Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Кантемірова орда пройшла через Ор—Капу не зупиняючись. Гарнізони сімнадцяти веж зрозуміли: за Кан—теміром, а не за Шагіном сила. Кантемір сипнув оркапинцям курушів — і пройшов через фортеці, як стріла крізь туман, — легко, красиво, з висвистом!

«Козаки так не пройдуть, — подумав Кантемір. — А втім, якщо й пройдуть, то вони йому не страшні. їх зараз на Січі небагато — щонайбільше шість тисяч. Доки вони зберуться йти на допомогу ханові Магомету й калзі Шагіну, Кантемір устигне все зробити, як йому хочеться. Він поставить Дорошенка перед доконаним фактом».

Але на цей раз Кантемір помилився.

Козаки пройшли так само легко, як і його армія. Дорошенко вислав сотню реєстровців наперед — на чолі з Андрієм Закривидорогою, і той швидко владнав усі проблеми. Андрій Закривидорога вмів переконувати. Це оркапинці знали — минулого року саме він разом з поляками під проводом Хмелецького не пропустив на Україну велику сухопутну експедицію Бекіра—баші, підкріплену не меншою морською експедицією. Закривидорога примусив турків піти на Ячаків, а Бекіра—баші відправив аж у Стамбул, де йому благополучно і вкоротили віку… Отож коли зараз в Ор—Капу з’явився саме Закривидорога, оборонці перешийку тут же збагнули: будь—який спротив безнадійний.

Отже, через Ор—Капу козаки промчали так само, як і кантемірівці, — легко, красиво, з висвистом!

Вони перестрибнули через Ор—Капу і приземлилися на зелених травах весняного степового Криму.

Приземлилися — і пішли! Пішли на Бахчисарай!

Дорошенко добре розумів: боротьба точитиметься не за старий Солхат — нинішній Ескі—Кирим, — а за нову столицю — за Бахчисарай!

Хто оволодіє Бахчисараєм — той володітиме й Кримом!

Та вже перші милі походу по степовому Криму виявилися нелегкими. На бік Кантеміра стали степові мурзи разом зі своїми військами.

З боєм довелося долати майже кожну милю — Кантемір залишив позаду заслони, і козакам довелося буквально прорубуватися крізь них.

Можна було б зупинитися в якому—небудь селі — були тут і українські села з недавніх невольників — та хоч трохи відпочити, але треба було мчати на Бахчисарай. Невідомо було іще: стоїть Бахчисарай чи впав уже під копита Кантемірових коней, — але Дорошенко вірив, що Магометові й його братові Шагінові усе ще всміхається доля. Звісна річ, тая доля довго всміхатися не буде — надто благенькі сили у Шагіна—Герая, але ж нехай він вистоїть хоч кілька днів!

О, якби не Кантемірові заслони, якби не палаюча земля під копитами, то козаки за день—півтора були б уже в Бахчисараї! А так доводилося затримуватися: то тут, то там!

Треба було берегти гарячі козацькі голови! Не штука загинути в геройському герці! Треба вціліти! Твоя голова, твоя рука потрібні біля Бахчисарая — там буде головна битва з ордами Кантеміра—мурзи…

Біля Сарабуза Дорошенка стріло семитисячне військо, залишене Кантеміром для затримки козаків.

У Дорошенка було вдвічі менше. Мізерниця й досі ще не наздогнав його, хоч і мав би вже наздогнати. Щоправда, у Мізерниці війська було зовсім небагато — сама мізерія, але ж козаки були добрі, один десятьох вартий. Згадати хоча б сотню Дерикота!..

Біля Сарабуза заночували табором — з тим, щоб уранці піти в бій відпочивши, з новими силами.

Ніч була тиха, мирна, весняна, трава зелена, яка влітку вигорить, а замість неї лишаться тільки колючки.

Козакам, що полягали спати, чутно було, як муедзин виголошував з мінарета свій езан. [26] Що ж, кожному мусульманинові належить з чотирнадцятилітнього віку творити по п’ять разів на добу свою молитву — намаз. Намаз треба творити до сходу сонця, опівдні, по обіді, після заходу сонця і на початку ночі, перед сном. Можна молитися в мечеті, але якщо не встиг туди, то можна молитися і вдома. А не встиг дійти до домівки, то можна ж сотворити намаз і у дворі, і на вулиці, і біля дороги, і навіть посеред річки, як довелося це робити Шагінові, коли втікав—він од Кантеміра і переправлявся через Дністер. Переправлявся — аж тут сонце зайшло… «Ля ілляги іль Алла ве Мухамеден ресуль Ілля…» [27]

Перед сном Дорошенко віддав розпорядження полковникам та сотникам і пішов спати. Знав: перед битвою треба обов’язково добре виспатися. Щоб ясною була голова, щоб рішення, які приймаються під час бою, були точними, безпомильними.

