Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Зону особливо суворого режиму невдовзі розформували, тому нас порозвозили по інших таборах. Я потрапив до «сьомої» зони. Щоправда, і на ній довго не затримався. Заставляють працювати на лісозаводі. Категорично відмовляюся. Заявив начальникові режиму, що колоди катати не збираюся. Запхав мене на кілька діб до буру, але це помогло, як мертвому кадило. Начальник режиму зрозумів, що з мене багато не витиснеш, і при першій слушній нагоді поспішив позбутися непокірного в’язня із табору, щоб уникнути зайвих клопотів.
У селищі Явасі два «лаґпункти» — «другий» і «одинадцятий». Мені дістався «другий» — швейна фабрика. Строчу на конвейєрі рукави до куфайок, від яких віддає мені чомусь «пайдьошніками»-енкаведистами. Особливо не напружуюсь, тому конвейєр частенько простоює через мене. Мої «трудові досягнення» не дуже прийшлися до шмиги табірному начальству, і мене хутенько перекидають на «одинадцятий».
На деревообробному підприємстві виготовляють різні меблі — шафи, столи, крісла… В цьому таборі в’язнів щочетверга зганяли на «політзаняття», аби втовкмачувати в їхні голови ідеї класиків марксизму-ленінізму. Звичайно, заняття ті я не відвідував, завжди пересиджував десь із книжкою. Вся зона у клубі слухає політпрацівників, а я собі заліз у високі квіти посеред чималенької клумби та й читаю. Котрийсь із надто пильних наглядачів виявив мене там. Грізним голосом запитує прізвище. Не змигнувши оком, без запинки відповідаю, що «кіло двісті». Саме стільки хліба отримує слухняний в’язень за перевиконання на сто п’ятдесят один відсоток трудової норми. Проте нагодився, на лихо, штабний днювальний, який був «кумівським», тобто, доносив режимникам, і продав мене. Закрили на сім діб до карцеру.
Уже вкотре загострилася виразка, кашляю згустками крові. Проте понад два роки не можу добитися, аби потрапити на медичне обстеження. Нарешті начальник санчастини змилувався і відправив мене в Барашево до госпіталю в «третьому» «лаґпункті». «Одинадцятий» табір неподалік залізниці, тому озброєні автоматами конвоїри припровадили мене пішки до потяга. У мордовській столиці Саранську, що на березі ріки Інсар, до кожного поїзда причіплювали «заквагон», оскільки в’язнів у Мордовії тогочас вистачало. Мене і папку із супровідними документами недремні конвоїри передали іншим. Потяг погуркотів на Барашево. Там браві автоматники з червоними погонами приконвоювали мене до шпиталю. В госпіталі, на своє щастя, зустрів славного свого краянина Василя Кархута, який відбував другий термін і з яким невільницька доля зводила мене ще на Колимі. Василь відвів мене на рентґенівський апарат. Виявили виразку дванадцятипалої кишки. Через двадцять два дні лікування мені дали третю групу інвалідності і повернули до табору на Явасі.
Кархута засудили у жовтні сорок шостого на п’ятнадцять років каторги і п’ять позбавлення громадянських прав. Не забула «справедлива» радянська влада й конфіскувати майно засудженого. Причиною розправи над лікарем-терапевтом послужило те, що під псевдо Ростислав лікував поранених і хворих вояків УПА та ще за літературну діяльність. Написав Василь Кархут чимало новел, оповідань, повістей, але найвідоміша його наукова праця «Ліки навколо нас».
Народився Василь Кархут 1 липня 1905 року в Марківцях побіля Тисмениці в родині священика. Володимир і Наталія Кархути зуміли дати синові всебічну ґрунтовну освіту. Хлопчина навчався в гімназіях в Городенці, Коломиї, Львові. Студіював медицину в Українському таємному університеті, після ліквідації якого польською владою записався на медицину в університеті Яна Казимира у Львові. Кархут був активним пластуном, багато мандрував рідним краєм, очолював пластовий журнал «Вогні». Написав кілька книжечок про «Пласт».
У тридцятих роках лікар Кархут працював у Кременці на Тернопіллі. За написання і видання збірки новел «Цупке життя» і повісті «Вістря в темряві» його запроторюють до концтабору для політв’язнів Берези Картузької. В листопаді тридцять п’ятого поляки звільнюють в’язня на вимогу громадськості.
Перебравшись у 1939 році з родиною до Кракова, Кархут не припинив ні лікарської, ні літературної діяльності. З вибухом війни працює у народній лічниці ім. А. Шептицького. Влітку сорок другого невтомного лікаря арештовує всевідне ґестапо, але якимось дивом викрутився. Від совітів же втекти не зумів.
Лікаря, письменника, знавця античних мов більшовицькі неуки використовували в таборах Берлаґу на «мускульних роботах». Правда, волею випадку йому дозволили лікувати хворих у таборах суворого режиму. Не одному в’язневі-«доходязі» врятував життя чуйний лікар.
