Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Навесні шістдесятого нас, політичних в’язнів, вивезли до Мордовії. Радянська влада розпочала посилену ідеологічну роботу з політв’язнями. Тому, на мою думку, сконцентровувала «підопічних» невільників ближче до Москви задля оперативнішого їх опрацювання. На нас тиснули морально, аби заставити покаятись, піти на співпрацю з органами влади, адже Радянський Союз з усіх сил намагався показати себе світові як правову, демократичну державу. Дехто із політичних в’язнів під тиском обставин проявляв слабкість, піддавався вмовлянням і опускався до ганебного вчинку, продавав ідею, друзів… На щастя, їх, слабкодухих, виявилася мізерна дещиця.
Із Петром Дужим, колишнім високопоставленим діячем ОУН, ми запізналися в Магадані на 307-й зоні. Активний і вольовий провідник розробив у таборах план порятунку політв’язнів на всьому колимському обширі. Допускалося, що з розгоранням американо-корейської війни зможливиться зудар між Заходом і Сходом. За такої ситуації більшовики могли запросто винищити політичних в’язнів, які становили реальну загрозу для системи. Розстрілювати беззбройних невільників комуністи вміли, це вони демонстрували неодноразово. Тому Дужий і втілював свій план, який зводився до одностайного повстання у всіх таборах. Найважливіше в цій справі — злагодженість дій. Усі інструкції-настанови поширювалися через вже згадану Славу Веретко, яка працювала на базі управління колимських таборів у Магадані. Звідти невидимі ниточки вели до усіх таборів двадцяти трьох відділень Магаданської області. З кожного табору приїжджали на базу за продуктами, і Слава, досвідчена підпільниця, мала змогу передавати записочку із планом дій в’язням на зони. Вся задротована Колима за сигналом штабу мала роззброїти гарнізони і захопити владу. Дужий стежив за перебігом подій із «триста сьомої».
У Мордовії, куди нас позвозили до штрафного табору, доля повторно зводить мене з Дужим і Горбовим. Не встигли ми й обжитися на новому місці, як з Києва приїжджають якісь високі чини. Викликають Петра Дужого і пропрацьовують його, аби відрікся від націоналістичних поглядів, засудив своє минуле. Він був свого часу референтом пропаганди центрального Проводу ОУН і редактором часопису «Ідея і чин». Мені, як старому другові по Колимі, сказав, що його для чогось забирають до Києва. У нашому середовищі — українських політв’язнів — цей випадок був першим і зарадити жодним чином ми не могли, хоча чудово розуміли, що оунівського діяча такого штибу ламатимуть і схилятимуть до зради. «Петре, — запитую, — як Ви думаєте, вистоїте?» «Гадаю, що вистою». Оце його слова. Дужий старший за мене років на п’ятнадцять, і становище в ОУН займав значно вище, проте я відважився сказати йому, що думаю. «Петре, Ви розумієте, що йдеться не тільки про Вас особисто, але про всю нашу революційну боротьбу, наш народ, українську історію. Ви в ній далеко не остання особа. Повинні собою пожертвувати, не смієте зігнутися, мусите витримати». «Витримаю. Але, — каже замислено, — є в мене одна слабина — дружина». Вона проживала після звільнення з воркутинських таборів у Сиктивкарі. Дуже боявся, що її заставлять повпливати на чоловіка, надламати його зсередини. Наступного дня Петра Дужого забрали з табору. Виїжджав з наміром вистояти. Поїхав чоловік і… як камінь у воду, навіть всеохоплююча зеківська «пошта» не приносила жодної вісточки. Аж десь місяців через п’ять приходить мені посилка від Олексія Вдовиченка з Одеси. З ним ми потоваришували на «триста сьомій». Колишній офіцер-артилерист подружився на Станіславщині з оунівцями, за що був «нагороджений» гуманною радянською владою п’ятьма роками ув’язнення. Компанійський одесит, звільнившись, не поривав зі мною зв’язків, писав часто листи, а оце прислав посилку. Повну фанерну паку харчів метикуватий артилерист-політв’язень завбачливо накрив газетою. Була то не випадкова газетина з прославлянням будівників комунізму, вона містила статтю Петра Дужого. Писав колишній провідник-пропагандист про боротьбу ОУН з польськими панами, що було спричинено національним і класовим гнітом. Українці змушені були чинити спротив усім отим польським пацифікаціям, тотальній полонізації. Але з приходом рідної Радянської влади у тридцять дев’ятому потреба боротьби відпала, бо Західна Україна ввійшла до складу УРСР, необхідно солідаризуватися з Радянською владою і допомагати їй розбудовувати світле майбутнє. Отаким приблизно був зміст отієї статті. Написане в газеті вдарило неймовірно боляче. Кожному з нас хотілося родинного затишку і особистого щастя, бо всі ми тільки смертні люди. Але зрада — надто висока ціна всьому тому. І тоді я вкотре поклявся сам собі, що йтиму обраним шляхом до кінця, жодна сила в світі не заставить мене збочити. До цього закликали живі, що мучилися за колючими дротами, про це волали мертві з небесної високості… Я вистою, друзі!
