Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Наступного дня ми дали звільненим на прощання останні напуття. Камера зробилася враз просторою і лункою. Події кількох найближчих днів розвивалися стрімко і непередбачувано. Десь другого чи третього дня до камери заходить начальник спецчастини. Беземоційно зачитує рішення про звільнення Маґаса, котрий попередньо писав у якісь інстанції скаргу. Її, як виявилося, розглянули й задовільнили. Через день камера наша попросторнішала ще більше, оскільки в ній залишилися тільки ми з Чмеликом. Радіємо удвох за приятеля. Михайло Маґас воював в УПА на Тернопіллі. В неволі показав себе відважним і товариським хлопцем, справжнім бійцем. Чмелик також стрілець УПА, родом зі Стрия на Львівщині. Не знаю, як воював у повстанській сотні, але в таборах тримався по-козацьки. Адже не кожен відважувався на перший немаленький строк «намотати» у таборах ще один. Чмелик був одним з небагатьох. Відстоював нашу справу, заступався за друзів завжди і скрізь, сповідував принцип справедливості. За події у таборі Д-2 мене разом із Рощиб’юком, Бунем, Олексюком, Сущиком, Поріцьким судили повторно. Чмеликові другий термін дали за ліквідацію табірного донощика.
В’язнична обслуга, що звикла до неординарних, м’яко кажучи, дій «побутовиків», ставилася до нас, «політичних» досить непогано. Не скажу, що все у стосунках між в’язнями і адміністрацією протікало гладко, бо непорозуміння виникали нерідко, але то все були клопоти правового характеру, і вирішувалися вони загальнолюдським, правовим трибом. Серед політичних в’язнів не було звичних у блатному світі бійок, «розборок», грабежів, насильства, аморальних вчинків, тому тюремникам велося з нами значно легше. Проте на кожен факт несправедливості, насильства, провокації щодо будь-кого з-посеред наших друзів ми відповідали актом непокори, голодовками і навіть відплатними акціями. Тому у цій в’язниці нас цінували, побоювались і поважали.
Кількаразово викликав мене до себе начальник політчастини у в’язниці, високий, стрункий блондин з блакитними очима. Про мету тих «запросин» я лишень здогадувався. Очевидно, ознайомився з моєю «справою» і зацікавився персоною «западенця». Офіцер наслухався свого часу з різних совітських джерел про «бандитів»-бандерівців, а тут зіткнувся з ними чоло до чола. Почуте колись і побачене зараз значно відрізнялося. Замість лютих зарізяк перед ним постали спокійні, дружні, з відчуттям власної гідності мужні люди. Коротко, наскільки міг, дохідливо, я розповів йому про ситуацію в Західній Україні. Розказав, як зустрічали радянську владу з хлібом-сіллю у вересні тридцять дев’ятого, що по собі залишили «визволителі» у сорок першому, втікаючи від гітлерівців. Не забув описати «подвиги» німців, мадярів, румунів у наших краях і боротьбу УПА з ними. Знову перейшов на тему совітів, але тепер вже «других», і чого від них західноукраїнці дочекалися. Не оминув боротьби бандерівців з комуністами і їхньої діяльності в концтаборах. Слухав мовчки, ні разу не зупинивши й не перебивши. З його поведінки я зрозумів, що з багатьох питань погоджується зі мною. Правда, про те він не обмовився жодним словечком. Закон гулагівських джунглів не дозволяв, звичайно, офіцерові розкритися перед в’язнем. Але слова мої, гадаю, впали зерном в благодатний ґрунт. Капітан був людиною досить тямковитою, щоби й самому розібратися в тому, що коїлося в совітській імперії. Мої розповіді лише додали йому впевненості.
Тюремна бібліотека містила багато російської літератури, здебільшого, класиків. Прочитав я Гончарова, Бєлінського, Чернишевського, Толстого, Чехова та багатьох інших російських письменників. Дуже хотілося почитати своїх, українських, авторів, але про це у в’язниці залишалося тільки мріяти. Ми переповідали часто один другому зміст прочитаних ще на волі книг українських письменників, багато декламували поезій. Кожну прочитану книгу обговорювали гуртом. Літературно-культурне життя в середовищі українських політв’язнів не завмирало ніде за жодних обставин. Були то рідна пісня, висока література, молитва, а чи просто дотепне українське слово. Українство не вдалося вихолостити з нас жодному з окупаційних режимів.
