Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

— Облишмо. Я ж бачу: ти не в формі.

— Форма — поняття відносне. У деякому сенсі я в чудовій бойовій формі. Ти бачив би мене вчора. Тобто саме вчора був шанс, що ти не побачиш мене ніколи.

Харрі посміхнувся, не відводячи очей від рук.

— Йдеться про Сніговика? — запитав Еуне.

Харрі знову кивнув.

— Нарешті, — сказав Еуне. — Я тут помираю від нудьги. Розповідай.

Харрі набрав у легені повітря і почав розповідати про хід слідства, не забуваючи про додаткову інформацію та найважливіші деталі. Еуне разів зо два перервав його короткими запитаннями, а решту часу слухав мовчки з уважним та май­же вдячним обличчям. Коли Харрі закінчив, було таке відчуття, що хворому стало краще, у нього з’явився рум’янець, та і на ліжку він сидів більш упевнено.

— Цікаво, — протягнув він. — Але якщо ти вже знаєш, хто злочинець, навіщо прийшов до мене?

— Вона божевільна, так?

— Людина, яка так чинить, безперечно, божевільна і може уникнути карного покарання.

— Я теж так думаю, але дечого таки не розумію, — сказав Харрі.

— Отакої! Та ти ж геній психіатрії. Я стільки років працюю, а до кінця так нічого і не зрозумів.

— Їй було всього дев’ятнадцять, коли вона вбила тих двох жінок у Бергені, а потім і Герта Рафто. Як сталося, що така психопатка пройшла всі тести в Поліцейській академії, а потім працювала в поліції стільки років — і за весь цей час її ніхто не розкусив?

— Хороше запитання. Напевне, вона — такий собі коктейль.

— «Коктейль»?

— Людина, в якій намішано багато всякого. Шизофренік, який чує голоси, але при цьому примудряється приховати свою дивакуватість від оточення. Роздвоєння особистості супроводжується нападами параної, які викривляють уявлення про те, в якій ситуації вона знаходиться і що треба зробити, щоб уникнути небезпеки. При цьому реальний світ уявляється у кращому разі додатком до цієї ситуації. Звірства та лють, про які ти казав, збігаються з малюнком суміжної особистості, яка, втім, цю лють може контролювати.

— Гм. Тобто ти теж до кінця не зрозумів, у чому суть, — підбив підсумок Харрі.

— І я про те саме! — Еуне розсміявся. Сміх перейшов у кашель. — Пробач, Харрі, — прохрипів він. — Ми, психологи, вибудували такі ясла, у яких наші корови не поміщаються. Ці психи — невдячні істоти, вони навіть не уявляють, скільки сил та часу ми витратили на наші дослідження!

— І ось іще що. Коли ми з нею знайшли тіло Герта Рафто, вона була по-справжньому перелякана. Я впевнений, що вона не удавала. Ознаки шоку були наявні: я світив їй ліхтариком прямо в очі, а очі так і залишалися розширеними.

— Отакої! А ось це цікаво. — Еуне сів вище. — А навіщо ти сунув їй ліхтарик в обличчя? Чи вже тоді її підозрював, так?

Харрі не відповів.

— Може, ти й маєш рацію, — сказав Еуне. — Вона могла не пам’ятати про вбивства. Ти ж сам розповідав, що вона на всю потугу брала участь у розслідуванні, не ухилялася. Можливо, в якийсь момент вона почала себе підозрювати та що­сили намагалася з’ясувати істину. Що тобі відомо про сомнамбулізм та сновид?

— Ну, я знаю, що деякі ходять уві сні. Говорять уві сні. Їдять, одягаються, виходять на вулицю і навіть керують автомобілем.

— Точно. Диригент Гаррі Розенталь уві сні диригував сим­фонічним оркестром, до того ж проспівував усі партії ін­струментів. Було принаймні п’ять справ про вбивства, коли злочинця звільняли з тієї причини, що він був визнаний pa­rasomniac, тобто діяв у стані сну. Один чоловік у Канаді вночі підвівся, одягнувся, сів у машину, проїхав дві милі, вбив тещу, з якою майже не спілкувався, задушив тестя, повернувся до себе та ліг спати. І його виправдали.

— Ти хочеш сказати, що вона могла вбивати уві сні? Як цей твій parasomniac?

— Це, звісно, спірний діагноз. Але ти уяви людину, яка час від часу діє у такому собі стані сну, а потім не може згадати, що вона робила, й у неї залишається в пам’яті лише не­зрозуміла, фрагментарна картина того, що сталося.

