Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
При нормальному витворенню національної держави в основі кожної воєнної ідеології має бути певна традиція, яка раптом не твориться… Коли ж державне життя чужою силою було зруйновано, нарід находиться в поневоленні, і коли революційно виникає Визвольний рух, тоді в пам'яті народних мас пригадуються історичні минулі традиції збройної боротьби за свій національний ідеал…
Військо є носієм і оборонцем певної ідеї, за яку віддає своє життя на полі бою. Для викристалізування ідеї… виникає осередок на чолі з найбільш популярною особою з широким національно-політичним світоглядом…» [106, с. 1].
Такою особою, на переконання кубанця, і був Симон Петлюра. «Ідеологом новітнього українського війська в його боротьбі за Українську Державність» він став, писав Прохода, під час оборони Києва від полчищ Муравйова. Саме тоді, одразу після Крут, «на місце мазепинства прийшло петлюрівство, яке буде так довго тривати, поки Україна не стане вільною» [106, с. 5].
Тож не дивно, що Товариство колишніх українських старшин у Чехії мало неофіційну мету — готувати членство до виступу, «коли це буде необхідно, проти Совєтського Союзу» [25, арк. 12 зв., 13]. Для координації дій Прохода листувався з військовим міністром уряду УНР в екзилі Володимиром Сальським. Був з ним і нелегальний зв'язок.
У листах генерал Сальський ставив перед членами товариства завдання бути готовим виконати наказ уряду УНР. «Колишні воїни УНР вважалися такими, що перебували у безстроковій відпустці і в разі необхідності були зобов'язані з'явитися назад до армії, при цьому, безумовно, мався на увазі збройний виступ проти Совєтського Союзу» [25, арк. 90, 90 зв.]. Тож у статті «Вождь та військо», написаній по смерті Петлюри, Василь Прохода сказав прямо: вояки Армії УНР чекають того часу, коли розпочнеться новий етап збройної боротьби [92, с. 148].
Маруся Заржицька
1926 року сталася важлива подія в особистому житті Василя Проходи. На Великдень він познайомився з Марусею Заржицькою, двоюрідною сестрою Липочки Футорович, дружини Віктора Модестовича Левицького. Спочатку Маруся не звернула особливої уваги на «старомодного кавалера», та невдовзі по-іншому подивилася на нього…
Народилася Марія Заржицька 14 жовтня 1895 року у змішаній українсько-польській родині у Кам'янці-Подільському. Хрестили її в невеликій православній церкві Святого Миколая, що примістилася в маленькому провулку, який відходив від Губернаторської площі. Настоятелем церкви був протоієрей Чирський, він і ввів немовля у віру. Під час обряду сказав багатозначно: «Нехай буде Марія Єгипетська». Отже, іменини новонародженої мали відзначати 1 квітня (за старим стилем).
Батько Марусі був поляком католицького віросповідання. Належала до римо-католиків і бабуся по матері. Все ж Марусю хрестили у православній церкві. Бо до поляків, та ще й католиків, у Росії ставилися з підозрою, недоброзичливо (як у польській державі до православних). Тож, щоб забезпечити дочці спокійне життя в православно-тиранічній Росії, батько пішов на такий крок… Отак і мама Марія (у дівоцтві Станкевич), і Маруся Заржицька стали православними.
Кам'янець-Подільський — місто невеличке, але губерніальне. «Положене воно на плоскогір'ї, що утворюють відроги Карпатських гір. Центр міста був оточений течією річки Смотрич з дуже стрімкими берегами, у кілька сажнів заввишки. Він з'єднувався з околицями міста трьома мостами: Великим, Турецьким та Польським. Назви цих мостів свідчать, що Кам'янець-Подільський пам'ятає часи турецьких і польських наїздів та війн.
