Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - Леп'явко С. (читать хорошую книгу полностью txt) 📗
Після укладання миру козаки розійшлися по домівках і протягом кількох місяців усе було спокійно. Однак, як виявилося, це був лише зимовий перепочинок і «зализування ран» після поразки. Насправді козацтво не заспокоїлося, а шукало шляхи продовження активної діяльності. Як військова корпорація, козацтво було найбільш зацікавлене у військовій службі. Оскільки польський король відмовляв йому в цьому, воно продовжувало шукати інших правителів, які б оцінили його військові можливості. Олександр Вишневецький із тривогою писав, що Косинський і козаки пишуть листи до московського царя з проханням узяти їх на службу проти татар. Таке листування, очевидно, час від часу дійсно поновлювалося. Цікаво, що були й згадки про те, що козаки пропонували свої послуги навіть шведському королю – ворогові польського монарха.
Водночас козацтво не забувало про свої звичні добровільні обов'язки – боротьбу проти татар. Уже 3 березня 1593 року козацька розвідка донесла Олександру Вишневецькому про підготовку татарами нового походу на українські землі. Однак Олександр Вишневецький журився з іншого приводу. «Для порятунку бідної України від свавільних і злих людей, козаків», та для оборони кордону він просив у канцлера Яна Замойського надіслати до Черкас кілька сотень жовнірів і збудувати замки в Корсуні та Чигирині.
Відповідно до джерел, козаки не звинувачували Косинського в поразці під П'ятками, і його авторитет серед них не впав. Невідомо, чи виконали вони вимогу зняти Косинського з гетьманської посади, чи ні. Можливо, і зняли, оскільки посада гетьмана на той час ще була неусталеною й не мала принципового значення. Можливо, зняли й поновили. У будь-якому разі Косинський і надалі залишався провідником козацтва.
А за кілька місяців, уже в травні, козаки знову дали про себе знати. До Черкас, які були під контролем Олександра Вишневецького, приїхав Косинський. Про подальші події ми маємо різну інформацію. Вишневецький, котрий мешкав у місцевому замку, писав, що козаки всім військом «притягнулись» до міста, стріляли по замку з гармат і готувалися до штурму. Люди Вишневецького нібито зробили зустрічну вилазку й у відкритому бою вбили Косинського, після чого козаки відступили. Інакше подають події інші джерела. У польських хроніках зазначено, що Косинський із невеликим загоном дійсно прибув до Черкас, але прибув мирно й завітав до корчми чи то пообідати, чи на відпочинок. І тут на нього несподівано напали люди Вишневецького, убили його та близько сорока козаків, які були разом із ним. Таким чином, за цими описами, Косинського вбили підступно, без відкритого бою. Можливо, нервова система у Вишневецького не витримала близького сусідства з Косинським, і той діяв на випередження.
Косинський, який був символом козацького повстання, загинув. Здавалося б, козацький рух має піти на спад, однак насправді він став набирати нових обертів. Вишневецький розумів, що козаки можуть помститися за Косинського. Тому він просив допомоги в уряду, але не дочекався її. Три місяці точилася боротьба між Вишневецьким і низовими козаками. Невідомо, у якій формі вона відбувалася, найімовірніше, не у військовій, а за допомогою економічного тиску, бойкоту та ін. У будь-якому разі Вишневецький цю боротьбу програв. У серпні 1593 року він підписав угоду з козаками, за якою прийняв усі їхні вимоги.
Найважливішим досягненням козаків було визнання за ними права вільно обирати собі старшого і судити власним судом. При цьому йшлося не лише про територію Запорожжя, яка вже мала особливий статус, але й про «волость» – територію під владою старост і воєвод, тобто, власне, давно заселені українські землі. Вишневецький, як черкаський і канівський староста, фактично визнав, що не має права керувати козаками й судити їх. Згідно з іншими умовами, козаки отримали або повернули собі право вільного проходу на дніпровський Низ (Запоріжжя) і назад та право зберігання майна померлих козаків у їхніх родинах (раніше його забирав староста). Вишневецький узяв на себе зобов'язання повернути козацькому війську загалом і кожному козакові персонально човни, коней, борошно та майно, якого свого часу їх позбавив. Вишневецький також погодився, щоб родичі Косинського і ще двох загиблих із ним козаків-шляхтичів (Шалевського і Снятовського) могли подати на нього позов до державного суду. Цікаво, що в цій угоді козаки взяли на себе лише одне зобов'язання – погодилися вибачити тим слугам Вишневецького, які взяли участь у нападі на Косинського, і дозволили їм вільний прохід за пороги. Останній пункт свідчить про те, що для місцевого населення заборона плавати на Запорожжя була серйозним покаранням. Адже основа їхнього господарства була пов'язана з рибальством, яке процвітало саме в дніпровському Низу.
