Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

Гуннара Хагена уже встигли розбудити, і він примчав до контори. Тепер сидів за столом і слухав коротку доповідь Харрі.

Новина була така шокуюча, що він навіть забув розсердитися на Харрі через його самодіяльність.

— Отже, Катрина Братт і є Сніговик, — повільно протяг він, наче, промовляючи ці слова вголос, з ними легше буде примиритися.

Харрі кивнув.

— А ти віриш Стьопу?

— Так, — відповів Харрі.

— І хто може підтвердити його розповіді?

— Усі загинули. Бірта, Сильвія, Ідар Ветлесен. Отож він теж міг би бути Сніговиком. Оце Катрина Братт і хотіла з’ясувати.

— Катрина? Та ти ж сказав, що вона і є Сніговик! Навіщо тоді їй...

— Я сказав, що вона хотіла з’ясувати, чи міг би Стьоп бути Сніговиком. Їй потрібен цап-відбувайло. Стьоп розказав: коли він сповістив, що в нього нема алібі на той час, коли були скоєні вбивства, вона промовила «добре», назвала його Сніговиком і почала душити. А потім почула гуркіт автомобіля, на якому я в’їхав у під’їзд, зрозуміла, що ми вже майже на місці, і накивала п’ятами. План, мабуть, полягав у тому, щоб ми знайшли Стьопа мертвим у його власній квартирі, вирішили, що він повісився, та заспокоїлися: злочинця буцімто знайдено. Як воно й сталося, коли ми знайшли Ветлесена. І як могло б статися, якби їй вдалося застрелити Філіпа Беккера під час арешту.

— Що? Вона намагалася його...

— Вона спрямувала на нього револьвер із зведеним курком, але передумала стріляти, тільки коли я опинився на лінії вогню. Я чув характерний звук, коли курок повертався назад.

Гуннар Хаген прикрив очі й потер скроні кінчиками пальців:

— Я зрозумів. Але поки що це все так... умоглядно, Харрі.

— Ну чому ж... Я знайшов лист, — повідомив Харрі.

— Який лист?

— Лист Сніговика. Я знайшов текст у її домашньому ком­п’ютері, причому файл створено раніше, ніж я його отримав. І папір такий самий.

— Господи! — Хаген важко поставив лікті на стіл і опу­стив обличчя на руки. — І ця відьма весь час була тут! Ти розумієш, що це означає?

— Газети влаштують скандал. Недовіра до поліції в цілому. Когось із керівництва зроблять жертвою.

Хаген крізь пальці подивився на Харрі:

— Дякую за чіткий виклад ситуації.

— Завжди до послуг.

— Ну що ж, мені час телефонувати нашому шефу та начальнику Головного управління. А поки що попереджаю вас із Гольмом: тримайте рот на замку. Як вважаєш, Стьоп стане про все це патякати?

— Навряд, — криво посміхнувся Харрі. — У нього все пальне вийшло.

— Яке ще пальне?

— Цілісність особистості.

Була десята ранку. У вікно кабінету Харрі бачив, як бліде нерішуче світло дня блукає дахами будинків по-недільному тихого району Грьонланн. Минуло вже шість годин після того, як Катрина Братт зникла з квартири Арве Стьопа, а пошуки все ще нічого не дали. Вона, звісно, могла залишитися в Осло, але оскільки до втечі напевне готувалася, то могла зараз бути дуже далеко. А в тому, що вона готувалася, Харрі не сумнівався.

Так само, як і в тому, що Катрина Братт і була Сніговиком.

По-перше, тому є очевидні підтвердження: лист та спроби вбивства. Але головне, тепер стало зрозуміло, звідки від­чуття, що за ним спостерігають, що хтось проник у його життя. Газетні вирізки на стіні, звіти про хід розслідування. Вона привчила його до того, що передбачає кожен його крок, змусила звикнути до неї, і тепер її вірус живе у нього в крові, у нього в голові.

Він почув, як хтось увійшов, але не поворухнувся.

— Ми відстежили її мобільний, — пролунав голос Скарре. — Вона тепер у Швеції.

— Он як?

— На центральній станції сказали, що сигнал надходить з півдня. Місцезнаходження та швидкість відповідають копенгагенському експресу, який виїхав з Осло п’ять хвилин на сьому. Я розмовляв з поліцією Хельсингборга, їм потрібен офіційний запит для затримання. Поїзд там буде за півгодини. Що робимо?

Харрі повільно кивнув, відповідаючи власним думкам. Мимо вікна майнула чайка, в останній момент чомусь змінивши напрямок польоту та зрізавши кут над деревами в парку. Певне, побачила щось. Або просто передумала. Людина теж так може. О шостій ранку на вокзалі в Осло.

— Харрі! Вона так до Данії дістанеться, якщо ми не...

— Попроси Хагена переговорити з Хельсингборгом. — Харрі різко повернувся й схопив піджак із вішалки.

Скарре стояв і нерозуміюче дивився вслід старшому інспектору, який швидко йшов геть коридором широкими впевненими кроками.

Сержант Урьо, який чергував в арсеналі Поліцейського управління, здивовано подивився на збудженого старшого інспектора і повторив:

— ЦС? Газові, чи що?

— Дві коробки, — відповів Харрі, — і пачку патронів для револьвера.

Сержант нерішуче застиг біля дверей арсеналу. Цей Холе, звісно, давно вже сам не свій, це зрозуміло, але щоб сльозогінний газ?..

Коли сержант Урьо повернувся, Харрі кашлянув:

— А Катрина Братт із відділу вбивств тут щось отримувала?

— Дівчина з Бергенського управління? Тільки те, що належить за інструкцією.

— А що у нас належить за інструкцією?

— Звільнився — залишаєш револьвер і всі невикористані патрони. Поступаєш на роботу — отримуєш револьвер та дві пачки патронів.

— Тобто нічого серйознішого за револьвер у неї зараз нема?

Урьо здивовано похитав головою.

— Спасибі, — подякував Харрі й засунув патрони до чор­ної сумки поряд із зеленими циліндрами, котрі містили смердючий сльозогінний газ, такий само, як той, що був виготовлений Корсо та Стауттоном 1928 року.

Сержант помовчав і, тільки коли Холе розписався у відомості, пробурмотів:

— Приємних вихідних.

Харрі, обхопивши чорну сумку, сидів у приймальні Уллевольської лікарні. Солодкувато пахло спиртом, немічними старими та повільною смертю. Якась жінка з пацієнтів сиділа напроти й напружено дивилася в його бік, наче намагалася побачити того, кого там не було, — людину, з якою колись була знайома, коханого, який так і не повернувся, а може, сина.

Харрі зітхнув, подивився на годинник і уявив собі штурм поїзда в Хельсингборзі. Машиніст отримує наказ зі станції зупинити потяг за кілометр до платформи; озброєні поліцейські з собаками розтягуються ланцюгом; ретельний обшук у коридорах, купе, туалетах. Перелякані пасажири, які юрмляться біля вікон, дивляться на озброєних поліцейських — незвичне видовище на тлі вмиротвореного скандинавського пейзажу. Жінок просять показати документи, і вони трем­тячими руками полізуть у свої сумочки. Широкоплечі поліцейські у нервовому очікуванні: мужні, розважливі, потім роздратовані, а коли з’ясується, що тієї, кого вони шукали, знайти не вдалося, — розчаровані. Врешті-решт, якщо вони не дурні та не ледарі, почується голосна лайка: вони знайдуть у мильниці одного з туалетів мобільний телефон Катрини Братт.

Перед Харрі виникло усміхнене обличчя:

— Він на вас чекає.

Харрі почвалав за клацанням сабо та енергійними стегнами в білих брюках. Жінка розчинила перед ним двері:

— Тільки недовго, будь ласка. Йому потрібен відпо­чинок.

Столе Еуне лежав в окремій палаті. Його зазвичай рожевощоке кругле обличчя було таке опухле та бліде, що майже зливалося з подушкою. Тонке, як у дитини, волосся впало на чоло. Чолу, між тим, було вже шістдесят. І якби не погляд — гострий та швидкий, Харрі подумав би, що перед ним — труп кращого психолога відділу вбивств та його, Харрі, лікаря душі.

— Боже милостивий, Харрі, — здивувався Столе Еуне. — Ти просто скелет. Хворієш, чи що?

Харрі довелося посміхнутися. Еуне, скорчивши гримасу, сів на ліжку.

— Вибач, що раніше не прийшов провідати. — Харрі гучно підсунув стілець до ліжка. — Я, розумієш... ці лікарні... Навіть не знаю...

— Лікарня пробуджує твої дитячі згадки про матір, усе гаразд.

— Як тут із тобою поводяться?

— Такі запитання ставлять, коли приходять провідати людину у в’язниці, а не в лікарні.

Харрі кивнув.

Столе Еуне зітхнув:

— Я знаю тебе надто добре, Харрі, і розумію, що це не візит чемності. Тебе явно щось непокоїть. Давай кажи.