Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Їх набагато більше, ніж ми думали, Зедд. Як мінімум удвічі. А якщо мої розвідники з переляку не набрехали, то, можливо, і втричі. Думаєш, тобі вдасться втримати цю лавину, поки вони будуть домагатися вчепитися мені в дупу?
План полягав у тому, щоб затягнути противника на північ, залишаючись поза межами його досяжності — досить близько, щоб він сходив слиною, але недостатньо, щоб міг відкусити солідний шматок. Форсувати річку в цей час року для армії такого розміру суща дурниця. Д'харіанські фланги прикриває з одного боку річка, з іншого — гори. Імперському Ордену буде не так-то просто оточити і розчавити армію Д'харіанської імперії.
План був складений з урахуванням попередження Річарда: не вступати в пряме зіткнення з Імперським Орденом. Зедд не був повністю впевнений у правильності його слів, але вважав за краще не випробовувати долю.
Якщо пощастить, як тільки вони виманили супротивника на пересічену місцевість, яку легше обороняти, Орден втратить перевагу і його вдасться зупинити. А як тільки полчища встануть, д'харіанци зможуть почати скорочувати їх чисельність. Д'харіанців мало хвилює чисельна перевагу супротивника. Для них це тільки ще одна можливість проявити себе.
Зедд спрямував погляд удалину, уявивши собі схили пагорбів, суцільно вкриті наступаючими ворожими солдатами. Він уже знав, яку смертоносну силу на них обрушить.
— Не хвилюйся, генерал, сьогодні Імперський Орден почне платити ціну за свої справи.
Генерал Райбах, посміхнувшись, ляснув Зедда по плечу:
— Молодець! — І подався геть, на ходу скликаючи ординарців і вимагаючи коня. Почалося.
30
Річард, взявшись у боки, стояв всередині величезного скелета. — Ну? — Спитала Ніккі з сідла.
Прикривши очі долонею від сонця, він подивився вперед, на обрій. Потім озирнувся на Ніккі. Її волосся, освітлене сонцем, зробилося кольору меду.
— Я б сказав, що це дракон. Кобила загарцювала, норовлячи забратися подалі. Ніккі рішуче притримала її.
— Дракон, — безпристрасно повторила вона. На кістках всюди виднілися залишки плоті. Річард відмахнувся від хмари жирних мух. Ще відчувався слабкий запах тліну. Вибравшись з гігантської грудної клітки, він вказав на лежачу в пожовклій траві голову. Відстань між ребрами була така, що він спокійно пройшов, не ризикуючи ні за що зачепитися.
— Пізнаю зуби. У мене колись був драконячий зуб. Ніккі скептично поглядала на останки.
— Ну, що б це не було, ти вже надивився. Пора рухатися далі.
Річард обтрусив руки. Жеребець, пирхнувши, позадкував — йому не подобався запах смерті, і він не довіряв Річарду, від якого теж тепер виходив цей запах. Річард погладив гладкий чорний бік.
— Спокійно, Хлопчик, — ласкаво промовив він; — Спокійно.
Коли Річард нарешті сів у сідло, Ніккі розвернула свою сіру в яблуках кобилу і рушила вперед. Освітлені післяполуденні сонцем ребра відкидали довгі тіні, ніби тяглися до Річарда, закликаючи в свідки жахливого кінця. Він озирнувся на величезний скелет посеред трав'янистої рівнини, пришпорив жеребця і поїхав за Ніккі. Жеребець не надто потребував, щоби його підганяли, він і сам хотів скоріше забратися від цього похмурого місця.
За останній місяць Річард з конем звикли один до одного. Жеребець був поступливий, але не особливо доброзичливий, а Річарду і не хотілося нічого більшого. Ніккі не знала, чи були у коней клички, та це її й не цікавило, так що Річард попросту називав чорного жеребця «Хлопчик», а кобилу Ніккі — «Дівчинка». Ніккі, судячи з усього, було все одно, і вона наслідувала його приклад.
— Ти дійсно вважаєш, що це останки дракона? — Запитала Ніккі, коли він її наздогнав.
Жеребець уповільнив хід і радісно ткнув кобилу мордою в бік. Дівчинка у відповідь ледь ворухнула вухом.
— Наскільки я пам'ятаю, розмір цілком підходящий. Ніккі труснула головою, відкидаючи волосся за спину.