Цікаво, що серпнева угода Вишневецького з козаками суперечила постановам польського сейму й попередній угоді козаків із Острозькими. Адже сейм, який відбувся в червні 1593 року, прийняв рішення вважати козаків, які збиралися «в купи», бунтівниками й розправлятися з ними без суду, навіть якщо вони були шляхтичами. А Вишневецький, навпаки, визнавав не лише право козаків збиратися разом, але і їхню незалежність на підлеглій йому території двох староств. Ця територія була значною – обабіч Дніпра, приблизно від Канева та Переяслава на півночі до Чигирина на півдні. Таким чином, незважаючи на загибель Косинського, козацтво не лише не втратило, але й зміцнило свої позиції на основній території своєї діяльності – у Придніпров'ї.
Невдовзі після підписання угоди Олександр Вишневецький помер. Він і раніше скаржився на погане здоров'я. Очевидно, спілкування з козаками не сприяло поліпшенню його стану. Особа Олександра Вишневецького посідає в історії козацтва окреме місце. Адже протягом кількох десятиріч він тісно співпрацював із козаками, пліч-о-пліч із ними вів боротьбу проти татар. Під час козацької реформи короля Стефана Баторія 1578 року його призначили одним із керівників реєстрового козацтва. Разом із першим козацьким полком на королівській службі він брав участь у війні проти Москви. Тому, незважаючи на щоденні проблеми, Олександр Вишневецький майже все життя був для козаків соратником по зброї, покровителем та керівником і лише останнього року став ситуативним противником. Можливо, передсмертне визнання ним прав козацтва означало також те, що він визнав не лише свою провину в загибелі Косинського, але й особливе значення козацтва для українського прикордоння.
Зацікавлений спостерігач, Йосип Верещинський повністю підтримав рішення Вишневецького й виправдовував його перед урядом.
Подальші події відштовхувалися від угоди козаків із Вишневецьким. Державний, так званий Бродський, або замковий, суд, який мав розглядати справу загиблих Косинського та його товаришів, знаходився в Києві. Тому козаки відрядили до Києва двох своїх посланців. Ті прибули до місцевого суду й попросили дати їм «возного» (судового слідчого та виконавця), щоб з'ясувати обставини загибелі Косинського. Замковий суд не лише не пішов назустріч, але й ув'язнив козацьких посланців, незважаючи на їхній офіційний статус. Посланців навіть піддали тортурам, після яких один із них помер. Потім урядники пограбували інших козаків, які перебували в Києві. Природно, що це обурило запорожців. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що цього разу козаки намагалися діяти законно й не просили нічого, окрім дотримання офіційного судового процесу. Протилежна ж сторона повелася незаконно, оскільки, по-перше, порушила традицію недоторканності будь-яких посланців і, по-друге, відмовила в праві на судове розслідування. Інша річ, що судді могли посилатися на рішення сейму, унаслідок якого козаки фактично опинилися поза законом.
Низові козаки вирішили відновити справедливість. 22 вересня 1593 року озброєне козацьке військо чисельністю до чотирьох тисяч з'явилося біля Києва. У місті перебувало багато шляхти, яка зібралася на «судові рочки» – судові сесії Київського воєводства. Місцевий уряд відрядив назустріч козакам делегацію, у складі якої були Йосип Верещинський і князь Кирик Ружинський. Верещинський хоч і був католицьким єпископом, однак підтримував дружні відносини з козацтвом. Ружинський замолоду й сам козакував і теж міг уплинути на позицію козацького війська. Делегація перестріла запорожців біля гирла річки Либідь. Щоб засвідчити свої мирні наміри, люди Верещинського грали церковну музику.
