Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Боротьба за виживання
1930-ті були роками боротьби за виживання… Василь працював на птахофермі, яку заснували приятель Григорій Симанців та його колега Махоня. Попри виснажливу роботу, громадської діяльності кубанець не кинув — видавав часопис «Село», листувався із сотнями комбатантів, які мешкали у Чехословаччині, Польщі, Франції та Югославії. Підтримував контакти з генералами Володимиром Сальським, Всеволодом Змієнком та Віктором Кущем (редактором журналу «Табор»). Активно дописував до «Тризуба».
Не дивно, що Прохода перебував у полі зору совєтських спецслужб. Одного разу його приятель, випускник УГА Гриць Симанців (у той час уже Симанц) сказав, що ним цікавляться більшовики і пропонують від совєтської торговельної місії матеріальну допомогу на видання часопису.
— Мені вже пропонували таку допомогу, — сказав Василь, згадавши пропозицію Андрія Лівицького, — але я відмовився, бо на чиєму возі їдеш, того пісню співай… Ідея аграризму — це правдивий селянський демократизм, що має діяти на добро хлібороба, який працює власними руками і думає власним розумом. Торгувати цією ідеєю, як це роблять політики, є злочином проти хлібороба, який хоче бути вільною людиною… Я проти примусу як диктатури капіталу, так і диктатури пролетаріату. Тому не можу прийняти допомогу як від одних, так і від інших.
— Такою позицією ви справі пропаганди аграрної ідеології не прислужитесь, а собі особисто зашкодите, — відпарирував Гриць. — Усе ж таки раджу вам познайомитися з моїм новим приятелем. Він — наша людина — українець.
— Собі я зашкодив ще в 1915 році, коли усвідомив себе українцем. А знайомство з вашим приятелем нічого доброго мені не дасть. Після харківського процесу над СВУ та нищення українських культурних працівників правдивий українець не може бути активним у совєтській установі. Тому до вашого приятеля не маю жодного довір'я. І вам більше не вірю. Завтра працюю у вас останній день.
До такого рішучого висновку Василя підштовхнула і дружина, яка страшенно боялася більшовиків, відчуваючи, що вони можуть завдати їм шкоди і в Чехословаччині.
І Василь вирішив створити власну птахоферму. Сподівався жити з продажу курячих яєць. Але для цього треба було купити шматок землі. А де ж взяти гроші? Допоміг керівник чеського «Сокола» Йозеф Труглярж, який поручився за Проходу в Подєбрадському земельному банку на позику 4000 крон. Так Василь роздобув основний капітал, з яким і почав господарську діяльність.
Його партнером став колишній сірожупанник Кость Задорожній. Василь знав його ще з йозефівського табору. Але невдовзі між побратимами почалися конфлікти. Причиною стала дружина Задорожнього. Мілка була чешкою і на українських емігрантів дивилася «як на жебраків, які мусять бути безмірно вдячними чехам за пристановище і допомогу. Ця вдячність у першу чергу мала бути виявлена до неї…» [97, с. 124].
Взаємини ставали пекельними. «Задорожні почали настроювати проти нас усіх чехів, — згадував кубанець, — називаючи нас невдячними чужинцями, які не шанують чеський нарід і навіть вороже виступають проти республіки». Мілка докотилася до того, що написала в жандармське управління, що Прохода — «польський агент». Та «стражмістр» не страждав на надмірну пильність. Побачивши, як каторжно працює Василь на своєму хуторі, він навіть показав йому того зловорожого листа [97, с. 124].
Попри тяжку працю, родина Василя страшенно потерпала — навіть сала не було за що купити. Жили тільки з того, що давав город. «Доводилося часом мастити картоплю воловими шкварками з рештками лою, що були призначені для кормової мішанки курям». Маруся бідкалася, що Василь «зі своєю химерною аграрницькою ідеєю («сам собі пан на власній землі»)» довів родину до того, що дитина повинна була їсти курячий корм [97, с. 126].
Цього разу виручив Платон Цісар. Він позичив тисячу крон, і це допомогло вийти зі скрути. А потім почали нестися кармазинки. За місяць вони приносили до півтори тисячі яєць, кожне з яких у зимові місяці коштувало крону.
