Вбивство Симона Петлюри. 1926 - Воронін Вiктор Миколайович (бесплатные полные книги TXT) 📗
Наприкінці липня 1926 р. Шаповала викликали до суду, на якому він відразу видав увесь каскад своїх свідчень і звинувачень, а ще, крім того, зауважив, що неодноразово помічав і звертав увагу на підозрілих людей, які крутилися навколо Петлюри. «Це були змовники, змовники», – пристрасно твердив генерал, але заявив, що, оскільки він був політичним опонентом, понад те – противником Петлюри, він не передав цю інформацію та свої підозри безпосередньо колишньому головному отаману, а сповістив його про свої сумніви щодо його безпеки через Норича Карбовського тижнів за два-три до вбивства.
Шаповал так само свідчив, що невдовзі після вбивства до нього на квартиру зайшов Елій Добковський і розповів йому багато, присягаючись, що все це правда, про самого Володіна і про Шварцбарда, і запевняючи, що Володін був спільником у цій кривавій змові. Пізніше і професор Нейман нібито довірився Шаповалові, розповівши, що Володін повідомив йому з дружиною про вбивство ввечері того ж дня, коли Шварцбард застрелив Петлюру. Таким чином, підсумовували на суді адвокати Петлюри, четверо різних осіб почули про смерть Симона Петлюри першого ж дня від Володіна: Стасів, Карбовський, Нейман і його дружина. «Але це ще нічого не доводить, – утрутився адвокат звинуваченого. – Від будь-якого салонного базіки чи хлопчика, який продає свіжі газети, того ж дня довідалося про вбивство Петлюри значно більше людей, ніж згадані четверо осіб. До того ж знання відомостей про вбивства, навіть знання абсолютно всіх модних пліток Парижа, ще аж ніяк не свідчить про найменшу причетність людини до скоєного злочину».
Показово, що всі ті, хто намагався стверджувати про наявність зв'язку між Шварцбардом та ОДПУ, ніяк не могли спростувати те, що фактично терористичний акт проти колишнього головного отамана відбувся через випадковість. Як ми вже вказували, слідство не встановило будь-яких ознак того, що за Петлюрою вів спостереження хтось, крім Шварцбарда. Як удалося з'ясувати, Шварцбард не знав навіть адреси Петлюри та місць розташування різних емігрантських організацій, де останній регулярно з'являвся, хоча отримати таку інформацію за наявності величезної кількості емігрантів із України було дуже легко.
Підсудний розповів про те, як йому вдалося знайти екс-главу Директорії: «Із однієї газети я взнав, що Петлюра живе в Парижі. Я розпитував знайомих, де саме живе Петлюра, але вони цього не знали. Якось мені до рук потрапило його фото, надруковане в якійсь газеті: я взяв його й почав носити з собою револьвер. 25 травня 1926 року я зустрів цього садиста». Потім Шварцбард розповідав про свої спроби дізнатися адресу Петлюри: «Я почав пошуки, розпитував усіх знайомих, але всі, навіть росіяни, із відразою ухилялися від розмови після згадування прізвища Петлюри. Утративши надію знайти його, я вирішив припинити пошуки. Але тут на допомогу мені прийшов випадок».
Дійсно, допоміг Шварцбардові тільки випадок. Як з'ясувалося, майбутній месник випадково зустрів на бульварі Сен-Мішель групу українців, які голосно розмовляли один із одним. Зацікавившись розмовою, Шварцбард пішов за ними до готелю на бульварі Семерар, звідти вийшла людина, схожа на Петлюру. Шварцбард тоді розгубився, але за кілька днів побачив знову, як колишній головний отаман виходив із ресторану Шартьє на вулиці Расіна. Шварцбард підійшов до ресторану наступного дня і знову побачив цю людину. Але все ж таки, не будучи остаточно впевненим, що це Петлюра, Шварцбард не стріляв (що зайвий раз переконує в непричетності до замаху радянських спецслужб) і продовжував вагатися. За кілька днів спостереження він дізнався про те, що схожа на Петлюру людина заходить завжди до ресторану рівно о першій і виходить також рівно за годину. Інколи він приходив сам, інколи – із якоюсь жінкою. Шварцбард дедалі більше переконувався, що це все ж таки саме Петлюра, і нарешті прийняв рішення стріляти, але за умови, що біля його майбутньої жертви нікого не буде. Тому, коли в день убивства він побачив, як Петлюра один зайшов до ресторану, у нього було цілком достатньо часу, щоб збігати й кинути до пневматичної (термінової міської) пошти лист до дружини, що він останніми днями постійно носив із собою. Лист містив тільки одне речення: «Не можу більше жити, не помстившись».