Великий міст зв'язував центр з Новим планом. Це була нова «аристократична» частина міста, де мешкала «еліта» й знаходилися майже всі середні школи. Поза тим Новий міст з'єднував центр не тільки з Новим планом, але й з Руськими фільварками» [112А, с. 1]. Отут, на межі Нового плану і Руських фільварків, 1907 року дівчина пішла в гімназію Славутинської. Спочатку це була приватна протогімназія. Заснувала її власним коштом Степанида Панасівна Славутинська («Стефаніда Афанасієвна Славутінская»). «Вона вважалася нижчою за гімназію. Але з часом виявилося, що навчання в ній було поставлене на належному рівні, не згірше як в Державній Маріїнській жіночій гімназії… Наслідком того перевели реорганізацію протогімназії у гімназію, дали (їй) державні дотації і права» [112А, с. 6].
Маруся вступила до цього навчального закладу, коли він уже мав усі права. Розмістилася гімназія наприкінці Петербурзької вулиці в чотириповерховому величавому будинку з широкими мармуровими сходами на другий поверх. Колись палац належав графу Бобринському, який, здається, і подарував його на освітні потреби.
З гімназією межувало обійстя міського голови Костянтина Туровича, донька якого Галя теж навчалася тут. Сина Туровича невідомі особи затягнули до таємної організації «Песимістів» (так ніби вона називалася). До неї невідомі особи вербували учнів старших класів, а потім спонукали до самогубства. Марія Заржицька підозрювала, що це була «большевицька провокація, щоб знищити еліту, культурну молодь». Як би не було, але син міського голови 1914-го (чи 1915 року) вкоротив собі віку [112А, с. 5].
1917 року революційна жидівська молодь звинуватила Костянтина Туровича в розкраданні міських коштів, внаслідок чого його викинули з роботи, а тоді й із власного будинку. Врешті довели його до самогубства. А Галина в добу Визвольної війни вийшла заміж за хорунжого Армії УНР Костя Ліневича…
На Петербурзькій жив і лікар Кость Солуха, громадський діяч і меценат, голова «Просвіти», а 1918 року — один із засновників Українського державного університету в Кам'янці-Подільському.
Через фіалкового кольору сукенки, які носили дівчата Славутинської гімназії, хлопці називали їх «фіалочками», а «маріїнок» за коричневу уніформу — «козами». «Славутинки» пишалися такою назвою, і коли прийшов наказ змінити платтячка на коричневі, багато дівчат плакали. Оскільки директор дозволила доношувати старі, то майже всі гімназистки пошили нові фіалкові уніформи. Вчителям пояснювали, що мали їх до того, як вийшов наказ. Так що майже рік, попри наказ, «славутинки» залишалися «фіалочками». Ця назва за ними збереглася, навіть коли вони вбралися в ненависну коричневу форму…
Коли у вересні 1924 року Марія Заржицька прибула в Подєбради, професор неорганічної хімії Микола Вікул зустрів її несподівано:
— Добрий день, фіалочко!
Марія щиро здивувалася:
— Звідки ви мене знаєте, пане професоре!
— А я вас пам'ятаю, як ви були гімназисткою…
До Подєбрад її шлях проліг через різні країни… 1915 року родина, рятуючись від німців, виїхала до Воронежа, а невдовзі — до Нижнього Новгорода. Батька вже не було — він помер до Світової війни. Маруся отримала працю на маленькій пошті. Тут і набула фах поштово-телеграфного урядовця.
Одразу після Лютневої революції Заржицькі повернулися додому. Під час бурхливих революційних подій у родині «перемогла українська стихія, до чого найбільше спричинився брат Марусі Костя» [97, с. 58]. За своє українство він невдовзі зазнав лиха…
Під час Визвольної боротьби Маруся працювала у військовому шпиталі в Кам'янці-Подільському, напевно, в тому, що причаївся між головними вулицями Нового плану — Петербурзькою і Московською.
Горя вона надивилася тут безмежно… «Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного хліба й склянка з чаєм без цукру. Раптом озвався один козак:
— Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?
— Як же ні? Українська, — відповіла та.
— Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?
— Мабуть, не вміють по-українськи…
— Не вміють, — продовжував козак, — бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.
