Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Безжалісний вбивця нахилився над пораненим, який вже хрипів, і на очах переляканих свідків без щонайменшого вагання вистрілив ще двічі… При кожному новому пострілі людина в білій блузі повторювала: «Це за вбивства! Це за погроми!..»
Здійснивши злочин, Самуель Шварцбард (таким було ім'я вбивника) виклично випростався і чекав, коли його заарештують. Стривожений звуками пострілів, прибіг поліцейський, який перебував на посту на розі бульвару Сен-Жермен.
— Ну то що, ти закінчив? — сказав поліцейський. — Віддай мені твою зброю!
Шварцбард, успішно завершивши свою криваву справу, спротиву не чинив. Але тепер треба було захищати його від гніву натовпу. Удари кулаками почали сипатися на душогубця, і поліцейський, якому скоро прийшли на допомогу колеги, доклав величезних зусиль, щоб врятувати Шварцбарда від розправи розгніваних перехожих» [26, с. 1].
Убивство Головного отамана викликало величезне збурення української еміграції. Трагічна подія згуртувала українців різних таборів, посилила їхнє завзяття.
Василь Прохода одразу ввійшов до складу комітету зі вшанування Симона Петлюри і взявся за написання ґрунтовної статті до збірника, присвяченого пам'яті Головного отамана. В ній лаконічно викладено історію постання і боротьби Армії УНР. Прохода писав: «На зміну «Мазепинству» прийшла «Петлюрівщина». Прийшла вона через 210 років після того, як на Україні проревіла остання українська гармата, й через 55 літ після остаточного, категоричного і рішучого оголошення, що не тільки народу українського, але навіть мови його «не було, нема й бути не може»… Прийшла «Петлюрівщина» тоді, коли основи величезної Російської імперії згнили, але віковічний гіпноз російської величи ще відчувався… Почала творитися без жадного наказу нова збройна сила й перетворилася в новітню українську армію… Історія судила так, що на чолі молодої української армії став Симон Петлюра. Петлюра був нашим національно-політичним ідеологом. Зміст цієї ідеології, в значній мірі, — ті традиції, які установила й залишила нам наша минула Визвольна боротьба… Симон Петлюра дав цій армії національну невмирущу душу, й ожив тоді військово-козацький дух нації» [92, с. 109, 110, 140].
У липні 1926 року в Подєбрадах з ініціативи полковника Архипа Кмети та сотника Володимира Шевченка виникло Товариство колишніх вояків Армії УНР, що стало своєрідною відповіддю ворогам України на вбивство духовного провідника значної частини військової еміграції. Членом-фундатором став і підполковник Василь Прохода.
Засновники головним завданням товариства визначили «всебічно підтримувати традиції УНР і бути у повній бойовій готовності на випадок збройного виступу проти Совєтської влади за створення «Самостійної української держави» [25, арк. 22].
Товариство очолив Генерального штабу полковник Армії УНР Архип Йосипович Кмета. Народився він 19 лютого 1891 року в м. Ічня Борзнянського повіту Чернігівської губернії. Освіту здобув ґрунтовну — закінчив 2-гу Грозненську реальну школу (Терська область, 1911), Олексіївську військову школу (Москва, 1913), Київську інструкторську школу старшин (1918). Брав активну участь в українізації частин російської армії. З українців 6-го стрілецького полку створив курінь, з яким перейшло до складу 10-го корпусу. 1918 року він — старшина 4-го Сердюцького полку Гетьманської сердюцької гвардії. За власним визнанням, «брав активну участь в повстанню проти замаху гетьманської влади на Українську державність». 1919 року Кмета — командир 4-го полку Січових стрільців, з яким у березні брав участь у боях проти московських більшовиків за Житомир. Після поразки Армії УНР інтернований у м. Каліш. 1923 року виступив як один із засновників Українського військового союзу. Закінчив господарську академію в Подєбрадах. Темою дипломної праці Кмета обрав «Економічні наслідки Світової війни 1914 — 18 рр. для України» [8, с. 278; 32, с. 279; 37, с. 270; 83, с. 1 — 200].
Невдовзі Товариство колишніх вояків Армії УНР об'єдналося з подібною організацією, що виникла у Празі. Тепер об'єднання називалося Союзом вояків Армії УНР. Але чеська влада його не легалізувала.
