Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - Леп'явко С. (читать хорошую книгу полностью txt) 📗
У запровадженні козацького присуду можна вбачати прояв політичних амбіцій козацтва, пов'язаних з його претензіями на рівноправність з «народом шляхетським». В українському прикордонні, у тому числі на Запорожжі, козаки давали собі раду самі, мали не лише власне командування, але й власне управління та судочинство. Тому самоврядування було звичним способом буття козацьких громад. Тепер же козацтво – уперше в історії – почало поширювати свої структури на території, які перебували під державним управлінням.
До певної міри це було на противагу державній владі, що не визнавала за козацтвом його привілеїв і прав. У будь-якому разі встановлення козацької юрисдикції на волості означало появу перших паростків нової козацької влади, яка з часом перетворила Україну на козацьку державу.
Однак ситуація невизначеності не могла тривати безкінечно. Козаки стояли на кордонах Волині, і волинська шляхта разом із Острозькими та іншими магнатами була вкрай занепокоєна козацьким пануванням на Київщині. Численні скарги на козаків нарешті почули у Варшаві. Осінній сейм розглянув козацьке питання й запропонував королю розправитися з бунтівниками. У січні 1593 року король видав універсал про «посполите рушення» шляхти Київського, Волинського та Брацлавського воєводств проти козаків. Загальну військову мобілізацію шляхти країни або певного регіону оголошували в Польщі лише в разі особливої небезпеки. Рішення про це приймав король або сама шляхта. Волинська шляхта й прийняла відповідне рішення. За умов шляхетської демократії це означало, що шляхта готова виконати розпорядження короля. У постановах шляхетських сеймиків указували, що козаки «звичаєм неприятельським немало замків, міст і сіл окраїнних повоювавши… тепер з немалим військом, з арматою способом неприятельським аж до воєводства Волинського притягнути, умисливши й далі панства Короля Його Милості пустошити і плюндрувати». Як військові адміністратори краю, Костянтин Острозький і його син Януш дістали змогу провести мобілізацію шляхти.
Наприкінці січня підготовка Острозьких до війни проти козаків завершилася. Крім шляхетського ополчення та власного війська, князі залучили навіть найману угорську піхоту, яку тоді вважали однією з найкращих у Європі. Косинський, котрий стояв у Острополі, дізнався про збори шляхетського війська. Тоді він рушив трохи далі на схід – до містечка П'ятки. Однак тікати від Острозьких він не хотів. Тому, коли шляхетське військо прийшло до П'яток, він не відступив, а чекав на нього в місті. За свідченнями сучасників, Косинський мав під рукою до п'яти тисяч чоловік. Можна припустити, що й військо Острозьких було приблизно таким же за чисельністю. Воно підійшло до міста й розташувалося табором. Невідомо, чи противники зробили спробу провести переговори до початку військової сутички.
Вирішальні події відбулися 2 лютого 1593 року. Косинський передумав сидіти в місті й вийшов із нього табором. Щоправда, невідомо, для чого це було зроблено: для наступу на Острозьких чи відступу. Підрозділи Острозьких перекрили йому дорогу. Розпочався бій. Шляхетські загони, які протистояли козакам, почали відступати, та тут у бій вступив Януш Острозький з добірним загоном кінноти в шістсот вояків. Він змінив хід битви. Янушевим воякам навіть удалося прорватись у козацький табір, що досить рідко траплялося в історії козацьких війн. Це повністю розладнало бойові порядки Косинського, тому повстанці почали безладно відступати. Кіннота Януша Острозького кинулася за ними навздогін і, як писав сучасник, «після цього не битва, але забій і різня наступили, а поворот утікаючим ще сильніше затруднили глибокі сніги». Частині козаків усе ж удалося повернутися до міста. Можливо, їх урятувало настання темряви.
Напругу й трагічність битви добре передав придворний поет Острозьких Симон Пекалід, який присвятив цій події цілу поему:
Кількість убитих козаків становила, за різними даними, від двох до трьох тисяч чоловік. Можливо, це було перебільшенням, однак немає сумнівів, що втрати були значними. Однак Косинський утратив насамперед не давніх і досвідчених козаків, а козацьких новобранців, які приєдналися до нього й не мали військового досвіду. Очевидно, саме недосвідченість новобранців спричинила прорив противника до табору й поразку. З боку Острозьких утрати були значно меншими. Точні цифри не відомі взагалі, хоч і згадують, що лише від козацької стрільби з табору в Острозьких загинуло більше двохсот коней.
Наступного дня взяті в облогу попросили миру. Косинський звернувся до черкаського старости, князя Олександра Вишневецького, із проханням виступити посередником у переговорах із Острозьким. Той погодився, оскільки мав давні й тісні зв'язки з козацтвом. Переговори тривали тиждень і закінчилися підписанням 10 лютого угоди між Костянтином Острозьким і козаками. Угода передбачала позбавлення Косинського уряду гетьмана, повернення козаків до «послуху» королю та князю Острозькому як київському воєводі, заборону ходити у походи на сусідні держави, крім того, козаки мали перебувати за порогами й не ставати на «лежі» в маєтках Острозьких, Вишневецьких та шляхти, повернути селян-утікачів, майно, коней, худобу, відібрану в маєтках князів та їхніх прибічників. Угоду закінчувала патетична клятва: «Я, Криштоф Косинський, ми, сотники, отамани і все рицарство Військо Запорозьке один за одного і кожний з нас за себе присягаємо Пану Богу, у трійці єдиному, який створив небо і землю, на тому, що ми всі і кожний з нас зосібно, маємо і повинні всі тії умови на тому листі нам подані і перелічені… ціло і ненарушимо, не знайдуючи жодних причин до розрушення, здержати… так нам Пане Боже поможи! А якщо бисьми несправедливо присягали, Пане Боже, скарай нас кожним неприятелем нашим. І скарай нас, Пане Боже, на душах і на тілах, в цьому і прийшлому віці!»
Після підписання угоди відбулася символічна церемонія впокорення Косинського. Він пішки вийшов із міста, пройшов до обозу князя, наблизився до Костянтина Острозького, ліг перед ним на сніг, розкинувши руки хрестом, і попросив прощення. Після цього Косинський, сотники, осавули й усі козаки присягнули королю. Коли церемонія закінчилася, повстанці були вільно відпущені. Таким чином, судячи з наслідків подій під П'ятками й не беручи до уваги військову поразку, ми можемо стверджувати, що покарання козаків виявилося досить м'яким. Можливо, Острозькі вважали загибель частини козацтва вже достатньою карою за їхню непокору. Що ж стосується умов угоди, то й вони не були для козаків особливо жорсткими. Важливо також те, що угода стосувалася не так минулого, як зобов'язань на майбутнє.
Головне зобов'язання козаків щодо Острозьких – не зачіпати князівських маєтків. Це чудово розуміли обидві сторони. Іншими словами, князь не заперечував, якщо козаки будуть нападати на його противників, яких було чимало серед магнатів. Другорядне значення мала обіцянка не ходити на сусідні держави, оскільки протягом багатьох десятиріч козаки організовували такі походи за прямої чи таємної підтримки українських князів. Очевидно, цей пункт угоди з'явився для того, щоб засвідчити виконання вимог королівської влади. Українські ж політики прекрасно розуміли, що походи на турків і татар є невід'ємною частиною прикордонної боротьби і, доки польська влада не організує повноцінного захисту українських земель, такі походи все одно відбуватимуться. В іншому прикордонні, московському, князь Вишневецький розширював свої володіння в Лівобережній Україні за рахунок суміжних земель. І робив це за допомогою козаків.
