Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
— Так… так… так… — підхопили слабкими голосами інші козаки…
За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів уже не було в бараках — їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили» [72, арк. 542–545].
1919 року, коли Маруся навчалася в Кам'янець-Подільському українському державному університеті, від тифу померла її матір. Маруся, студентка правничого, а пізніше сільськогосподарського факультету, щоб вижити, підробляла телеграфісткою. Вночі чергувала на телеграфі, а вдень навчалася. Та у листопаді 1920 року разом з урядовими інституціями евакуювалася з Кам'янця-Подільського [82, арк. 1–5].
Її старша сестра Леоніда взяла шлюб з лісничим Цвирком-Годицьким, що походив з Білорусі. Наприкінці 1920 року, після закінчення польсько-совєтської війни, Цвирко разом із дружиною вирішив повернутися у рідний край, який опинився під польською окупацією. З ними до Польщі емігрувала і Маруся. Попрацювавши у бібліотеці львівської «Просвіти» близько двох років, поїхала до сестри, чоловік якої вже працював лісничим князів Радзивіллів. Якийсь час у містечку Жировіце Маруся завідувала поштою, але, коли відмовилась на догоду полякам прийняти римо-католицьку віру, її швидко змусили покинути роботу. Якраз тоді Марусю намовила переїхати в Подєбради Липочка.
В академії особову справу на М. Заржицьку було заведено 19 вересня 1924 року. Навчалася на агрономічному відділі. А на Великдень 1926 року на квартирі у Липочки вона зустріла Василя Проходу. «Христос воскрес!» — це перше, що вона почула від незнайомця. Напевно, тоді вперше і поцілувалися, бо так заведено було…
Невдовзі, вже 1 серпня, вони одружилися. Того дня в Подєбрадах справлялося ще одне весілля — Лєночка Шовгенів виходила заміж за Михайла Телігу. Обидві пари вінчалися в євангельській церкві за православним обрядом. Співав академічний хор під керуванням Платониди Россіневич-Щуровської.
Весільну вечерю влаштували у студентській їдальні «Наша хата». До подружжя Проход прийшли всі колеги-лісівники, Платонида Россіневич, колишній командант УСС, голова львівської «Просвіти» сенатор Михайло Галущинський, який тоді відпочивав у Подєбрадах, та легендарний командарм Першого зимового походу Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. Це була велика честь!
Наукова праця
П'ятий рік навчання Василь Прохода присвятив підготовці до іспитів та написанню дипломної праці. За тему вибрав «Меліорацію неплідних земель в Україні шляхом заліснення». Василя, уродженця степу з його стихійними явищами, захопила ідея відновлення рівноваги через насадження лісів, лісозахисних смуг і перелісків.
8 квітня 1927 року відбувся перший дипломний захист на лісовому відділі УГА. На суд викладачів винесли свої знання шестеро студентів: Василь Прохода, Кость Подоляк, Анатолій Карташевський, Василь Мурашко, Петро Ковердинський і Григорій Груша.
Іспит Василь здав на «дуже добре». Таку ж оцінку йому виставили під час захисту дипломної роботи. Того дня професорська рада факультету надала Василеві і його колегам звання інженера-лісівника. 15 квітня 1927 року це рішення затвердила професорська рада академії. Диплом Василеві підписали ректор Іван Шовгенів та декан Борис Іваницький.
До радості домішувався смуток: перед новоспеченими інженерами постала гостра проблема пошуку роботи. А за їхнім фахом чужинцеві неможливо було знайти не тільки посади інженера, а й місця асистента, ад'юнкта в лісництві чи службовця у лісовлаштувальній канцелярії. «Лісники — народ довговічний, — розмірковував Василь, — раніше 70 літ не вмирають і на відпочинок не відходять, а молодих з Празької чи Брненської високих шкіл та з Пісковецького лісового технікуму… було більше, ніж лісове господарство потребувало» [97, с. 63]. До того ж майже всі ліси в Чехословаччині були державними, лише невелика частина їх належала приватним особам — німецьким князям Ліхтенштейнам та Шварценбергам. На роботу у державні лісництва брали переважно чехів, а німці надавали перевагу німцям.
Лише улюбленець жінок Грицько Груша, використавши протекцію якоїсь прихильниці, знайшов роботу в монастирському лісі у Словаччині… Більші можливості знайти працю були в Польщі. Тож багато випускників мусили їхати у Польщу, «до якої не було симпатії, але боротьба за існування змушувала…» [97, с. 64].
