала як презент від Вемміка.

Ми спожили всі грінки й чаю чимало випили і до того увігрілися й замастились, що аж любо було дивитись. А особливо Старий: він міг би пройти за справжнього вождя котрогось дикунського племені, який щойно змастився жиром. Після недовгого перепочинку міс Скіффінс - через відсутність дівчинки-служниці, яка в неділю, очевидно, пробувала у лоні сім'ї,- помила чайне начиння, причому зробила це так ніби між іншим, тож нам зовсім не було незручно за неї. Потім вона знов одягла рукавички, ми підсіли ближче до вогню, і Веммік сказав:

- Ану-но, Старий, що там новенького в газеті? Поки дідок діставав окуляри, Веммік пояснив мені, що це у них таке заведено і що читати вголос газету для Старого - безмежна насолода.

- Я не збираюся щось тут виправдовувати,- додав Веммік,- але ж він і так позбавлений багатьох радощів,- ге ж бо, Старий?

- Гаразд, Джоне, гаразд,- озвався дідок, побачивши, що до нього звертаються.

- Ви тільки кивайте йому час від часу, коли він підведе голову від газети,- сказав Веммік.- Це йому найбільша втіха. Ми слухаємо, Старий!

- Гаразд, Джоне, гаразд! - відказав жвавий дідок, такий заклопотаний, такий вдоволений, що куди там.

Читання Старого нагадало мені школу двоюрідної Вопслової бабці, з тією, однак, приємною різницею, що долинало воно мовби крізь замкову шпарину. Старий волів, щоб свічки стояли до нього якомога ближче, але що сам він раз у раз ладен був устромити в огонь то голову, то газету, за ним треба було стежити, як за пороховим складом. Проте Веммік пильнував так невтомно й делікатно, що Старий читав собі, навіть ані здогадуючись про небезпеки, які чекали на нього. А коли він підводив до нас погляд, ми одностайно демонстрували найглибшу зацікавленість і подив, кивали йому, і він знову брався за читання.

Оскільки Веммік і міс Скіффінс сиділи поруч, а я трохи ззаду в затіненому кутку, мені було видно, як рот містера Вемміка поволі й обережно розтягується, а рука теж поволі й обережно скрадається довкола стану міс Скіффінс. Через деякий час рука виринула по другий її бік, аж це міс Скіффінс вправно перехопила руку зеленою рукавичкою, змотала назад, мов той шарф, і спокійнісінько поклала на стіл перед собою. Цю операцію вона провела так незворушно, що просто вразила мене, і якби тільки можливо було добачити тут неуважливість, я подумав би, що міс Скіффінс зробила рух цей механічно.

Минуло трохи часу, і Веммікова рука знов почала зникати з очей, а тоді й рот знов почав розширюватись. Я на добру хвилину застиг у напруженому, мало не до болю чеканні, поки ця рука нарешті виринула по другий бік міс Скіффінс. Ту ж мить достойна панна вправним рухом досвідченого боксера перехопила її, як і першого разу зняла з себе цей пасок спокуси чи то пак пояс Афродіти [19] і поклала на стіл. Якщо прирівняти стола до тропи чесноти, то можна було б сказати, що поки ото Старий читав, Веммікова рука раз по раз ухилялася з неї, а міс Скіффінс незмінно повертала її назад.

Кінець кінцем Старий зачитав себе до дрімоти, і Веммік роздобув невеликий казанок, тацю зі склянками та чорну пляшку з порцеляновим корком, що зображував розпашілу веселу особу духовного стану. Завдяки цьому ми всі дістали змогу скуштувати гарячого грогу, в тім числі й Старий, що невдовзі знов пробудився. Розмішувала напій міс Скіффінс, і я звернув увагу, що вона й Веммік пили з тієї самої склянки. Звичайно, я розумів, що провести міс Скіффінс додому й без мене знайдеться кому, отож, сповнений вдячності за такий приємний вечір, відкланявся першим, особливо щиро розпрощавшися зі Старим.

Не минуло й тижня, як я одержав записку з Волворту; Веммік повідомляв, що начебто дещо з'ясував у тій справі, яку ми з ним обговорювали як суто приватні особи, у зв'язку з чим він запрошує мене до себе. Так я знову завітав до Волворту, а тоді ще раз, і ще, крім того декілька разів ми бачилися й у Сіті, але на Літл-Брітен або поблизу не торкалися цієї теми ані півсловом. Зрештою ми знайшли чесного молодого купця чи то маклера з морських перевезень, котрий тільки недавно став на ноги і потребував капіталу та тямущого помічника і котрому з плином часу й з розширенням обороту міг знадобитись і партнер у ділі. Між ним і мною було укладено потаємну угоду (об'єктом якої був Герберт), і я сплатив йому половину своїх п'ятисот фунтів, а також зобов'язався згодом внести ще деякі суми - одні у певні терміни з мого доходу, а інші, коли стану власником мого багатства. Вів переговори брат міс Скіффінс. Керував ними від початку до кінця Веммік, хоч особисто в них участі не брав.

Все пощастило облагодити так тонко, що Гербертові й на думку не спало запідозрити мене в причетності до цієї справи. Ніколи я не забуду, з яким сяючим обличчям прийшов він одного дня додому й розповів мені превелику новину: як він випадково познайомився з таким собі Кларрікером (так звали молодого купця), і цей Кларрікер чогось дуже вподобав його, і що це, здається, і є та довгождана щаслива нагода. А в міру того, як його надії щодень міцнішали й обличчя все більш прояснювалося, він, певне, вважав мене за дедалі відданішого друга,- адже я насилу міг стримати сльози радості, бачивши його таким піднесеним.

Коли нарешті все владналося і Герберт уперше відпрацював день у Кларрікеровій конторі, а потім увесь вечір пробалакав зі мною, упоєний своїм таланом і радістю, я, лігши спати, глибоко розчулився, що от мої сподівання хоч комусь стали у добрій пригоді.

Тепер у мене на пам'яті постає подія величезної ваги, поворотний момент усього мого життя. Але перше, ніж розповісти про неї та перейти до всіх тих змін, які вона спричинила, мені треба один розділ присвятити Естеллі. Це не так і багато, коли врахувати, як довго Естелла панувала у моєму серці.