Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Ось отак вони й дружили — славний каймакан і скромний торговець коштовностями. Власне, особливо великого вибору коштовностей у Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса й не було, але він знався з усіма ювелірами та торговцями Стамбула, Адріанополя, Траиезонта, а дещо міг дістати і в Кафі, і навіть (але це вже знав тільки каймакан!) у Кам’янці чи Могилеві на Поділлі, ну й, звісна річ, у Варшаві чи Кракові! Ха—ха! Одного разу каймакан навіть використав наївного Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса з метою розвідки! Він попросив передати у Варшаву для однієї придворної дами, чоловік якої був наближеним до короля Сигізмунда Третього, коштовну річ із золота й діамантів (її, власне, дістав для каймакана сам Абу Ахмад ібн Аль—Джасас). Наївний торговець коштовностями навіть і не здогадався, що дама, не побажавши прийняти коштовної речі, всунула в тайничок вельми цікавий для каймакана лист про таємну нараду в короля. Абу Ахмад ібн Аль—Джасас скуб собі в розпуці бороду, бив себе кулаками по голові, скреготів зубами і відмовлявся пити навіть улюблений його шлункові сайталаш. [20] Він поклявся, що знайде надзвичайну коштовність, перед якою не встоїть ніяка дама, і він дістав її, і він поїхав з нею до Варшави сам (хоч і тяжко було йому там, бідному, — не знав же він ні польської мови, ні латини, ні французької, хоч дехто й називав його не арабом, а фарангом—левантинцем). Каймакан і досі самозадоволено всміхався, згадуючи, як тяжко страждав Абу Ахмад ібн Аль—Джасас і не постеріг, що його співтрапезник вклав у ту коштовну річ нову цидулу до своєї варшавської агентки. Поїхав торговець коштовностями до столиці гяурського Ляхистану, а коли через півтора місяці приїхав — то трудно було його впізнати: так він змарнів! А крім того, його місія не увінчалася успіхом і на сей раз — дама, докладно роздивившись коштовну річ, наступного дня повернула її нещасному Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові, насмішкувато кинувши: «Такого мотлоху не тримають у себе навіть мої служниці!» Бідний торговець не їв і не пив два тижні підряд, він благав шляхетного співтрапезника свого дати з сайталашем якоїсь отрути, бо не хоче жити. А каймакан був задоволений: наївний друг його, картяр і шахіст, привіз із Варшави такий важливий сеунч, [21] який не снився всій таємній дефтерхані разом з усіма її агентами, розкиданими по Європі й далі. Але ж наївний друг його про це не знав: він з горя—розпуки програв каймаканові і в шахи, і в карти, та до того ж і з ніг звалився після першого десятка ратлів [22] сайталашу, — а наступного дня принижено благав високого покровителя свого нікому не оповідати про його ганьбу і про його нещасливу подорож до розпроклятої Варшави, де нещасному правовірному ніяк і помолитися, і словом людським з одновірцем перекинутися: одні гяури, одні гяури, і як їх земля на собі ото носить?!

Довго сміявся каймакан, довго заспокоював безталанного й наївного партнера свого, та все розпитував його про політику, про те, що почув Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, проїжджаючи до Варшави, проживаючи певний час там і їдучи назад, — але торговець коштовностями дивився на каймакана такими дитячими очима і ляпав такі дурниці, що залишилось тільки махнути на нього рукою й назаише відмовитися від думки зробити з нього джасуса. Каймакан навіть зрадів каламбурові: «Аль—Джасас — не джасус!»

Образа, що її завдала Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові варшавська красуня, надто поранила серце торговця коштовностями, і він присвятив не один місяць пошукам такого ювелірного виробу, який міг би підкорити її серце. Та — дарма! Ніде, навіть у Персії та Індії, звідки щойно прибули найкращі й найудатніші торговці, такої речі не було. Каймакан сміявся, угадуючи наперед, чим закінчаться пошуки бідного Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса: що б він не знайшов, вередлива варшавська красуня відішле назад (якщо, звісно, не прочитає в каймака—новому сеунчі розпорядження взяти собі коштовну річ, а натомість вислати до Стамбула щось інше — зі своїм, звісно ж, сеунчем!).