Дехто виїхав до США, а приятель Василя Петро Яценко опинився в Аргентині, де одружився на литовці, з якою порядкував на хуторці. Ті ж, хто наважувався повернутися на Батьківщину, закінчували життя далеко за її межами…
Оскільки іншої роботи не було, Василь та його товариші Сергій Колубаїв і Кость Подоляк погодилися на пропозицію професорів Іваницького і Косюри залишитися на кафедрі лісовирощення, лісовлаштування та охорони лісу як професорські стипендіати із зарплатою 600 крон.
5 червня 1927 року професорська рада УГА затвердила їх на нових посадах, зобов'язавши виконувати ще й обов'язки асистентів. Виходило, що працювати вони мусили як асистенти, ставки у яких були суттєво вищими (1100 крон), а отримувати зарплатню як професорські стипендіати — на 500 крон менше.
Ініціатором шахрайства був професор Борис Іваницький. Загальною ж причиною виявився «егоїзм наших професорів, — писав Прохода, — бо за практичні вправи, які фактично провадили ми, вони діставали додаткову платню». Якби Василя призначили на посаду асистента, практичні заняття йому передали б не тільки фактично, а й юридично. Відтак Борис Іваницький втратив би зі своєї тритисячної заробітної плати 200 крон, а він на таку «жертву» погодитися не міг. А те, що добросовісний працівник Василь Прохода втрачав 500 крон — майже половину своєї зарплатні, — професора мало цікавило… [97, с. 66].
Якби Василь жив сам, то йому, чоловіку ощадливому, тих грошей вистачило б, але ж родина… Та його «природній оптимізм перемагав усе». Він навіть не мав злості на свого шефа і продовжував добросовісно виконувати практичні заняття, за які Іваницький безсоромно отримував гроші, «і навіть пізніше співпрацював з ним на суспільно-політичному полі» [97, с. 66].
Прохода вів заняття зі студентами з дендрології та анатомії дерева в кабінеті лісівництва, а після відходу професора Алоїса Нехлеби читав курси з охорони лісу, лісового законодавства і лісової досвідної справи. Приймав іспити з фітопатології [1, арк. 226, 226 зв.]. 1 жовтня 1928 року Проходу все ж затвердили на посаді асистента кафедри загального лісівництва, але час було підвищити його до посади лектора. Та старші «колеги» не поспішали. Борис Іваницький навіть запротестував. Єдиний професор Косюра був «за»…
1929 року Прохода написав підручник з охорони лісу від рослинних шкідників, а наступного року в «Записках Української господарської академії» вийшла його стаття «Визначення головніших лісових порід по анатомічній будові дерева» [117, арк. 227–228].
Вільний від науки час Василь віддавав Товариству колишніх українських старшин та Аграрному товариству — організаціям, які «мали завдання плекати моральні чесноти та сприяти українському духово-культурному розвиткові своїх членів». Був Прохода і редактором часопису «Село». Найбільше допомагали йому у видавничій справі Григорій Сіманців і Микола Богун, а також Кость Подоляк, Юрій Климач і Сава Білодуб [112, с. 9].
Часу для родини практично не залишалося.
Українське сокільство
У Подєбрадах Василь Прохода захопився ще й сокільською ідеєю. Сформулював її понад півстоліття тому доктор Мирослав Тирш. Разом з Індржіхом Фіґнером 1862 року він заснував у Празі перше руханкове товариство «Сокіл». Мирослав Тирш мріяв об'єднати активний елемент своєї нації, щоб організувати народну енергію під гаслом «Чужі права шануй, але своїх нікому не даруй». 1870 року він писав: «Лише там, де ядро життя здорове, ніхто зрадливо або з почуття страху не відступить, лише там може цілий нарід стояти як один і триматися як лицар, об непроломний панцир якого остаточно розтрощаться всі ворожі мечі. Лише здоровий нарід здібний до оборони. Зброя в кожній руці! Військове поготівля!.. Хто хоче оборонити свій нарід у час війни, той ще в час миру стоятиме насторожі проти всякого підступного розкладу здорового життя, той мусить огненним мечем темні сили й упирів розбивати й розпорошувати» [111А, с. 1, 3].