Після повстання 1956 року в Угорщині режим у радянських концтаборах поступово і невблаганно ставав жорсткішим. В зони позаганяли всіх «поселенців» і «безконвойників», завертали навіть раніше звільнених комісією. Політв’язнів у Мордовії опрацьовують всіма можливими методами, політзаняття змінюються індивідуальними бесідами. Викликають ледь не щодня, тицяють під ніс газети, журнали, де описувалося світле і радісне життя в радянській Україні, що спільно з іншими радянськими республіками будувала комуністичне майбутнє. Закінчувалася така «дружня» бесіда словами:«А ти, дурний, гниєш в таборах! Для чого? Ти хотів будувати Україну. Іди, будуй державу — радянську! Напиши заяву і тебе звільнять». Додому, на волю, мені хотілось, як птахові літати, але написати ганебну заяву, значить згубити свою душу, перекреслити всю нашу революційну справу. Попри всі солодкі обіцянки, попри весь шалений тиск, ми з друзями по тяжкій неволі не поспішали хапатися за ручки для написання покаяльних заяв. Не та закваска! Бог допоміг нам втриматися від диявольської спокуси. Не зганьбити себе, свою родину, своїх друзів, свій народ…
Дужого довелося зустріти аж у дев’яносто третьому у Львові. Олександр Черненко із Запоріжжя, молодий хлопець, організував у місті на Дніпрі ДСУ, агітував вступити й мене. Я подякував Сашкові й відповів, що до смерті належатиму згідно присяги ОУН. Мене на все життя заполонив клич: «Здобудеш або загинеш». Але з організацією ДСУ я йому допомагав. Так ось, Черненко повідомляє, що зустрічався у Львові зі Славою Стецько, і вона просила організувати в Запоріжжі братство вояків ОУН-УПА. Хтось їй розповів раніше про мене. Братство я створив, носить воно назву «Запорізький кіш». Уже як керівник братства я потрапив до Львова на Всеукраїнський збір. Там і зійшлися ми з Дужим. Залепетав до мене, вишукуючи очима дірки в підлозі. Навіть книжечку прихопив, яку я подарував йому при розлученні у Мордовії. Зберіг. Я йому не дорікнув жодним словом, не хотілося робити ще одного розколу. Руки я колишньому табірному приятелеві не подав, чемно відмовився погостювати у нього. Заклик провідника Дужого я сприймав колись не як просто слово, а як закон. А він… Його прописали свого часу у Львові, дали квартиру в особняку, жив собі спокійно з родиною, багато писав, друкувався. Мене ж звільнили без права проживання на Західній Україні. І фіґури наші не зрівняти!
Володимир Горбовий не піддався ні обіцянкам, ні погрозам. Немолодий чоловік відбув за ґратами чверть століття і повернувся до рідних країв з підірваним здоров’ям аж 1972 року. В Оболоні побіля Долини на Івано-Франківщині сімдесятирічному хворому чоловікові прихисток надала молодша на десять років Аделя Семків. Жив колишній політв’язень під постійним наглядом представників радянської влади. Тільки найближчі й наймужніші друзі відважувалися провідувати опального адвоката. В травні 1984 року навідався з Ходорівщини табірний приятель Михайло Колесник, який воював свого часу на Волині в УПА, мав псевдо Дубовий. Звідти якимось чином перебрався на Буковину, де його заарештували і засудили на двадцять п’ять років. Звільнився, правда, Колесник достроково. Горбовий, який переніс на той час запалення легенів, поїхав до Михайла в гості. Через два тижні в село прийшла печальна телеграма — помер Володимир Горбовий. Хоронили мужнього патріота-борця на новому цвинтарі в Долині. За труною з покійником ішов невеличкий гурт друзів. І не тільки їх…