І от одного разу, вже цієї весни, коли каймакан прийшов після засідання дивану втомлений і переповнений враженнями (говорилось—бо про дуже багато речей — зокрема, й про те, що вдалося завести в козацькій верхівці своїх людей, які постараються підставити під кулі гетьмана Дорошенка; якщо Дорошенко загине, то цей чоловік, агент таємної дефтерхани, стане гетьманом!), Абу Ахмад ібн Аль—Джасас сказав, що він, здається, набрів на слід надзвичайної речі, перед якою варшавська красуня впаде на коліна, якщо не більше! Каймакан добродушно махнув рукою і запропонував відпочити від справ за дастарханом. Торговець коштовностями погодився зіграти в карти і випити, але пив небагато, а тому грав блискуче.

— Це я тому так зіграв, — скромно мовив Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, — що Аллах став до мене прихильним. Він підказав мені, де я можу знайти оту чарівну річ, від якої прийде в захоплення шановна пані з Варшави!

— І де ж? — поцікавився каймакан.

— Майже під вашим благородним носом — у Кафі!

— Не треба зараз у Кафу, — став відмовляти від поїздки свого друга каймакан. — Там зараз не приведи господи що діється…

— Нічого там не діється! — запротестував Абу Ахмад ібн Аль—Джасас. — Усі кафинські ювеліри на місці — і нікого з них, слава Аллаху, не пограбовано!

— Є важливіші справи, ніж ювелірні!

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас підняв руки вгору, повернувшись у бік Мекки, де зберігається камінь господень, і вигукнув:

— О гордосте людська! Яка ж велика ти, що навіть якісь дрібниці, вигадані пустим розумом, вважаєш важливішими, ніж створені Аллахом коштовні камені, злото й срібло!..

Засміявся каймакан, махнув рукою. Нічим не переробиш цього наївного чоловічка! Ні, не був Абу Ахмад ібн Аль—Джасас малим на зріст, ні! Він, навпаки, був нормальний на зріст, якби, скажімо, займався не продажем та купівлею коштовностей, то міг би стати яничарським агою! Чоловічком каймакан назвав свого співтрапезника за те, що він надто дрібно й однобоко мислив, навіть не намагаючись зануритися в глибини політичних та військових пристрастей доби. Каймакан намагався якось прилучити цього смішного чоловічка якщо не до шпигунства, то бодай до примітивного розуміння політичних подій, — але нічого не виходило.’ Абу Ахмад ібн Аль—Джасас жив явно не в тому світі і все бачив явно не в тому світлі.

От і зараз він хоче їхати до Кафи, не розуміючи, що там уже йде війна між Магометом—Гераєм і силами турецького ставленика Джанібека — теж Герая, але вигідного для Османської імперії Герая! Та там же його можуть і пограбувати, і вбити! До того ж — не якісь там козаки, а свої, турки!..

Але Абу Ахмад ібн Аль—Джасас уперся на своєму! Він навіть сказав, що піде з життя, якщо йому не вдасться задовольнити своїм крамом вередливу польську красуню. Отже, він повинен з’їздити в Кафу, бо там, саме там є дивовижної краси діадема, яка неодмінно підкорить серце неприступної варшав’янки.

— Але ж у Криму зараз небезпечно! — знову почав умовляти каймакан, якому страшенно не хотілося втрачати такого безкорисливого співтрапезника. Скільки літ Абу Ахмад ібн Аль—Джасас грає з ним у карти й шахи, п’є вино і веде розумні розмови про красу й поезію, — а ні разу ще не попрохав у каймакана анічогісінько!

І тоді каймакана осінило! Він зробить послугу безкорисливому Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові! І це буде всім послугам послуга! Він дасть йому галеру, він дасть йому команду, він дасть йому капітана, а самому торговцеві коштовностями він дасть на цей час звання баші! Абу Ахмад—баші — хіба погано звучить! Хай з’їздить його друг у Кафу, хай дістане там діадему (о, цю діадему пані Ванда повинна буде прийняти, каймакан не хоче втрачати такого каналу зв’язку, яким став наївний торговець коштовностями!), хай приїде назад, хай подумає над політичними пристрастями доби! Треба виховувати людей, і не треба на це шкодувати гроші!

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас відмовлявся від галери, це у нього виходило так смішно й наївно, що каймакан аж пожалкував: як він раніше до такого фокуса не додумався!