Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Як чужинець-емігрант, Прохода міг влаштуватися на роботу, лише отримавши спеціальний дозвіл у крайовому уряді. Щоб перемогти в боротьбі за виживання, Василь, власник будиночка в Мєстєчку-над-Сазавою, ще торік звернувся до місцевої громади з проханням прийняти його співгромадянином і надати т. зв. домовське право. За сприяння інженера Вайнера та хлібороба Подровжка 18 вересня 1935 року Проходу прийняли до сільської громади. Хоча він отримав чеське громадянство значно пізніше, все ж мав уже право працювати без спеціального дозволу.
За рекомендацією Володимира Дарагана, технічного урядовця в земському (крайового) уряді, у травні 1936 року Василя взяли на будівництво дороги Бенешів — Іглава біля міста Влашима. Та в листопаді будівельний сезон закінчився і знову настав примусовий відпочинок, який Василь називав «триманням зубів на полиці». Зате з'являвся час для громадської роботи і написання мемуарів…
У квітні 1937 року Василь ремонтував Плзенське шосе, пізніше — Таборську і Бенешівську дороги в Поржічі-над-Сазавою та в Мєстєчку, поруч своєї домівки. Як фахівець Прохода зарекомендував себе дуже добре. Чехи були задоволені. Здавалося, що на цю зиму він уже матиме роботу і не голодуватиме. Та прикра пригода все змінила: головний інспектор шосейних доріг дав Василеві «дурне розпорядження», а той вступив у суперечку, за що і був звільнений. «Моя службова кар'єра в технічних відділах окружних урядів, — резюмував він, — навіть з платнею старшого робітника, була закінчена» [97, с. 148].
І знову прийшов на допомогу Володимир Дараган. За його рекомендацією він влаштувався на фірму інженера Вацлава Гавліка. Це була солідна організація з проектування і будівництва доріг. Зиму 1937–1938 років Проходи вже не голодували.
Технічний службовець Прохода робив топографічні зйомки, виготовляв проектну та канцелярську документацію, брав участь у польових роботах. «Всі довірені йому роботи пан Прохода виконував добросовісно і старанно, — писав в характеристиці на свого працівника Вацлав Гавлік. — Тому ми можемо рекомендувати його як хорошого і ретельного техніка і службовця» [25, арк. 169].
У квітні 1938 року фірма «Вацлав Гавлік і СПУЛ» отримала замовлення на побудову п'ятикілометрового відтинку дороги Брно — Братислава в районі Годоніна з двома залізобетонними мостами. Керував будівництвом інженер Новотни. Василь став його помічником. З фінансового боку це був найкращий період.
Улітку в село Раквіце, де він мешкав, приїхала і його родина. Якось у вихідний Проходи вирушили до Брно на виставку «Сучасної культури». Побували у товариша-сірожупанника Миколи Байка, колишнього командира полку 17-ї стрілецької дивізії. Потім Василь познайомив Марусю з подружжям Коллардів — Юрієм Жерардовичем і Лідією Миколаївною.
Юрій Коллард був заслуженим українським діячем. Зиновій Книш назвав його одним з тих, хто «від самих початків, від перших кроків у політичній роботі аж до кінця своїх днів твердо обстоював потребу національного визволення, бо тільки після того настати може для українського народу також і соціальна справедливість» [43А, с. 4].
Народився Юрій Коллард 2 січня 1875 року в Морачові на Полтавщині. Батько його був бельгійцем, що працював в Україні як інженер-агроном. Мати походила зі старого козацько-шляхетського роду. Середню освіту Юрій здобув у Полтаві, де познайомився з Симоном Петлюрою та іншими українськими активістами. Тут увійшов до таємних українських гуртків. 1897 року він став членом Української студентської громади в Харкові, а на початку 1900 року виступив як співзасновник Революційної української партії — першої політичної української організації на Великій Україні. «Юрій Коллард належав до тих небагатьох, що не піддалися соціалістичній пропаганді і, коли РУП зійшла на соціялістичні рейки «братерства пролетарів усіх країн», лишився назавжди вірним Миколі Міхновському та його гаслові «Самостійна Україна» [43А, с. 12].