1957 року Василь Кархут, пробувши на волі два роки, заробив новий термін за «антирадянську агітацію». Мордувався в Тайшеті, на Братській ГЕС, у Владимирській централі. Цього разу комуністи не особливо надавали можливість лікареві працювати за фахом, лише від березня 1958 до лютого 1962 лікував хворих.
Після звільнення у шістдесят третьому Кархут змушений був залишитися на чужині, бо права на виїзд не дали. Працював вільнонайманим лікарем, аж поки у 1965 зумів повернутися до рідних країв, виснажений і хворий.
У Коломиї мешкала родина — дружина Теодозія з донечками Христиною і Зореславою. Але влада не дозволила поселитися в Коломиї, тому перебивався то лікарськими, то фельдшерськими заробітками селами Снятинщини. Радянська влада зробила все, аби здібного лікаря й талановитого письменника відірвати від наукового й культурно-літературного світу, хоча єдиною його виною була велика любов до України і людей.
Не стало великої людини 9 жовтня 1980 року. Зі Львова, де помер, Василя Кархута перевезли до міста над Прутом. Лікар, письменник, борець знайшов свій останній прихисток на коломийському цвинтарі.
Як інвалід маю право вибирати посильну працю. Потрапляю до сільськогосподарської бригади, що вирощує різну городнину. Протримався в ній до середини літа. Саме почали достигати огірки, помідори… Я, звичайно, не встояв перед спокусою вгостити свіжими овочами своїх друзів-політв’язнів. Із сільськогосподарської зони в столярну через огорожу перекидав хлопцям городнину. Намагався це робити без свідків. Але якось зненацька навідався агроном, якому не вельми припала до вподоби моя щедрість, і мене з тріском витурили з елітної бригади до столярного цеху. Зачищую меблі шліфувальним папером. За норму вже до мене, інваліда, ніхто не придирався.
У цьому «лаґпункті» пробув до осені 1962-го. Тоді вийшов указ всіх рецидивістів і засуджених раніше до вищої міри зібрати до одного табору особливо суворого режиму. Я потрапив до першої вантажівки з етапованими. Зі мною друзі Іван Гой зі Львівщини і Дмитро Дем’янюк з Волині. Обидва учасники колимського повстання 1946 року в селищі Горького, політкаторжани. Із трьох повсталих таборів після жорстокого придушення військами повстання живими залишилися Іван з Дмитром та ще росіянин з-під Москви.
Особливо суворий режим розмістили на «десятому» «лаґпункті». Сімсот в’язнів, привезених з цілого Союзу, позапихали до бетонованих бараків без стелі, лише з куполоподібними бетонними дахами, з яких постійно сльозилася і капала на голови вода. Думаю, що до бетонного розчину всипали якоїсь речовини, бо й стіни, і дах стікали водою цілорічно. У тих сирих бараках-ангарах в’язні дуже хворіли. У зоні особливо суворого режиму камерна система. Число в’язнів у камері втроє перевищує норму, ковані двері завжди під замком. Годують крайньо погано й мало, працювати заставляють дуже багато. За шість місяців дозволялося написати лише один лист. Жодних посилок, тим паче, побачень. В’язні у суміжних камерах спілкуватися змоги не мали. На роботі також були ізольовані. Ми із Славком Гасюком лакували дерев’яні шахи. Обидва якимось дивом зуміли вижити в нелюдських умовах.
Зона особливо суворого режиму ощасливила мене незабутньою зустріччю з Йосифом Сліпим. Доля звела нас у госпіталі на території «десятого» «лаґпункту», куди я потрапив зі своїми виразками. Сліпого перевели з камери до лікувальної установи несподівано, без жодних направлень, тому він уникав спілкування з будь-ким із в’язнів. Для мене зробив виняток, оскільки його добрий знайомий Василь Кархут відрекомендував мене людиною надійною. Розмовляти з цією великою людиною було надзвичайно цікаво, невизначеність становища анітрохи не гнітила патріарха. Мені, воякові УПА, він здавався ґенералом — витриманим, суворим і розумним. Бесіда наша здебільшого зводилася до внутрішньої і зовнішньої політики, майбутнього розвалу імперії, ролі в ньому України. Сліпий давав вичерпні відповіді на мої, можливо, дещо наївні запитання на релігійно-церковну тематику. Розійшлися ми, домовившись завтра зустрітися на вранішній прогулянці. Але наступного дня Йосифа Сліпого повезли із зони на Потьму. Більше ми не зустрічалися. Спілкування з митрополитом наскільки зміцнило мій дух, що навіть болячки стали менше допікати. Не знаю чого було більше в цій людині? Добра, мудрості, стійкості, мужності… Енергія, що випромінювалася від мого табірного співрозмовника, наповнила все єство, душа моя вібрувала, мов великодній дзвін. Щось подібне я пережив колись у порту Ваніно в пересильній в’язниці, перебуваючи кілька днів в одній камері з восьмидесятилітнім в’язнем — колишнім міністром культури УНР. Його очі, як і очі Йосифа Сліпого, випромінювали добро і бачили співрозмовника наскрізь.