Ветеранські товариства виникали і в інших країнах. У Польщі, наприклад, 1924 року. Спочатку його очолював генерал-хорунжий Віктор Кущ. У Румунії Товариство колишніх вояків УНР утворилося 1926 року. Очолив його підполковник Армії УНР Гнат Порохівський. У Франції товариство постало 1927 року, його очолював генерал-хорунжий Олександр Удовиченко. Виникли такі товариства у Болгарії та Сербії (голова — підполковник Василь Филонович).
1927 року Архип Кмета запропонував утворити центральний керівний орган українських ветеранських організацій, але «спроба не увінчалась успіхом, оскільки ці товариства існували в різних державах і навряд чи яка країна погодилась би на втручання в її справи центра, який знаходився б, наприклад, у Варшаві» [25, арк. 92 зв]. Тому військовий міністр уряду УНР в екзилі Володимир Сальський, що жив у Варшаві, здійснював загальне керівництво неофіційно.
Наприкінці 1927 року на загальних зборах ветерани новим головою Товариства колишніх вояків Армії УНР у ЧСР обрали Василя Проходу. Він керував до квітня 1928 року, коли на ультимативну вимогу поляків чеська влада закрила організацію. Проблема виникла через відплатні дії Української військової організації в Польщі. Оскільки члени УВО жили і в Подєбрадах, то поляки запідозрили ветеранів у співпраці з бойовиками.
Та вже у жовтні Прохода зареєстрував у міській управі Праги статут Товариства колишніх українських старшин у Чехії («Єднота бивалих українських достойников в Чехах»). «По суті, це була та сама організація, тільки під іншою назвою» [25, арк. 89]. Згідно з новим статутом товариство мало завдання «об'єднати колишніх українських старшин з метою національно-культурної праці і морально-матеріальної підтримки» один одного [25, арк. 90]. Члени справді збирали кошти, товариство сприяло працевлаштуванню учасників Визвольної боротьби, надавало їм правничу допомогу.
І знову вояки обрали головою Василя Проходу. «Багато коштувало мені сил і витривалої праці, щоб не допустити Товариство на шлях емігрантської колотнечі, — говорив кубанець, — а разом з ним деморалізації, дбаючи про взаємну моральну та матеріальну підтримку і пошану світлих героїчних, а разом з тим трагічних подій…» [97, с. 55, 56].
При товаристві заснували українську бібліотеку військової літератури, яка передплачувала з Парижа громадсько-політичний і літературно-мистецький тижневик «Тризуб» та військово-науковий і літературний журнал «Табор», що виходив у Польщі.
До правління входили Василь Прохода (голова), підполковник Армії УНР Юрій Олександрович Климач (заступник), сотники Армії УНР Захар Івасишин (секретар) та Зінченко (бібліотекар), а також скарбник — поручник Армії УНР. Ревізійну комісію очолював сотник Василь Федорович Кучеренко. Членські внески становили одну крону на місяць. Окремо збиралися пожертви на конкретні потреби.
Для охочих стати членом товариства існувала процедура: кандидат мав знайти двох поручителів, потім його заява розглядалася на засіданні правління, після затвердження кандидатури остаточне рішення ухвалювали загальні збори. На зборах завжди був комісар повітової поліції. Голова мусив завчасно його запрошувати.
За всю історію організації не було випадку, щоб когось позбавили за порушення моральних-етичних норм. Виключали лише тих, хто виїжджав до іншої країни.
Товариство регулярно відзначало важливі події української історії — заснування Запорозької Січі, ювілеї гетьманщини, проголошення Самостійної України 22 січня 1918 р. та самостійності ЗУНР (1 листопада), річниці бою під Крутами, розстрілів у Базарі та загибелі Симона Петлюри.
До роздумів про роль Головного отамана у Визвольній боротьбі Василь Прохода вертався не раз. Цікавими є його міркування у статті «Симон Петлюра — ідеолог Українського війська…». «Кожне військо, яке стоїть на сторожі державности власного народу, — писав він, — не є якимсь механічним утвором з примусовою дисципліною та беззастережним виконанням наказів свого командування. Воно повинно мати в першу чергу моральну силу, на якій базується фізична міць збройного чину. Ця сила без певної ідеї самопожертви в боротьбі за загальне добро своєї нації не може існувати.