«Незважаючи на чужоземне походження, увесь його вигляд, включаючи смушеву шапку і смушевий комір, був типово українським». Декому він нагадував «живий образ гетьмана України». Коллард мав широку козацьку вдачу, був щирий, добрий, навіть лагідний, з гумором, а мова його була наповнена запашними народними виразами [43А, с. 12].
Закінчивши Харківський технологічний інститут, Юрій Коллард працював у Харкові (1903–1907), потім будував Транссибірську залізницю в Красноярську, а від 1912 року — Чорноморську залізницю на Кубані, всі станції якої спорудив в українському стилі (до 1914). В роки Світової війни Коллард був головним інженером Мурманської залізниці. 1916 року його перевели на Західний фронт.
У добу Національної революції він вступив до Української партії соціалістів-самостійників, до якої належав і отаман Володимир Оскілко. Був головним комісаром поліських залізниць. За гетьмана став старшим інспектором, а за Директорії — управителем Міністерства шляхів, міністром транспорту.
Після поразки Визвольної боротьби Коллард емігрував, спочатку до Відня, а тоді до Чехословаччини. В 1921–1926 роках працював на Закарпатті інженером при земському уряді. Оскільки Коллард не приховував своїх українських поглядів, чеські власті, які проводили політику чехізації місцевого населення, звільнили його як небажану особу. Юрій Жерардович переїхав у Моравію. Напевно, саме тут написав спогади «З юнацьких днів» (1930), «Спогади з минулого» (1931) та ін.
Заробляв він чимало — чотири тисячі крон щомісяця. Відтак жертвував поважні суми на українську справу. В його хаті завжди було повно гостей. Тут проводили літні вакації бідні учні української реальної гімназії в Модржанах, які не мали можливості поїхати на відпочинок.
З Коллардами Василь Прохода познайомився в Пшерові у Північній Моравії, де Юрій Жерардович будував школи. Зустрілися на похороні одного із членів Товариства колишніх українських старшин. Потім бачилися ще кілька разів. Коллард був «дуже гостинний і любив у товаристві своєї людини випити, маючи ріжні наливки та настоянки власного виробу. Він цікавився українським культурним і національно-суспільним життям еміграції, а також помістив на сторінках «Літературно-наукового вісника» свої спогади про заснування та чинність РУП… У 1935 році Юрій Коллард був переведений на працю в центральну установу до Брна, де він, а особливо його дружина підтримували зв'язки з українськими студентами, цікавлячись і модним серед молоді націоналізмом. Юрію Коллардові було тоді близько 60 літ, але він був бадьорим, рухливим і брав участь як автор в українському драматичному гуртку, де міг з молодечим запалом протанцювати будь-який запорозький танець» [97, с. 150, 151].
«Українські студенти в Брні з якнайбільшою пошаною і любов'ю ставились до Юрія Колларда», а соціалісти його недолюблювали. Як правило, в хаті Коллардів вирішувалися важливі справи Студентської громади у Брні та Української громади (аж до 1939 року). Довгі роки Коллард був головою Брненської філії Української громади в ЧСР і заступником голови центральної управи цієї організації [43А, с. 13, 15]. Не раз зупинялася у Коллардів і родина Проход. Василь, Марія і Роман були тут бажаними гостями.
Марко Дмитрович Антонович у вступі до спогадів Колларда писав, як москалі чудувалися, що «найбільш непримиренними борцями за волю України є, мовляв, не українці: Пилип Орлик — чех; Петро Могила — молдаванин; граф Капніст — грек; Коллард — бельгієць». Не здогадувалися москалі, що в цьому якраз і є «велика сила українського народу, що умів своєю чистою, ідейною боротьбою за визволення запалювати навіть неукраїнців!» [43А, с. 16].
Юрія Колларда з пошаною згадувало багато українців як одного з «перших незламних… що високо підняли прапор національного визволення України» [43А, с. 4]. І кубанець Прохода залишив теплий спомин про Юрія Жерардовича.
Карпатська Україна
Здавалося, що тяжкі роки вже позаду. Та у Південній Моравії, де Василь працював на будівництві доріг, зростала напруга. Німців, яких тут жило чимало, «опанував якийсь стихійний потяг до об'єднання та повернення втрачених у Першій світовій війні позицій». У місцях свого поселення вони маніфестували під гаслом «Один народ, одна держава, один вождь» [97, с. 153].