Покликав до свого намету Закривидорогу:

— Лягай зі мною! Самому мені якось ніби нуднувато… Може, словом перекинемося.

Закривидорога попередив своїх хлопців, що спатиме у гетьмана, узяв своє сідло й прийшов до Дорошенка…

У темряві, пошепотівши молитви, полягали. Дорошенко спочатку лежав мовчки, не перевертався, намагався заснути, але це йому не вдавалося. Нарешті, запитав у темряві:

— Слухай, Андрію, а що ти думаєш про…

І замовк. Чи то хотів тихше запитати, чи то вважав, що Андрій і сам знає, про кого йдеться.

— …Про Мізерницю? — запитав Закривидорога.

— Ага, — підтвердив гетьман.

— Не знаю, — чесно признався Андрій.

— І я так само, — підтвердив гетьман.

— Трохи такий… ну, як би його… вициндибасний, чи що…

— Я такого слова й не чув, — промовив Дорошенко. — А що воно означає?

— Я й сам не знаю… Ну, сказати б, себе на перше місце виставляє, а іноді, може, й не треба б…

— Ну, це таке, Андрію… Кожен козак отаманом стати мріє…

— Та отож—бо…

— А чому ти здогадався, що я хотів спитати про Мізерницю?

— Не знаю… Просто й я сам про нього подумав…

— Добре було б, якби він сьогодні був тут… «Можливо, що й так, — подумав Андрій, уявивши

Мізерницю та його вуса й люльку. Чомусь йому згадалася його тінь на стіні намету. І було в цій тіні щось загадкове, щось насторожливе. — Можливо, що й так», — повторив сам собі Андрій.

Він незабаром заснув. На його сідлі гарно спиться, зручно голові, сни хороші сняться.

І на цей раз приснився йому хороший сон.

Привиділася йому черниця Єфросинія. Ніби мчить він на коні — на своєму бахматі Урхані — і бачить чисте поле, всіяне червоними маками, а полем тим біжить черниця Єфросинія. Але біжить не в чорній своїй одежі, а в білій фаті, ніби виходить вона заміж. Побачила Андрія Закривидорогу — і до нього! Він тільки нагнувся — а вона вже в нього в руках! І мчить кінь, і мріють довкола кримські степи, а попереду встає Чатирдаг, і каже йому Єфросинія: «Рятуй мене, Андрію! Рятуй! Мене віддають заміж за твого заклятого ворога, і хоче той ворог убити тебе й Дорошенка! Забери мене до себе, Андрію, я стану твоєю жоною!» І ніби каже Андрій: «Як же ти станеш чиєюсь жоною, якщо належиш Богові?» А вона каже: «Не богова вже я, Андрію! Поглянь на мою одежу!» — «Еге ж, — каже Андрій. — Не чернецьке на тобі вбрання, чернице Єфросиніє!» — «Галею мене звуть…» І наче тягнеться вона розцілувати Андрія, а Андрій не знає, що діяти, а кінь його бахмат летить крізь червоні маки, летить, і стріли татарські довкола свистять, і всі оті стріли, — це Андрій знає! — в Галю його націлені!..

Прокинувся Андрій, здригнувшись. Бо перед тим, як прокинутись, побачив у спині коханої татарську стрілу. І так же зрадів, що прокинувся…

У наметі хропів гетьман. Хропів, як грім…

Гетьманові такі солодко—страшні сни, як Андрієві, вже не снилися. Він не міг би вже відповісти, як іноді відповідають на Сході, коли питають про кількість прожитих літ, — «Менше сорока». В Корані ж бо сказано, що сорок літ — це фортеця людського віку. Гетьманові було вже більше. Хоч був він здоров’ям іще міцний. Йому приснився його манюній онучок, що народився торік у Петрівку, а тому й названий Петром. Так оцей маленький Петрик ніби сидить уже на коні, ніби тримає в руках булаву — і не випустить! Такий дужий, хоч і малий! — тримає цю булаву й сміється. Тільки чомусь на ньому вбрання яничарське — і думає уві сні гетьман Михайло: «Що б то мало означати?!» Придивляється гетьман Михайло до свого малолітнього онученяти — а над тим онученям козацький стяг має—майорить, тільки чомусь на тому знамені місяць—молодик турецький сяє—висяває…