Бібліотекарка у визначені дні приходила до кожної камери з каталогом наявних у бібліотеці книг, і ми вибирали потрібну літературу. Вона справно приносила за-мовлені книги і забирала прочитані. Сама тридцятип’ятирічна жінка не читала, очевидно, зовсім, бо ніколи не могла нічого порадити своїм заґратованим читачам. Проте ми були вдячні їй і за те, що регулярно приносила замовлене нами живе слово, хай і чуже. Для себе ж я давно зробив висновок, що вчитися ніколи і ні в кого не соромно, тому з головою занурився у світ друкованого російського слова. Все-таки це корисніше й цікавіше, аніж лічити блощиць у камері.
Від спокуси поспілкуватися з нами, політв’язнями, не могли втриматися ні тюремні наглядачі, ані конвоїри на численних етапах. Пригадую, під час нашого не зовсім вдалого перельоту з Магадана, коли літак здійснив вимушену посадку у Комсомольську-на-Амурі, ми в аеропорту розпочали колядувати. До нашого невільницького гурту, оточеного озброєними конвоїрами, долучилися випадкові пасажири, почали підтягувати за нами. Колядували ми натхненно. Коли ще випаде слушна нагода?! Навколо імпровізованого хору зібрався невдовзі величенький натовп. Дехто слухав українську колядку вперше, але навіть на чужомовних слухачів вона впливала магічно. Здавалося мені, що у тих незнайомих людей з розширеними від здивування й насолоди очима і розтуленими ротами аж німби сяяли навколо голів. У промерзлій аеропортівській залі враз потеплішало. Наче часточку України принесли колядки до холодного північного міста. Свіжим карпатським вітерцем війнуло в одухотворені обличчя. Отаку незбагненну силу має наша колядка. Ця незвідана сила штовхнула на відчайдушний крок навіть одного з конвоїрів. Хлопець випростався і гордо обвів поглядом присутніх. «Ето мої зємлякі!» Ткнув великою п’ятірнею в наші кайдани і поправив на широкому плечі мулький, що зовсім не пасував до ситуації, автомат. Заговорили все-таки приспані нелюдською системою прадідівські козацькі ґени, зуміла їх розбуркати предковічна колядка, привезена з гордих, нескорених Карпат.
Не піддатися комуністично-імперській системі нищення волелюбства й інакомислія могли лише люди, тверді духом і сильні фізично. Тому ми не забували у в’язниці й за бренне тіло. Кожен ранок у камері розпочинався після молитви з руханки і водних процедур, активні фізичні заняття проводили під час прогулянки у дворику. Кожен з нас до арешту був непоганим спортсменом і в неволі намагався, наскільки можливо, підтримувати фізичну форму.
По-справжньому тоскно зробилося нам з Грицем після від’їзду друзів. Ходимо камерою туди-сюди, мов неприкаяні, перекинемось знехотя словом, піджартовуємо один над другим. Переговорили про все на світі, вже й теми вичерпались. Так провели понад три місяці, а тоді написали заяву в Москву. Мовляв, сталінські репресії в Радянському Союзі засуджуються, то чому ми мусимо й далі сидіти в «критці». Відповідь з білокам’яної не забарилася.
Пізньої осені шістдесят першого відправляють нас з Грицем із Єлецької в’язниці етапом в табори. Мені залишилося відбувати десять років, Грицеві — три. «Столипін» напхом напханий блатною братією. Інструкція забороняла перевозити політичних з побутовиками. У вагоні є карцер. Але за яку провину нас туди саджати? Отож, їдемо з Грицем по-панськи, удвох у купе, а в сусідніх секціях тиснуться по шістнадцять в’язнів-побутовиків. Куди нас гуркоче потяг, не знаємо, гадаємо собі, що в Магадан.
Дорогою дізнаємося, що в Свердловській в’язниці група українських політв’язнів підняла повстання, бо умови утримання й знущання адміністрації були нестерпні. Більшовики розстріляли тоді сорок найактивніших в’язнів-повстанців.
У Свердловську в пересильній в’язниці зустріли колишній штаб Квантунської армії ледь у неповному складі. «Сорокова» камера стала місцем нашої випадкової зустрічі. Полонені японські офіцери відбували ув’язнення у володимирській в’язниці, було їх, здається, шістнадцять осіб. У камері з японцями ми з Грицем провели вісім днів. Роззнайомилися. Здивував мене неймовірно колишній начальник контррозвідки армії, полковник. Окрім того, що бездоганно володів українською, добре розбирався в історії, культурі, літературі України. На моє запитання відповів, що Японія розглядала Україну як союзника в боротьбі проти Російської більшовицької імперії. Був у групі офіцерів небіж Мікадо, начальника штабу Квантунської армії. Попри жовтувату шкіру, зовнішність мав європейську — високий на зріст, довговидий, з гачкуватим носом. Японським воякам ми розповіли детально про національно-визвольні змагання українців проти фашистів і більшовиків.
