Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Три тижні пропрацював він звичайним робітником на будівництві залізного мосту, а потім його запросила фірма «Йоганес Ган». Василя призначили «бауфюрером» — керівником робіт з розширення каналу кайзера Вільгельма в гирлі річки Ельби. А восени 1939 року фірма отримала замовлення ремонтувати та будувати нові залізничні колії в Кілі. Прохода став керувати роботами фірми в цьому місті.
Синьожупанник Тиміш Омельченко
Незважаючи на нальоти англійської авіації, життя у Кілі Василеві подобалося. Тут він знайшов нового приятеля — підполковника Армії УНР Тимоша Омельченка, який очолював Українське національне об'єднання. Досі вони були незнайомі, хіба читали публікації один одного на сторінках журналів «За Державність» і «Табор».
Тиміш Омельченко народився 21 лютого 1893 р. в с. Вербки Семенівської волості Хорольського повіту Полтавської губернії. 1913 року закінчив 1-шу Тифліську гімназію ім. Олександра Першого Благословенного, а у жовтні 1914-го — Київську військову школу. Воював на фронтах Світової війни. Потрапивши до німецького полону, взяв активну участь у створенні Синьої дивізії. В українській армії служив на посаді курінного 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, старшини 32-го Сумського пішого полку (вересень — листопад 1918) та старшого значкового штабу VI Полтавського корпусу (листопад 1918 — лютий 1919). Був Тиміш і помічником в. о. начальника штабу Південно-Східної групи військ УНР, помічником начальника розвідки штабу Запорозького корпусу (червень — грудень 1919), молодшим значковим штабу 1-ї бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії (березень — травень 1920), старшиною для доручень при військовій секції Української місії в Польщі (травень — вересень 1920). Від вересня 1920 року був старшиною для зв'язку при закордонному відділі Генерального штабу Армії УНР, а тоді старшиною для зв'язку при посольстві УНР у Німеччині. 1937 року Тиміш Омельченко очолив Українське національне об'єднання [29, с. 8; 84, арк. 1–2 зв].
Спільно з пані Клерман Омельченко тримав у Кілі тютюнову крамницю (по вул. Клінке, 16). Адресу Василеві дав Микола Масюкевич, колишній редактор «Українського сокола», а тепер бібліотекар Українського наукового інституту.
Розшукуючи синьожупанника, Прохода знайшов магазин, на якому висіла вивіска «Омельченко — Клерман». Зайшовши, спитав чоловіка, що стояв за прилавком:
— Як мені побачити пана Омельченка?
Той відповів:
— Омельченко — це я.
Прохода відрекомендувався. Полтавець одразу зачинив магазин і запросив гостя на склянку чаю. Господарями помешкання виявилися баварці Клермани. Це була «дуже мила родина» [97, с. 174]. Оскільки Омельченко допоміг їм збудувати дім, то він тут і жив на правах члена сім'ї.
У цей день, зрозуміло, згадували службу в Армії УНР. Згодом перейшли до проблем життя-буття на еміграції. На питання, чи одружений, Омельченко відповів, що оскільки він «посвятив себе боротьбі за Самостійну Україну, тому й вирішив не одружуватися» [25, арк. 76].
Чи варто було говорити це Проході, який мав свою родину, а Україні прислужився не менше, ніж Тиміш?
Омельченко повідомив, що незабаром до Кіля має прибути партія робітників-українців і серед них треба організувати філію УНО. Досі її в місті не існувало — хоча керівник Головної управи і жив тут. Василь Прохода не заперечував проти громадських обов'язків, та як поєднати їх зі щоденною роботою на фірмі — від ранку до вечора? Все ж Прохода погодився стати членом УНО, бо вважав діяльність об'єднання необхідною для українців, які гостро потребували правового захисту.