— Ти це серйозно, так? — Річард спантеличено насупився.
— Ти ж сама бачила. Хто ще це може бути? — Вона зітхнула:
— Я думала, це кістки якогось давно вимерлої тварини.
— З такими роями мух? Та на деяких кістках ще збереглися залишки сухожиль! Ніяка це не давнина. Дракон загинув з півроку тому, а може, й пізніше. Ніккі зиркнула на нього.
— Значить, у Новому світі і справді водяться дракони?
— Ну, у всякому разі, у Серединних Землях — точно. Там, де я виріс, їх не було. Наскільки я розумію, дракони володіють магією, а в Вестланді магії не було. Коли я приїхав сюди, то… побачив червоного дракона. Взагалі-то вони зустрічаються надзвичайно рідко.
А тепер їх стало ще на одного менше.
Ніккі мало хвилювали драконячі останки, а Річард вже давно прийшов до висновку, що у нього куди більше шансів виплутатися з цієї ситуації, якщо не проявляти ворожість. Озлобленість підриває сили, заважає думати і шукати вихід.
Він не міг змусити себе проявляти дружелюбність, але намагався не злити Ніккі, щоб не нашкодити Келен. Поки що це йому вдавалося. До того ж Ніккі не так просто було вивести з себе. Коли їй щось не подобалося, вона поринала в повну байдужість.
Тим часом вони знову вибралися на дорогу, з якої звернули, коли помітили білі піки, що виявилися при найближчому розгляді останками дракона.
— На що це схоже — жити в країні без магії?
— Поняття не маю, — знизав плечима Річард. — Просто живеш, і все. Це здавалося в порядку речей.
— Ти був щасливий, живучи без магії?
— Так, дуже. — Він знову насупився. — А що?
— І тим не менше ти бився за магію. Так?
— Так.
— Орден хоче позбавити світ від магії, щоб люди росли щасливими, без отруйного туману чарівництва, постійно підстерігаючого їх біля порога. — Вона подивилася на Річарда. — Орден хоче, щоб діти росли такими ж щасливими, як і ти. А ти з ним хочеш битися.
Річард вважав за краще промовчати. Його анітрохи не хвилювало, чого там хоче Орден. Думки його були зайняті іншим.
Вони їхали на південний схід, по дорозі їм час від часу траплялися мандрівні купці. Сьогодні вони обмінялися вітальними кивками з двома такими. Дорога, петляючи між пагорбами, почала забирати на південь. Коли вони в'їхали на горб, Річард удалечині вгледів отару овець. Попереду, як їм сказали, знаходиться містечко, де можна закупити необхідну провізію. Та й коням не завадить прикупити вівса.
Зліва, на північному заході, засніжені вершини гір в променях післяполудневого сонця забарвилися рожевим. Праворуч тягнувся степ. А за містом вони скоро перетнуть річку Керн. Зараз вони вже зовсім недалеко від пусток, де колись стояв великий бар'єр.
Скоро вони повернуть на південь, у Старий світ.
Хоча бар'єру більше не існувало, Річарду страшенно не хотілося покидати Новий світ. Це все одно що залишити світ Келен, ще більше віддалитися від неї. Здавалося, вона вислизає від нього все далі й далі.
Ніккі повернулась до Річарда. Її світле волосся зметнулися на вітрі.
— Кажуть, у Старому світі теж колись були дракони. Річард насилу відволікся від похмурих думок.
— А тепер немає? — Запитав він. Ніккі похитала головою. — І як давно це було?
— Дуже давно. Ніхто з нині живучих їх ніколи не бачив. Навіть сестри.
Річард розмірковував, погойдуючись у сідлі під ритмічний перестук підков. Ніккі сьогодні здавалася трохи поступливішою, і він запитав:
— А ти знаєш, чому?
— Можу розповісти лише те, чого мене вчили, якщо хочеш. — Річард кивнув, і вона продовжила:
— Під час великої війни, в ті часи, коли звели бар'єр між Старим і Новим світами, чарівники Старого світу трудилися над знищенням магії. Дракони без магії існувати не могли, тому поступово вимерли.
— Але тут-то вони існують до цих пір.
— По іншу сторону бар'єру. Можливо, придушення магії на тій стороні було локальним або навіть тимчасовим. Зрештою, вся магія існує до цих пір, а значить, чарівники давнини із завданням не впоралися.