Платон Цісар у той час очолював Союз українського сокільства. Народився він 18 листопада 1894 р. в м. Умані в сім'ї Мусія Марковича та Горпини Цісарів. Мав братів — Івана (1882 р. н.), Карпа (1889 р. н.) та Іова (8.5.1889 р. н.) [34, с. 188]. 1910 року в Умані Платон закінчив 6 класів гімназії. До Світової війни працював залізничним урядником, а тоді пішов до російської армії. Від 1917 року служив в українській армії. 1919 року воював у загоні гайсинського отамана Ананія Волинця. Брат Платона Іов став відомим отаманом Чорною Хмарою. Після саморозпуску загону Волинця Платон опинився за Збручем. Як козак Армії УНР був інтернований у Стшалково. 25 серпня 1922 року втік з табору до Німеччини, а звідти — у Чехословаччину, де закінчив лісовий факультет Празької політехніки…
Весна 1934 року принесла нещастя — захворіли кармазинки. Довелося порізати їх. «Почуття порядності» не дозволило Василеві відвезти на продаж курячі тушки, хоч за кожну він міг дістати 25–30 крон. «Ніби пустка настала на моєму хуторі, — згадував кубанець. — Не чути було ані співу півнів, ані кудкудакання курок. Повторилася ніби та трагедія, лише в значно меншому мірилі, яку мав перед півстоліттям мій покійний батько, коли у нього загинули від чуми всі вівці. Глибину цієї трагедії міг зрозуміти лише справжній хлібороб…» Так Василь Прохода поховав свою хліборобську мрію «бути самому собі паном» [97, с. 129, 130].
Син Роман згадував: «Батько викопав глибоку яму і кидав туди мертвих курей і пересипав вапном — а це було єдине наше багатство! Тільки раз у моєму житті я бачив, як мій батько плакав» [70 Б].
Через економічну кризу в ЧСР люди потерпали від масового безробіття. Навіть на тяжку фізичну працю влаштуватися можна було завдяки протекції. Тож зиму 1934–1935 років родина пережила в тяжкій скруті, часто голодуючи. Лише у травні 1935 року, коли почалася перебудова державної дороги біля Фрілянда в Північній Чехії під керівництвом Платона Цісаря, Василеві вдалося отримати роботу. Платон узяв його на ставку старшого робітника з платнею 200 крон на тиждень. Тоді вони й потоваришували на довгі роки. «Ми ніби доповнювали один одного, — писав Василь Прохода. — Він був рухливий сангвінік і на все відразу бурхливо реагував, лаявся, кричав, але незабаром після цього заспокоювався. Я, навпаки, був флегматичним, до всього ставився спокійно. Кожний прояв я мав спочатку обдумати і лише тоді на нього реагував, хоч часом реагувати бувало запізно» [97, с. 132].
Якось Цісаря і Проходу як керівників «Сокола» запросили на свято у Ліберці, де була досить сильна українська колонія, основу якої складали колишні стрільці Галицької армії, що перебували тут у таборі. На урочистому обіді серед інших виступив Василь Прохода. Він сказав, що надії попередніх промовців на допомогу Європи ілюзорні, «бо т. зв. культурній Європі наші національні ідеали байдужі. Якщо хтось прийде із Заходу на наші землі, то лише з метою… ще більше ограбувати українців» [97, с. 135].
— Я, як «азіат», — продовжував Василь, — вбачаю майбутнє західних українських земель у сполученні зі східними, які мають поширитися аж до передгір'я Кавказу і далі до Азії. Лише з азійською тактикою опертя виключно на власні сили ми зможемо здобути своє людське право на власній землі…
Юрій Коллард
Після від'їзду Платона Цісаря на Закарпаття головою Українського сокільства обрали «галицького націоналіста» Топольського, а заступником — Володимира Дарагана. Василь став редактором «Українського сокола». У своїх спогадах Прохода давав Топольському негативну оцінку, вважаючи його польським агентом. У «Соколі» виник конфлікт. Переміг кубанець: у січні 1936 року його знову обрали головою, а Топольський накивав п'ятами до Варшави.
Українське сокільство помалу втрачало силу — нових членів не було, а «старі соколи», закінчивши студії, роз'їжджалися по світах. Останнім помітним виявом діяльності стала участь у всесокільському здвизі 1936 року. «Тоді ще раз пройшли наші соколи під українським прапором у загальному поході Слов'янського сокільства по головних вулицях Праги наперекір росіянам та полякам, що не визнавали за нами нашого національного імени» [97, с. 142].