«Підполковник Омельченко чесно заробляв на свій хліб щоденний, — писав Прохода, — і віддавав усе, що мав, організації. Він їздив за власний кошт до Берліна та осередків українських робітників у провінції для полагодження різних справ». Серед них він здобув «довіру і популярність» [97, с. 174]. Та Василеві не подобалося, що в Головній управі УНО переважали «запеклі галицькі націоналісти», до яких він не мав довіри. Кубанець не раз радив Тимошу уникати політичних орієнтацій. Та це в умовах тоталітарного режиму було неможливо. Тож на сторінках «Вісника УНО», відповідальним секретарем якого працював Омельченко, час од часу з'являлися «запевнення у прихильності, а потім у вірності українців Німецькій державі та готовності допомагати у війні проти Совєтського Союзу» [97, с. 175]. Одного разу у «Віснику УНО» побачила світ і стаття про Андрія Мельника «як вождя українських націоналістів». Василь запитав, навіщо Омельченко публікує подібні матеріали, адже «Мельник нічого спільного з УНО не має і не повинен мати» [25, арк. 76].
Підполковник Прохода вважав, що проводити політичну діяльність на еміграції означало «бути на службі у розвідувальних органів чужих сил…» До того ж кубанець не мав довіри до Андрія Мельника, Миколи Сціборського і Михайла Селешка, категорично не сприймаючи їхнього принципу: хто не з нами, той проти нас [25, арк. 96, 96 зв.].
Старий синьожупанник не погодився з такою аргументацією. Суперечка переросла у сварку, і Василь написав заяву про вихід з УНО. Невдовзі він виїхав з Кіля на інше місце праці. Відтоді старшини вже не бачилися.
Друга світова
У травні 1942 року фірма «Йоганес Ган» вислала «бауфюрера» Проходу до Совєтського Союзу. Для праці на сході її мобілізувала «Організаціон Тодт» — німецька військова компанія будівельних робіт. Трьом фірмам, які об'єднались у товариство «Ноймюнстер» (серед них і «Йоганес Ган»), виділили ділянку шосейної дороги Нарва — Ленінград довжиною близько 40 км.
Оскільки керівництво було задоволене інженером Проходою, у нього суттєво зріс заробіток. Тепер він отримував 400 марок на місяць, тобто 4000 крон — більше, як свого часу професори УГА. Нарешті Василь міг розплатитися з Хліборобським банком у Подєбрадах. Віддав позику і Берджі Ямборовій.
Річне проживання з дружиною в Ітцего стосунків не скріпило. Марія, замість того щоб підтримати чоловіка, який тяжко працював, безупинно дорікала йому. «Коли я приїздив додому, починались безконечні скарги моєї дружини на все і вся та на мою недбалість про власну родину» [97, с. 169]. Конфліктувала Марія і з господинею — на одній кухні дві хазяйки рідко коли вживаються.
Та знову настав час розлуки. Напередодні від'їзду на схід Василь ще встиг перевезти дружину і Романа до Познані, де була чимала українська колонія (до 300 душ). Їм виділило кімнату подружжя Білинських — Наталі і Петра, голови УНО в Познані. А Проході визначили місце роботи в районі Нарви — від села Фінські та Російські Анташі до Красного Села під Ленінградом. Це була прифронтова зона.
Уже в Гатчині, куди бригада керівників приїхала потягом, у Василя почалися страшні болі у шлунку. В Анташах стало ще гірше. Хворого відвезли до шпиталю в Нарві. Там у нього виявили виразку шлунка і направили на лікування в Ригу. Після шести тижнів терапії пацієнту надали двотижневу відпустку, і він зміг з'їздити до родини у Познань.
Повернувшись в Анташі, Василь взявся будувати дорогу до лінії фронту. Робітникам — місцевим жителям — німці платили за роботу 10–12 пфенінгів за годину (1,2 рубл.). Давали й продовольчий пайок, вартість якого вираховувалася із заробітної плати. Інженер Прохода намагався полегшити умови життя совєтських громадян, які працювали «в окупаційному прифронтовому режимі». «Роботи контролювала більш-менш людяна адміністрація без кровожерливого запільного елементу» [25, арк. 137, 138].
Василь до робітників ставився по-людяному, як міг допомагав їм. Знайшлися німці, яким ставлення Проходи до «упосліджених росіян» не сподобалось, тож, коли він провів дорогу до Копор'є, його відправили на небезпечний відтинок до Красного Села. Проході підлягало три бригади загальною чисельністю близько 400 осіб. І на новому місці він дбайливо ставився до російських робітників.