Тобто ще раз підкреслимо: якби не випадкова зустріч на бульварі Расін, то, можливо, бажання помсти ніколи б не було реалізоване. Свідчення та факти, які зібрало слідство, повністю підтвердили слова вбивці: він справді не мав ані найменшого уявлення, де шукати головного отамана, і йому справді просто поталанило. Нічого підозрілого не було знайдено й під час обшуку в квартирі Шварцбарда – тільки велика кількість книг із єврейської історії та культури, анархістська література, поезія, Ніцше, Троцький.
Зрозуміло, що якби за терористом стояло ОДПУ з його величезними можливостями, то у Шварцбарда не було б проблем зі встановленням адреси Петлюри, не кажучи вже про фотографію колишнього голови Директорії. Узагалі, незграбні, дилетантські дії Шварцбарда, який покладався винятково на вдачу, аж ніяк не нагадують високопрофесійних операцій чекістів проти політичних супротивників СРСР. При цьому слід особливо відзначити, що після закінчення громадянської війни й до початку полювання на Троцького, його найнебезпечніших прихильників і чекістів-зрадників Луб'янка практично не застосовувала політичних убивств за кордоном. Якщо взяти найвідоміші операції радянської розвідки 1920 – 3019-х pp. – проти керівника «Союзу захисту Батьківщини і свободи» Бориса Савінкова, знаменитого англійського розвідника Сіднея Рейлі, отамана Юрка Тютюнника, генерала Віктора Покровського (готував групи терористів для засилання на радянську територію), керівників білогвардійського РОВСу (Російського загальновійськового союзу), генералів Олександра Кутєпова та Євгена Міллера, то завжди йшлося про різні форми викрадення та затримання, а не вбивства. Це при тому, що СЗБС та РОВС були вкрай небезпечними для СРСР організаціями, які проводили активну терористично-повстанську роботу. Однак чекісти вважали, що незрівнянно важливішою є не ліквідація лідерів цих терористичних організацій, а саме їх викрадення. Логіка була простою: убитий лідер стає іконою, а викрадення вождя, як правило, має наслідком розвал організації.
На відміну від керівників СЗБС та РОВСу, Петлюра жодної реальної небезпеки для радянської влади в 1926 р. не становив. Нікого, крім небагатьох прихильників у Парижі, колишній голова Директорії не контролював. Західним державам політичний банкрут був не потрібен, більше фінансувати його вони не хотіли, і Петлюра вже не міг засилати до СРСР не тільки загони для підняття повстань, але й окремих терористів: для цього в нього не було людей, зброї та коштів.
Показовий факт: коли Петлюра створив організацію з назвою «Союз українських емігрантських організацій Франції», то її членами стали лише кількасот його найближчих прихильників, хоча українська еміграція в цій країні налічувала десятки тисяч людей. Для порівняння: організації української еміграції, що конкурували (наприклад, «Українска громада» генерала Шаповала), були в кілька разів більшими. До того ж колишнього головного отамана не сприймала більшість політичних та військових діячів еміграції: так, він був принципово неприйнятною фігурою для тісно пов'язаного з Німеччиною впливового гетьманського угруповання.
Понад те, живий і політично активний Петлюра був вигідний Радянському Союзу. Його невгамовні амбіції та жадоба влади розколювали націоналістичну еміграцію, що знижувало небезпеку її дій.
Також слід відзначити, що немає жодних архівних свідчень щодо причетності ОДПУ до вбивства Шварцбарда, хоча практично всі документи з діяльності радянської розвідки в 1920–1930 pp. відкриті для дослідників. Давно оприлюднені всі матеріали з «активних» операцій проти Ю. Тютюнника, В. Покровського, Б. Савінкова, С. Рейлі, О. Кутєпова, Є. Міллера, Є. Коновальця, Л. Троцького, і було б абсолютно нелогічним уважати, що чомусь приховують документи тільки щодо колишнього голови Директорії. Немає жодних фактів, які б підтверджували належність до ОДПУ не тільки Шварцбарда, але й Володіна. Це при тому, що в архіві ІНО (іноземного відділу) ОДПУ достатньо матеріалів із діяльності Петлюри в Парижі, із яких абсолютно зрозуміло, що чекістів цікавила винятково інформація щодо його діяльності, і жодних планів із його ліквідації чи викрадення взагалі не розглядали. Чекісти добре знали те, що Петлюра вже майже не мав можливостей проводити реальну підривну роботу проти СРСР і жодних політичних перспектив. Це було легше зрозуміти тому, що ІНО мав поінформовану агентуру в найближчому оточенні колишнього голови Директорії і кожний його крок був відомий. Із документів ІНО випливає, що Петлюра був достатньо периферійним об'єктом уваги паризької як легальної, так і нелегальної резидентур. У всякому разі інтерес до нього навіть не можна порівняти з тією величезною зацікавленістю, що її висловлювали обидві резидентури до бойових білогвардійських організацій і савінківців.