— Гм.

— Уяви, що ця жінка тільки в процесі розслідування зро­зуміла, що це справа її рук.

Харрі повільно кивнув:

— А щоб уникнути покарання, треба підставити когось як підозрюваного.

— Штука в тому, — скорчив гримасу Столе Еуне, — що коли йдеться про людську психіку, нічого не можна сказати напевне: хвороби як такої ми ніколи не побачимо, отож казати можемо тільки про симптоми.

— Як грибок на стіні.

— Що?

— Що може вплинути на психіку людини й позбавити її розуму?

— Та все, що завгодно! — простогнав Столе Еуне. — Або нічого. Виховання. Спадковість.

— Батько, схильний до насильства, до того ж алкоголік?

— Так! Дев’яносто відсотків імовірності. Додати матір, у якої по лінії психіатрії не все гаразд, а ще — травму у дитячому або юнацькому віці... Та мало чого!

— А може так бути, що коли вона підросла та стала сильніша за свого батька-алкоголіка, то спробувала йому завдати болю, вбити його?

— Нема нічого неможливого. Я пам’ятаю, якось... — Столе Еуне нахилився, очі його пожвавішали. — Авжеж. Тобі, я бачу, на думку спало те саме, що й мені, Харрі?

Харрі Холе вивчав свої нігті.

— Якось мені до рук потрапила фотографія одного поліцейського з Бергена. Він мені видався дивно знайомим. Наче я знав його раніше. І тільки тепер я зрозумів чому. Вони схо­жі. До того, як Катрина Братт вийшла заміж, у неї було прі­звище Рафто. Герт Рафто — її батько.

Скарре зателефонував Харрі дорогою до аероекспреса. Харрі помилився: мобільний у туалеті не знайшли. Він був на багажній полиці в одному з купе.

За вісімдесят хвилин він піднявся у сіре молоко. Командир екіпажу оголосив, що в Бергені низька хмарність та дощ. Видимість нуль, подумав Харрі. Летимо за радаром.

Томас Хелле, інспектор відділу розшуку зниклих безвісти, подзвонив у двері, табличка на яких сповіщала: «Андреас, Елі та Трюгве Квале», і вони майже відразу розчинилися.

— Слава Богу, ви приїхали! А де решта? — Чоловік, який відчинив двері, поглянув за спину Хелле.

— Я сам. У вас так само жодних новин про дружину?

Чоловік, який, як зрозумів Хелле, і був тим самим Квале, що телефонував до поліції якийсь час тому, здивовано по­глянув на нього:

— Я ж сказав: вона зникла.

— Я знаю, але, як правило, зниклі люди повертаються.

— Які люди?

Томас Хелле зітхнув:

— Послухайте, Квале, можна я зайду? Бо тут дощ...

— Ой, вибачте! Прошу вас...

Йому було десь більше п’ятдесяти.

Квале відступив у сутінки передпокою. За його спиною стовбичив темноволосий хлопчина років двадцяти.

Томас Хелле вирішив залишитися тут і до будинку не заходити. Людей сьогодні не вистачало: була неділя, а тих, у кого зміна, кинули на пошуки Катрини Братт. Усе це зробили у суворій таємничості, але пішли чутки, що вона якось замішана у справі Сніговика.

— Коли ви помітили, що вона зникла? — запитав Хелле й приготувався записувати.

— Ми з Трюгве ходили у похід в Нурмарку. Повернулися сьогодні. Нас не було вдома два дні. Мобільні ми не брали. Вдома її не було, записки вона не залишила, і головне, як я вже сказав, коли вам телефонував, двері були незачинені. А вона їх завжди зачиняє на замок, навіть коли знаходиться вдома. Моя дружина — обережна жінка. А тут — уся верхня одежа на місці. І взуття. Тільки черевиків нема. У таку погоду...

— Ви вже всім її знайомим зателефонували? Сусідам?

— Звісно. Ніхто нічого про неї не знає.

Томас Хелле записав. У нього з’явилося вже звичне відчуття щему: зникла мати й дружина.

— Ви казали, що ваша дружина — ляклива жінка, — сказав він. — Кому вона могла відчинити двері і, можливо, впу­стити до будинку? — Він покосився на батька та сина.

— Небагатьом, — твердо відповів батько.

— Певне, комусь, кого вона не боялася, наприклад, жінці або дитині?

Андреас Квале кивнув.

— Або комусь, хто виклав підходящу причину для візиту, наприклад, електрикові — перевірити лічильник.

Чоловік знизав плечима: