Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - Леп'явко С. (читать хорошую книгу полностью txt) 📗
Однак низівці на переговори не погодилися й рушили далі, на місто. Почувши про наближення козаків, шляхта розбіглася, навіть не зробивши спроби організувати оборону міста. Як із гумором писав Верещинський, шляхтичі втекли, «не бажаючи того пива пити з урядом замковим, якого наварили». Тобто вони не хотіли захищати місцеву владу, яка започаткувала цей конфлікт. Міщани ж, побоюючись погромів, сховалися на Замковій горі. Лише прибувши до міста, козаки погодилися розпочати переговори, які були довгими та складними. Зрештою, замковий уряд погодився виплатити дванадцять тисяч злотих, як компенсацію за збитки козаків, що тоді було досить значною сумою. Після цього запорожці, «без стрілянини і без розлиття крові з обох боків виїхали з Києва… не чинячи жодної шкоди в людях».
Успішний похід запорожців на Київ означав, що козацтво значною мірою відновило позиції, утрачені після поразки в битві під П'ятками й загибелі Косинського. Козаки знову відчули себе господарями на Київщині й усьому українському Придніпров'ї. Таким чином, козацьке повстання, яке дістало назву повстання Косинського, насправді не зазнало поразки, а стало лише першим етапом козацьких війн кінця XVI ст. Згодом козаки переключились на значно важливішу для них справу – боротьбу проти «неприятеля святого Хреста».
II. Молдавські походи (1594 – серпень 1595)
Окремою сторінкою козацьких війн кінця XVI ст. стали молдавські походи 1594–1595 років. Вони були тісно пов'язані з усією попередньою історією боротьби козацтва проти османської агресії. Протистояння між молдавським населенням і турками тривало понад сто років. На межі XV–XVI ст. Османська імперія завоювала територію Північного Причорномор'я та примусила кримських ханів і молдавських господарів визнати свою залежність від султана. Територія Придністров'я й узбережжя Чорного моря увійшли безпосередньо до складу імперії. Тут були збудовані або перебудовані (на Дунаї) фортеці Килія та Ізмаїл, Бендери та Білгород (Аккерман) – на Дністрі, а також Очаків – на Дніпрі. Таким чином, Чорне море стало внутрішнім «озером» Османської імперії, а Молдавія та Придністров'я – найбільш небезпечним плацдармом для турецького наступу на північ. Адже ці території безпосередньо межували з українськими Поділлям і Покуттям. Із берегів Дністра часто розпочиналися татарські напади на українські землі, і туди ж нерідко поверталися татари зі здобиччю й бранцями. На ринках турецьких міст-фортець регіону продавали ясир із України. Через такі ринки пройшли сотні тисяч українських бранців, яких звідси вивозили до Туреччини.
Козацтво розпочало походи на турецькі фортеці Придністров'я та Причорномор'я майже відразу після їх спорудження. Також козаки всіма силами намагалися протистояти розширенню зони турецького панування на північ. Через активність козацтва турки й татари не змогли освоїти степову зону економічно. До середини XVI ст. вони ще вирощували коней і худобу в степах, однак постійні козацькі напади змусили їх триматися ближче до фортець. Козаки змогли зупинити й просування турків на північ, знищуючи фортеці, які ті намагалися будувати вздовж Дніпра.
Також козаки постійно ходили на Молдавію. Свого часу легендарний провідник козацтва, князь Дмитро Вишневецький, мав намір зайняти молдавський престол, а в 1570 – 1580-х роках козаки неодноразово вирушали в походи як у Молдавію, так і на турецькі фортеці Придністров'я. Під час повстання Косинського таких виправ не було, але з кінця 1593 року вони відновились.
Безпосереднім поштовхом до розгортання масштабних дій у молдавському напрямі стало оголошення коаліції європейських держав, об'єднаних у «Священну Лігу», про початок війни проти Османської імперії. Турецька загроза нависла над Європою в середині XV ст., коли турки захопили Константинополь, а потім почали просуватися на північ. До середини XVI ст. в руках турків опинився майже весь Балканський півострів. Турки загрожували продовженням завоювань Хорватії, північній Угорщині, Австрії. За цих умов імператори з дому Габсбургів змогли об'єднати під своєю владою, у складі так званої Священної Римської (згодом – Австрійської) імперії, усі прилеглі до османських володінь балканські землі. Тому саме Австрія та підлеглі їй державні утворення перебували на «вістрі» боротьби проти турків. Іншою особливо зацікавленою у війні стороною був Папа Римський, котрий, як покровитель усіх християн-католиків, протистояв туркам. Папська держава – Ватикан – завжди підтримувала всі антитурецькі заходи двома шляхами: організаційною та фінансовою допомогою. Непримиренним ворогом султанського панування виступала й Венеціанська республіка, яка воювала проти турків в Середземномор'ї.
Заради об'єднання зусиль у боротьбі проти турків ці країни утворили «Священну Лігу», яку підтримували й деякі німецькі князівства, а також Іспанія. Згодом до союзників приєдналися балканські князівства. Вони намагалися залучити до Ліги й Річ Посполиту як державу, що мала довгий кордон із османськими володіннями на сході Європи. Однак поляки категорично відмовилися вступити в сутичку з турками, незважаючи на те, що польська шляхта називала свою країну «передмур'ям християнства» й полюбляла антитурецьку риторику. Насправді ж основний тягар прикордонної війни завжди лягав на населення українського прикордоння і передусім на козацтво.
Зазнавши невдачі в переговорах із Польщею, дипломати Габсбургів і Папи Римського звернули увагу на козацтво, як незалежну силу, здатну взяти участь у війні. Дипломатичні агенти зібрали про козаків інформацію, яка свідчила, що останні проживають у районі Києва – Канева – Черкас (їхній центр козацтва знаходиться на Запорожжі) та є добре підготованою військовою спільнотою, що має великий досвід боротьби проти турків і татар, може зібрати військо чисельністю до десяти тисяч чоловік. Варто зазначити, що повідомлення дипломатів виявилися досить точними, передусім завдяки тому, що вони зустрічалися з особами, близькими до козацтва.
Інтереси західних дипломатів повністю відповідали намірам самого козацтва. Воно виявилося цілком готовим до пропозиції взяти участь у війні проти турків і виявляло в цій справі ініціативу. Уже в 1593 році в Празі, одній зі столиць Габсбургів, з'явилися козацькі посланці. Вони виявили бажання приєднатись до «Священної Ліги». Найдокладніше про можливості козацтва розповів шляхтич Станіслав Хлопицький, який свого часу служив при дворі короля й добре знався на міжнародних відносинах і придворному етикетові. Шляхтич прибув до імператорського двору в листопаді 1593 року з власної ініціативи, однак представився козацьким послом. Хлопицький прагнув отримати особистий визиск від справи, але його приїзд добре прислужився налагодженню відносин між австрійським двором і козацтвом. Насамперед цей візит надав інформацію про дніпровських козаків, про те, що вони є вільним, ні від кого не залежним народом, можуть зібрати вісім-десять тисяч війська й готові допомагати австрійському цісарю в боротьбі з мусульманами. Хлопицький же запропонував використати козацтво для нейтралізації татар, котрих турки завжди залучали до війни як кінне військо. Ця ідея надзвичайно сподобалася австрійським політикам, хоча втілити її не вдалося.
Прагнучи якнайшвидше отримати підтримку козаків, австрійські та ватиканські політики вирішили звернутися безпосередньо до них, оминувши польську владу. Їх не зупинила навіть та обставина, що таким учинком вони прямо порушували дипломатичний етикет, адже козаки були підданими польського короля, а військова справа та міжнародні відносини завжди були прерогативою державної влади.
Австрійський уряд вирішив відрядити до козаків спеціального посла. Ним став досвідчений дипломат Еріх Лясота. Його поїздка на Січ стала знаменною подією в історії козацтва, адже це було перше офіційне посольство, направлене європейськими володарями до козаків. Важливо також те, що завдяки записам Еріха Лясоти європейці дізналися унікальні, як на той час, подробиці про українське козацтво від зацікавленого свідка.
